У нас не будинок для літніх людей, вона тут ні до чого

На розповідь про цей дивовижний життєвий випадок надихнула мене моя бабуся, яку я часто навідую в селі. Одного разу ми довго не бачилися, адже я два роки працювала за кордоном. Повернувшись до України, перш за все поїхала до своєї улюбленої бабусі.

Я гостювала в селі вже кілька днів, коли помітила, що жодного разу не бачила Марію Василівну, бабусину сусідку з будинку навпроти. Мені завжди подобалася ця добра літня жінка. Велика працівниця.

– Бабусю, а де ж твоя подруга Марія Василівна? Вже тиждень жодного разу не заходила. З нею нічого не сталося? – занепокоїлася я.

Бабуся здивовано поглянула на мене.

– Та вона вже більше року в будинку для літніх людей живе, – і спохопилася, – Ах, ти ж нічого не знаєш! Слухай.

І бабуся розповіла мені цю історію. Як я вже згадувала, баба Маша завжди трудилась невтомно. Жоден з сусідів не бачив її без роботи. То на городі копається, то в саду, то корову зустрічає, то пироги пече (почастує півсела!), то з двома відрами черешні вдосвіта на автобус поспішає. Свіжі овочі, фрукти, зелень, курячі яйця, платки з козячого пуху, сметану, сир – все підряд возила Марія Василівна до сусіднього міста на ринок. А кожну копійку, гривню до гривні, дбайливо клала в металеву коробку з-під печива.

Не для себе складала. Самій-то багато треба? Все для єдиного сина Валерія, для невістки Зіни, для онучки Сашеньки. Син з дружиною жили в місті, за 3 години їзди, намагалися відвідувати матір регулярно. З городом чи господарством не допомагали, зате за сільськими харчами приїжджали постійно. Бувало так, що багажник машини забивали під зав’язку.

Роки йшли, і Марія Василівна почала старіти, слабшати. То спина заболить, то ноги крутять, то натруджені руки в суглобах ниють, то тиск зашкалює. Постійно почала зменшувати господарство, на городі залишила лише кілька грядок, а на решті ділянки дозволила сусідам садити картоплю. Син Валера навідувався все рідше. А Зінаїда взагалі перестала приїжджати, бо вже не було чого брати.

Коли у баби Маші почав різко знижуватися зір, вона злякалася. Зателефонувала синові, попросила її до міських лікарів відвезти. Приїхав Валера, забрав матір. Зінаїда не дуже зраділа приїзду свекрухи, але й виду не подала. Запросила освіжитися з дороги, нагодувала. Валерій запропонував матері пройти повне обстеження. У поліклініці провели цілий день, потім заїхали в аптеку за ліками…

Повертатися в село вже було пізно. Невістка, дізнавшись, що баба Маша залишиться на ніч, вже не приховувала свого роздратування. Пішла на кухню готувати вечерю, так тарілками дзенькала, що ледь барабанні перетинки не лопнули. В цей час до них на хвилинку заглянула сусідка. Побачила гостю, зраділа:

– Марія Василівно! Давно ж вас тут не бачили. Надовго в гості? Вже завтра їдете? А ходімо-но до мене, чайку поп’ємо, посидимо.

Провівши матір до сусідки, Валерій зайшов на кухню до дружини.

– Готуєш, Зіно? Я поки матері немає, хотів з тобою поговорити.

– Ну? – по голосу було зрозуміло, що цей розмову Зінаїді вже заздалегідь не подобалася.

– Мати зовсім ослабла, – зам’явся чоловік, – У лікарні були, так цілий букет хвороб знайшли. Ноги, каже, так болять, що ледве ходить.

– Та вона ж не молоденька, щоб бігати наперегонки! Що ти хотів? Це старість.

– От і я про те, – радісно підхопив Валерій, – Квартира у нас трикімнатна. Сашка з чоловіком в Києві живуть, сюди навряд чи повернуться. Во-от…

– Почекай, до чого ти хиліш? – Зіна навіть різати моркву перестала, – Ти хочеш її сюди взяти, чи як? Ти що зовсім офонарів? Квартира трикімнатна, і що? Але не будинок для літніх людей, Валера.

– Між іншим, у цій квартирі пару кімнат з маминих черешень і клубники складені, якими вона кожне літо торгувала, – єхидно зауважив Валерій.

– Ти мене ще цим докоряти будеш? – розсердилася дружина, – Мати твоя не чужим людям допомагала, а рідному синові і онучці.

– Жорстока ти жінка, Зіно, – зітхнув чоловік, – Думав, заберемо матір, будемо жити не тужити. У неї такий добротний дім, міцний на роки. Ціну гарну дадуть, можна машину змінити, в Туреччину відпочити з’їздити…

– Та нехай вона подавиться своїм домом! – закричала Зінаїда, – На тиждень за кордон з’їздимо, а потім я років 10 буду за нею горщики носити?! Рабиню Ізауру найшов?

– Та ти що таке верзеш, дурна? – спалахнув Валера і раптом побачив на порозі Марію Василівну. В кухні стало так тихо, наче всі навколо оглухли.

– Мамо, ти давно тут стоїш? – пробелькотав син.

– Та я тільки що зайшла, – лагідно усміхнулася мати, – Окуляри візьму, ми там з Катею альбом дивимось. Так, я зовсім забула, сину, я ж попередити вас збиралася. Я тут через місяць в будинок для літніх перебираюся, ти мені вже з речами допоможи.

Валерій не міг вимовити жодного слова. Проте його друга половина заметушилася:

– Так, допоможе, звісно. І я приїду з ним. Все, що треба зарядимо, все перевеземо. От і правильно вирішили. Зі своїми ровесниками веселіше жити, ніж самотньо.

… Районний будинок для літніх, куди турботливий син з дружиною привезли Марію Василівну, викликав у Валерія суперечливі почуття. Безсумнівно, персонал чудовий, директор – людина добродушна, душевна. Відразу видно, до літніх людей тут ставляться з турботою і теплом. Однак, сама будівля давно вимагала ремонту, лінолеум у коридорах весь у протертостях, з вікон дме, у кімнаті відпочинку, крім поламаного телевізора та ветхих крісел, нічого немає.

Кімнатка у Марії Василівни виявилася маленькою, сирою. Ліжко продавлене, стільці розхитані. Але мати навіть виду не подала, що її засмутила така обстановка.

– Нічого, мамо, – бадьоро сказав Валерій, – Я тобі такий ремонт тут влаштую, всі заздрити будуть. У відпустку піду і влаштую. Ну гаразд, не сумуй, скоро навідаємось. Чекай в гості.

Про свою обіцянку Валерій згадав лише через пів року, коли Зінаїда нагадала, що треба щось вирішувати з батьківським домом. Зараз літо, найкращий час продати.

… Директор тільки тепло згадував про Марію Василівну.

– Ви перед тим, як підійматися на 2-й поверх, зайдіть в кімнату відпочинку. Може, ваша бабуся там з подружками телевізор дивиться. Підемо, я вас проведу.

У кімнаті відпочинку матері не було. Оглянувшись навколо, Зінаїда навіть присвиснула.

– Ого! Та у вас тут красу яку навели. Дивани нові, крісла, телевізор на всю стіну. Квітів повно. Краса! По копійці ремонт коштував?

– Вашій мамі дякуйте, – усміхнувся директор.

– Мамі? – Валерій похитав головою, – Вона тут до чого?

– Та вся ця краса на її гроші придбана.

– Звідки у бабусі такі гроші? – засміялася Зіна, а потім раптом здригнулася, – Валера?! Це вона дім, що продала?

… Марія Василівна зі спокійною усмішкою дивилася на розлючених родичів, які один за одним закидали її докорами та звинуваченнями в егоїзмі.

– А чого ж ви так переполошилися? Я ж не ваш дім продала, а свій. Маю право. Мені тут добре, тепло, весело. От і захотілося щось подарувати добрим людям.

Баба Маша з хитринкою поглянула на червону від злості Зінаїду.

– Адже краще дім продати і народ порадити, ніж ним подавитися? Правда, Зіно?

Зіна опустила очі і кулею вилетіла на вулицю. Змінити вже нічого не можна…