У селі баби Шури пішов з життя легендарний кіт-завойовник.

У баби Ганни у селі помер кіт. Заслужений був кіт. Багато на його рахунку було перемог над слабкою котячою статтю, побитих суперників і спійманих гризунів. Але старенький вже став мурчиком, нічого не вдієш. Двадцять років без малого промайнуло на цьому світі без капітального ремонту.
Загорнула баба Ганна улюбленця в чистий полотняний рушник, взяла лопату і понесла за город, аби поховати. Чоловік її, Василь Єрофеєвич, вовтузився в кутку двору в погребі: щось там внизу кріпив, ремонтував і глухо лаявся.
Віддавши останню шану котові-улюбленцю, баба Ганна закидала ямку та вийшла з прогалини. У руці вона несла лопату, забруднену глиною. Повз проходила сусідка – міська пані.
– Доброго здоров’я, Олександра Павлівна! – привіталася Фаїна і для проформи спитала: – Що робите?
– Та ось, – сказала баба Ганна. – Василь мій відмучився, бідолашний. Бог до себе забрав старенького. Поплакала та за городом прикопала його.
Від цієї новини Фаїна забула, куди йшла. Ще вчора вона бачила Василя Єрофеєвича в крамниці, де дід брав цукор, цигарки і чекушку горілки.
– Не може бути! – сказала вона. – Василь твій помер? Як же так раптово? Я ж учора його бачила.
– Ага, вчора ще бігав швидко, – кивнула баба Ганна. – І веселий був увесь день, і оселедця цілого з’їв. Навіть на ослінчику ми ввечері грали…
Очі у Фаїни повільно округлювалися.
– А сьогодні зранку засумував мій Василько, захворів… – закінчила баба Ганна. – Приліг на лавку, щось зморчав – і дух пішов.
Фаїна машинально перехрестилася.
– Отаке от буває, – мовила вона. – Був-був Вася – і нема. А лопата тобі навіщо, кажеш?
– Та ж за городом його прикопала, сказано ж! – повторила баба Ганна. – В чисту тканину обгорнула і поховала. І гілочку поставила, щоб не забути.
Фаїна була жінкою міською і багатьох сільських традицій до кінця не знала. Але їй здавалося дивним, що Ганна просто поховала померлого Василя Єрофеєвича за городом, та ще й гілочку встромила, щоб не забути де лежить.
– Дбайлива ти, Олександра, не відняти! – пробурмотіла Фаїна в замішанні. – Пішла і поховала! А хіба не належиться… ну, хоча б там дільничого покликати, щоб факт смерті зафіксував?
Тепер вже баба Ганна подивилася на Фаїну якось дивно.
– Ти таке сказала! – засміялася вона. – Василь, звісно, орел був… але хто ж дільничого за таким дріб’язком турбує? Міліціонер за кожним Василем не носитиметься. Давай одразу вже генерального прокурора викличемо?
Фаїна мовчала. Баба Ганна переклала лопату на інше плече.
– Можливо, у місті у вас так і звично, – сказала вона примирливо. – Ви ж усі розумні, ледь що – у вас прокурори, радники, юстиція… А в нас у селі по-простому. Помер Максим – і не зважаємо. Бери лопату та копай. За городом місця багато.
– Та-а-а… – пробурмотіла Фаїна. – Почуваю, ще не все знаю про ваше село. Але чому за городом, у бур’янах його закопала? А в людському місці поховати – ніяк?
Непонятливість Фаїни почала сердити Олександру.
– А куди я з ним, коли помер? – спитала вона сердито. – Не на кладовище ж його з православними людьми класти? Жирно буде. Із давніх-давен усіх за городом закопують.
Баба Фаїна обережно присіла на чурбан. На лопату в руках Олександри вона намагалася не дивитись. Дуже їй було не по собі і ноги підкошувалися.
– Ну ти даєш, сусідко, – сказала вона нарешті. – Усіх за городом складаєш! Багато у тебе їх, окрім Василя, було?
– Певно, чимало, – задумалася баба Ганна. – До Василя, наприклад, Мишко був. Норовом м’який, але всередині підлий. Буває, вночі підкрадеться, ляже поруч – а до ранку під мною вся простирадло мокре. Ух, як я його лупила! А ще раніше – Сендрик… той був покладистий, лагідний. Та теж час настав – і помер. Чимало я їх поміняла.
І з розмаху встромила лопату в дерн – немов поставила крапку.
– Тепер усі в ряд за городом лежать! Василько, Мишко, Сендрик… красунчики мої. Та не біда, мені Тоня на днях молоденького обіцяє підкинути. Хіба на мій вік їх не вистачить?
Невідомо, що подумала Фаїна, бо в той момент за спиною баби Ганни з’явився дід Василь Єрофеєвич – обліплений землею і злий, як чорт.
– Смерті моєї хочеш, стара капустина? – закричав на дружину. – Мене там згори по вуха засипало, я кричу-кричу, вириваюсь… Ледь вибрався, а вона тут ляси точить!
Вирвав у жінки лопату і додав:
– Дай сюди інструмент! Чоботи відкопувати піду… і чекушка теж там залишилась.
Тут тітка Фаїна тихо зійшла з чурбана і знепритомніла. Тому чекушка з погреба дуже згодилася.