У вихідний день на міському ринку: пуховий подарунок для мами.

У вихідний день Варвара вирішила відвідати міський базар, щоб придбати мамі в подарунок пухову хустку. На базарі завжди був великий вибір і ціни нижчі, ніж у крамницях, де продавали вироби ручної роботи.

Біля самого входу стояли ромки з хустками в руках, оточили Варю, пропонуючи свій товар. Вона розгублено переводила погляд з однієї хустки на іншу, не маючи змоги вибрати, бо всі були красиві, теплі і хотілось придбати кілька одразу. Проте, вони коштували недешево, довелося визначитися з вибором.

Поряд опинилась літня ромка з хусткою, яка найбільше припала до душі Варі. Ромка розправила її, струснула, і Варя одразу уявила, як затишно буде мамі в цій розкішній великій хустці.

Домовились про ціну, Варя дістала гроші, простягнула їх ромці. Вона пригорнула її долоню і сказала: — Очікує тебе зустріч, з чоловіком познайомишся скоро, тільки не відмовляйся одразу, це твоя доля. Буде нелегко, але щастя з ним знайдеш на ціле життя.

Варя недовірливо слухала жінку: яка зустріч? На горизонті не було жодного кандидата та й часу на побачення вона не мала — треба доглядати за мамою, яка хворіла.

— Точно кажу,— продовжувала ромка,— все так і буде.

Варя, розрахувавшись, побігла на зупинку, ще треба було забігти в аптеку, купити ліки для мами.

Принесла подарунок додому, мати зойкнула: — Скільки ж це коштує? Це так дорого! Знаєш, я завжди мріяла про таку хустку!

Варя була щаслива, і, заварюючи чай на кухні, все думала про слова ромки. Вони всі брешуть, не слід надавати цьому значення.

Наступного тижня Варя з мамою поїхали в поліклініку. Мама ходила з палицею, і Варя завжди супроводжувала її до лікаря.

Біля під’їзду стояла машина, заважаючи їхньому проходу. Багажник був відкритий, забитий сумками, пакетами. Видно було, що хтось переїжджав у їхній будинок. Біля машини бігали двоє хлопчаків, років 5 і 7, граючи в доганялки. З під’їзду вийшов чоловік, попрямував до машини і почав вивантажувати речі з багажника.

Мама Варі привіталася з ним і спитала: — У нас в будинку житимете? Напевно, на п’ятий поверх, недавно Петрови продали там квартиру, то вам, значить?

Чоловік привітався і підтвердив, що він купив квартиру на 5-му поверсі.

— А ось і мої шибеники,— жестом вказав на хлопців, — на них управи нема. І не встиг він договорити, як позаду пролунав крик: — А-а-!

— Що знову? — Чоловік підхопив молодшого на руки, той кричав, на коліні була велика садно.

— Асфальтна хвороба,— батько озирнувся: — Що робити? Аптечки не знайти, обробити треба.

— Йдемо до нас, мамо, посидиш трохи на лавочці? — Варя потягла чоловіка за собою.

— Та незручно, ви збиралися йти, затримаємо вас.

— Нічого, до лікаря жива черга, часу ще багато, ходімо.

Підіймаючись за Варею по сходах, чоловік представився: — Я Володимир, а цей розбишака — Сашко.

Вдома Варя спритно обробила рану, хлопчина кректав, але більше не пискнув.

— А ти молодець, справжній герой! — Варя розпатлала йому волосся,— більше не бігай. Сашко кивнув, обіцяв не бігати.

Варя помітила, що Володимир спостерігав за нею, коли вона займалася його сином. Щось у його погляді збентежило Варю.

— Дякую, ми підемо далі вивантажувати, ще кілька рейсів доведеться зробити. А завтра перевеземо решту.

— Ви так і їздите з дітьми? — не стрималася Варя,— а дружина не може з ними побути?

— Немає дружини,— коротко відповів Володимир.

Варю осяяло: — А знаєте що, приводьте вранці хлопчиків до нас, у мене відпустка, я вдома, і мама буде рада.

Володимир вагався, але погодився, тягати хлопчаків із собою було дуже незручно, та й місця в машині залишається більше.

— Дякую вам дуже, годині о 10-й приведу?

На тому й вирішили. Вранці Володимир привів синів до Варі і поїхав на стару квартиру.

Хлопчаки до приїзду батька захоплено грали, малювали, дивилися мультфільми, поводилися дуже чемно.

Володимир повернувся близько шостої, закінчив перевезення, Варя нагодувала всіх вечерею і відпустила додому. Лягаючи спати, вона згадувала погляд Володимира, від якого по тілу пробігали мурашки. У значенні цього погляду жінки не помиляються.

— Але ж двоє дітей! Варя уявляла, як важко Володимиру управлятися з хлопцями самому.

Вони часто перетинались то біля під’їзду, то на сходах, віталися і розходилися, поки одного разу Володимир не заговорив з Варею.

— Варя, ми з хлопцями хотіли б запросити вас у гості, з мамою, звісно, як ви на це дивитеся?

— З радістю! — Варя усміхнулася,— до чаю випекти тортик?

— О, було б чудово! — Володимир доторкнувся до її руки. Приходьте на сім годин, ми чекатимемо.

Варя збігала до магазину, купила хлопчикам по іграшці на свій смак, розповіла мамі про запрошення Володимира.

— Ні, Варю, я не піду, сходи сама, а торт будеш пекти?

— Так, зараз візьмуся!

Увечері вона прийшла до Володимира, подарувала хлопцям подарунки, ті одразу взялися грати, а Варя і Володимир розташувалися на кухні.

— Поки не затишно,— виправдовуючись сказав Володя, але скоро наведу порядок.

Вони пили чай, багато розмовляли. Володимир розповів, що мама хлопчиків їздила у відрядження і одного разу просто не повернулася. Знайшла іншого чоловіка, і от, вже кілька років Володимир їх виховує сам.

— Як вона залишила дітей? — Варя не розуміла. Володимир знизав плечима: — Ось так.

— Варя, ви мені дуже подобаєтесь,— несподівано сказав Володя. Я розумію, чужі діти…

— Це пропозиція? — Варя засміялася,— у вас хороші хлопчаки, а ви мені теж подобаєтесь.

— Тоді давай перейдемо на ти, і на вихідних разом в кіно сходимо?

— Добре! — Варя встала, піду, спокійної ночі.

Вона розповіла мамі про розмову з Володею, і та відповіла, що Володя хороша людина, але вирішувати має сама Варя, чи зможе вона полюбити його дітей.

— Я люблю їх, всіх.

А ромка виявилася права, Варя зустріла чоловіка, з яким їй було добре і спокійно. Через кілька місяців вона переїхала до Володимира, вони розписалися, а її мама знайшла одразу двох онуків.