Усі подруги знайшли кохання, а я досі самотня роками

Усі мої подруги вже влаштували особисте життя — навіть колишній знайшов собі пару. А я роками живу у самотності.

Мені тридцять. І, чесно кажучи, це зовсім не найщасливіший період мого життя. Роки минають, а я досі не можу вийти із замкненого кола самотності. Майже п’ять років минуло з того дня, як ми з чоловіком розлучилися. Здавалося б, ціла вічність, але я все та сама — одна.

Інколи ловлю себе на думці, що кращі роки просочуються крізь пальці. Я зустрічаю їх не в обіймах коханої людини, не серед веселого сміху дітей, не за сімейними вечерями — а у тиші, де чути лише тік-так тривожних думок. Парадокс, але в університеті я була тією самою — першою красунєю факультету, оточеною шанувальниками. Тоді здавалося, що вибір партнера — лише справа смаку. А зараз? Навіть і слідів того не лишилося.

Мої колишні залицяльники давно оселилися — у когось вже двійко дітей. Навіть ті дівчата, яких я колись вважала «непримітними», давно у шлюбі й публікують сімейні фото з відпочинку. А я? Я ніби застрягла десь між «ще не пізно» і «вже нікому не потрібна».

Подруг майже не лишилося. Одні поринули у світ дитячих ранків і гуртків, інші — у нескінченні розмови про чоловіків, побут та ремонти. У наших світах все менше спільного, і з кожною зустріччю ми стаємо чужими. На дні народження мене запрошують зі співчуття, а я йду — бо більше нікуди.

Я намагалася. Серйозно. Купила абонемент у спортзал — думала, може, там із кимось познайомлюся. Сподівалася, що тренажери — це не лише про здоров’я, а й про нові знайомства. На жаль. У кращому випадку — чемна посмішка біля дзеркала.

Потім вирішилася на крайній крок — зареєструвалася на сайті знайомств. Думала, ну скільки можна боятися? Може, справа в мені? Але й там мене чекало розчарування. Більшість — чоловіки, що шукають миттєвих розваг. Або ті, хто відверто чекав, що я заплачу за їхню каву. Або… запрошували «на каву» вже в першому ж діалозі. Прямота? Ні. Просто грубість і повна відсутність поваги.

А якщо й знаходився хтось із намовірно порядним анкетним текстом, то на зустріч приходила людина, яка не мала нічого спільного з фото. Або з розумом, або з віком. Я почала боятися цих побачень. Мені хотілося рівного, дорослого. А не чергового недоросла, якому потрібна нянька, а не партнерка.

Три роки таких спроб. Інколи здавалося — краще б я не розлучалася. Хоч розумію: тоді було важко, і причин розставання вистачало. Але він, мій колишній, влаштував своє життя. Молода дружина, скоро народиться дитина. А в мене — тиша. Порожнеча. Заздрість, якої соромлюся. І біль. Бо я досі нікого не знайшла, а відчуття власної непотрібності стало моїм постійним фоном.

Я відчуваю, як мої комплекси починають мене душити. Я перестала вірити, що гідна любові. Опускаю очі, коли бачу щасливі пари. Мені здається, що я — проклята. І ніхто не зможе зняти з мене це закляття самотності.

Я не знаю, що робити. Як вирватися з цього кола? Як знову повірити, що я — не одна з багатьох, а та, яку можна покохати? Що ще не все втрачено?

Може, ви підкажете… Бо в мене вже не лишилося ні сил, ні віри…