В аеропорту, чекаю дружину, літак затримується

На вокзалі я стою, чекаючи на дружину з Італії. Літак затримується, за повідомленнями, вже години три, я тихо лютую. Поруч мене нервує інший чоловік інтелігентного вигляду: окуляри, капелюх, валіза… Підходить він до мене, мнеться і просить посторожити його валізу на пару хвилин, поки він збігає в туалет. Я людина добра за натурою — погодився, і ось стою. Півгодини. Година. Півтори. Я вже не злюсь — я не в собі від гніву!

Нарешті підходжу до сержанта з місцевого відділу і розповідаю про ситуацію з валізою. Він просить мене пройти з ним. Заходимо в пункт, починаємо оформляти валізу, протокол, як годиться, мої паспортні дані, опис ситуації. Нарешті дійшли до опису вмісту валізи.

Відкриваємо…

Мати моя рідна! Щоб мені провалитися! Валіза під самий верх набита великими євро-купюрами в банківських упаковках! Я ледь бороду свою не з’їв з усвідомлення, що я собі не прихопив! Почуваюся як останній дурень, сил навіть лаяти себе нема! Гляну, а протокол тихенько зім’яли люди в формі і так сором’язливо перезираються між собою та валізою… Тут їх раптом осіняє, кинулися вони до неї і давай ці пачки собі в всі кишені пхати, а я стою слину ковтаю… Але сержант зжалься і каже:

— Що стоїш, годувальнику наш!? Бери і собі, чи ми вже зовсім без совісті?!

Кинувся я до валізи, забувши, як мене звати, і почав теж набирати собі гроші…

Набираю, набираю, набираю, набираю…

Прокидаюся — ковдра вся в труси заправлена…