В пошуках щастя

**Щоденниковий запис: Очікування щастя**

Кажуть, чекати на щастя приємніше, ніж його отримати. Бо поки чекаєш, мрієш, уявляєш – ти вже щасливий. А саме щастя триває лише мить. Не встигаєш насолодитися, як воно стає звичним. І знову починаєш чекати…

У Богдана Шевченка було все: квартира у Києві, «Фольксваген», добра робота з зарплатою в гривнях, дружина – до того ж гарна. Познайомились ще в школі, перше кохання переросло у сім’ю, попри всі перешкоди.

А ще – чотирирічна дочка Оленка. Дружина не працювала, сиділа з донькою вдома. Оленку, свою зірочку, Богдан обожнював.

Чого ще треба? Живи та радій. Але людина так влаштована – коли є все, хочеться більшого.

З дружиною вони звикли один до одного, розуміли одне одного без слів. Пристрасть затихла, залишився спокій.

Зранку Богдан випивав чашку міцної кави, яка чекала на столі після душу, одягав випрасувану сорочку, цілував дружину в щоку й їхав на роботу.

Ввечері – смачний обід. У вихідні – виїздили на шашлики до батьків у Вишгород, взимку каталися з гірки. Ні, Богдан був вдячний долі. У кого так складається життя? Але все одно…

На роботі з’явилася нова співробітниця – молода, з чорними трохи схожими на оленячі очима. Ім’я їй було Мар’яна. Мар’яна Гончар. Марічка. Не ім’я, а пісня. То її очі, то музика в імені, то спрага чогось нового – все вкупі вразило Богдана. Він відчув: це те, чого він чекав.

Він часто натикався на неї біля кавомашини, у коридорі, у кафе під час обіду. І зрозумів – вона теж шукає зустрічей. Одного разу він зустрів її біля входу, ніби випадково, притримав двері.

У ліфті він крадькома розглядав її. Іноді ловив її швидкі погляди. Але поговорити не виходило – ліфт завжди був заповнений.

Поки одного разу не пощастило – їхали удвох. Він заговорив про роботу, погоду, плани. Вона сміялась, дивилась із легким дотепним блиском у очах.

Так минула осінь, настала зима. Перед Новиним роком був корпоратив. Богдан сподівався – адже можна не поспішати додому.

Він увечір не спускав із Марічки очей. На танцях першим запросив її. Коли притиснув до себе, серце закалатало, немов у шкільні роки, коли вперше танцював зі своєю майбутньою дружиною. Марічка дивилася на нього тими самими оленячими очима – і в їх погляді було все.

Розігріті танцями і вином, вони вийшли провітритися. Він запропонував втекти – і вона погодилась. Охоронець із сумом подивився їм услід – його ніхто не запросив.

Вони йшли містом, сміялись. Марічка знала, що він одружений, але робила вигляд, що їй байдуже.

«Пощастило…» – билося сердце Богдана у такт крокам по снігу.

Він стомився, жалкував, що залишив авто біля офісу.
— Признайся, Марічко, ти живеш за містом?
— На самій околиці, у новобудовах, — засміялася вона. — Викличемо таксі.

Біля її дому він не поспішав. Сумління нагадало — треба встигнути до Оленки. Але Марічка запросила на каву. Він погодився, обіцяючи собі — лише 15 хвилин.

Кави не було. Вони опинилися у ліжку.

Коли Богдан підійшов до вікна — за ним була непроглядна темрява. Ні зірок, ні вогнів. Вони, здавалось, були одні у Всесвіті. Це було щастя.

Але треба йти. Він пообіцяв Марічці швидку зустріч і поїхав.

Додому увійшов о другій. Дружина вдавала, що спить. Він теж вдав.

Раніше він вважав їх сім’ю ідеальною. Але після зустрічі з Марічкою все змінилося.

Зустрічі тривали рік. Але пристрасть почала слабшати. Марічка питала — коли вони будуть разом? Він вагався.

Раптом на роботі йому стало погано — різкий біль у серці. Він непритомнів.

ПрВідтоді Богдан вирішив — справжнє щастя вже було поруч, треба лише його помітити.