Вгамувала зухвалу сестру чоловіка

Поставила на місце нахабну сестрицу чоловіка

— Мама сказала, ресторан підтвердили, — Світлана говорила так, ніби не помічала напруги в голосі Ольги. — А щодо грошей. Ви з Андрієм все перевели?

Ольга мовчала кілька секунд, намагаючись підібрати слова, але Світлана вже продовжила:

— Там сума невелика, якщо чесно, я навіть думала додати зі своїх, але знаєте, з моїми витратами… Це ж для мами все, ви розумієте.

— Почекай, — Ольга все-таки перебила її, намагаючись зберегти спокій. — Ми про це не домовлялися. Андрій мені нічого не казав.

— Ой, ну ти ж розумієш, він завжди все забуває, — Світлана засміялася, ніби це було найзвичніше справою. — Я йому сказала, що з вас близько сорока виходить. Це ж нормальна сума для такого випадку?

Слова прозвучали так, ніби рішення давно прийнято, а будь-які заперечення виглядають безглуздо. Ольга стиснула телефон міцніше, відчуваючи, як роздратування росте.

— Сорок тисяч? — перепитала вона повільно, майже пошепки.

— Так, це я навіть знижку вибила! Там і торти, і обслуговування, ти сама побачиш. Мама буде в захваті. Ну все, не переймайся, я вже дала аванс. Андрій сказав, що ви все переведете.

Світлана вимкнулася, навіть не чекаючи відповіді.

Ольга продовжувала сидіти, дивлячись на телефон. У горлі, ніби застряг ком, а в голові одна думка: «Знову ця гра в одні ворота».

***

Ввечері на кухні повітря ніби тремтіло, як натягнута струна. Андрій відчинив холодильник, витягнув пляшку квасу і, не дивлячись на Ольгу, пробурмотів:

— Свєтка сказала, що ти проти дати гроші на ресторан.

Ольга завмерла.

— Проти? Це вона так сказала? — Вона встала зі стільця, намагаючись тримати себе в руках. — Я що, відмовлялася? Я взагалі нічого не знала, поки вона не подзвонила і не поставила мене перед фактом.

Андрій повернувся і насупився.

— Та ладно тобі, вона ж не для себе старається. Мама ж не щороку ювілей святкує.

— А нічого, що вона «старалася» за наш рахунок? Сорок, Андрію! — Ольга стрималася, не бажаючи кричати, — Сорок тисяч! Це нормально?

Андрій знизав плечима і відвів погляд.

— Ну, це ж мама. Що ти хочеш? Свєта молодець, все організувала.

Ольга фыркнула.

— Молодець, звісно. Тільки от за чужі гроші розумником бути легко. І знаєш, Андрію, я не розумію, чому ти просто так погодився. Ми з тобою це обговорювали? Ні. Вона просто вирішила, і ти кивнув.

— Та годі вже. — Андрій махнув рукою і взяв стакан. — Вона ж старається як краще.

— Для кого? Для нас? Для мами? Чи для себе? — Ольга різко підняла голос, але тут же зменшила тон, щоб не розбудити сина. — Андрію, я більше так не можу. У неї одне: «дайте, переведіть, оплатіть». А потім вона зникає, як ні в чому не бувало.

Він помовчав, розглядаючи вміст свого стакана.

— Ну що я можу зробити? Вона така. Хочеш, поговори з нею сама.

— Вже, — сухо відрізала Ольга. — І знаєш, що вона мені сказала? Що це наш обов’язок.

— А ти чого хотіла? Вона одна все тягне. У неї, може, життя складніше, ніж у нас.

— Вона тягне?! — Ольга не витримала. — Андрію, так вона просто всіх довкола використовує. А ти ще й підіграєш!

Розмова зайшла в глухий кут. Андрій знизав плечима, кинув щось невнятне і пішов у кімнату, залишивши Ольгу наодинці з думками.

***

Наступний ранок почався з несподіваного дзвінка. Ольга неохоче відповіла.

— Оль, привіт! Ти не зайнята? — Світлана звучала на диво бадьоро.

— Слухаю, — сухо відгукнулася Ольга, заздалегідь готуючись до нового «діла».

— Слухай, мені тут допомога потрібна. Я почала з однією сусідкою невеличкий проєкт. Інтернет-магазин, ну ти знаєш, які зараз можливості. Так от, мені потрібно дещо оплатити, а у мене зараз повний нуль. Я подумала, що ти можеш мені свою картку дати. Це тимчасово, буквально на пару днів.

Ольга на секунду застигла, намагаючись переварити почуте.

— Свєта, — голос її став твердим, — ти серйозно? Мою карту?

— Ну так! Що такого? Ти ж знаєш, я акуратно. Все порахую, все поверну, нічого зайвого не витрачу.

— Ні. Це не обговорюється.

На іншому кінці дроту запала тиша.

— Я не розумію, — голос Світлани звучав уже не так впевнено. — Це ж просто карта. Чому ти мені відмовляєш?

— Свєта, тому що мені дороге моє спокій та моя карта.

— Оля, ти що, не довіряєш мені? — Світлана ніби обурилася, але звучало це більше як черговий маневр. — Ми ж родина.

Ольга стрималася, щоб не сказати зайвого.

— Свєта, давай закінчимо на цьому. У мене справи.

Вона скинула дзвінок, відчуваючи одночасно полегшення і злість. Світлана переходила всі межі.

Ввечері, коли Андрій повернувся з роботи, Ольга вже знала, що розмова буде складною.

— Андрію, — почала вона спокійно, — твоя сестра знову дзвонила.

Він зняв черевики, не поспішаючи поглянути в її сторону.

— І що?

— Вона попросила карту. Мою. Для якогось свого проєкта.

Андрій зупинився, дивлячись на неї з подивом.

— І що ти відповіла?

— Що ні, звісно.

— А чому ти не могла просто допомогти? — Він заговорив різко. — Це ж Свєта.

Ольга повільно зітхнула, намагаючись не вибухнути.

— Андрію, це у вас сімейне – не розуміти різницю між проханням і нахабством? Вона що, не може впоратися сама?

— Оль, вона ж не просила мільйонів. Ти завжди все так ускладнюєш.

Вона подивилася на нього, не вірячи своїм вухам.

— Ускладнюю? Це я ускладнюю? Ти справді думаєш, що так можна вічно?

Андрій помовчав, а тоді пробурмотів:

— Їй просто допомога потрібна була, от і все.

— Ну так, а потім вона зникає, а ми залишаємося розгрібати наслідки.

Він махнув рукою, відмахуючись, і пішов у кімнату.

Ольга сиділа за кухонним столом, відчуваючи, як щось усередині остаточно ламається. Вона більше не могла терпіти. Світлана не просто втручалася в їхнє життя — вона руйнувала його.

Весь вечір Ольга обмірковувала, як покласти цьому край. У голові визрів план: спокійний, розумний і, головне, остаточний.

***

Наступного тижня їх запросили в гості до родини Андрія. Зібралися майже всі: бабусі, дядьки, тітки, двоюрідні брати і сестри. Світлана, як завжди, була у центрі уваги. Вона голосно розповідала, як «вкладається у майбутнє». Ольга спостерігала за цим спектаклем зі спокійним, майже безстрашним обличчям.

Андрій сидів поруч, явно нервуючи, ніби передчував, що зараз відбудеться щось неприємне.

— Ось, — продовжила Світлана, звертаючись до всіх, — ми з сусідкою запускаємо такий класний проєкт. Все на свої робимо, самі стараємося, знаєте, як це складно зараз.

Ольга відкашлялася, щоб привернути увагу.

— Свєта, а нічого, що у твоєму проєкті ти намагаєшся використовувати чужі гроші?

Всі за столом заціпеніли. Світлана навіть не одразу зрозуміла, що це адресовано їй.

— Що ти маєш на увазі? — голос її прозвучав натягнуто.

— Ти попросила у мене карту на «тимчасові витрати». А ще до цього Андрій давав тобі гроші на ремонт машини. До речі, ти ці гроші повернула?

Світлана почервоніла.

— Ну, це все дрібниці. Навіщо виносити їх сюди?

Ольга не відступала.

— Це не дрібниці, коли ти постійно намагаєшся жити за чужий рахунок.

— Я не розумію, чому ти така зла, — Світлана намагалася посміхатися, але виглядала невпевнено. — Ми ж родина.

— Родина? — Ольга підняла брови. — Це не родина, Свєта. Що за родина, коли ти береш і не віддаєш, а потім ще й ображаєшся, якщо тобі відмовляють.

Всі за столом мовчали. Андрій спробував щось сказати, але Ольга зупинила його.

— Ні, Андрію. Достатньо прикривати її. Ми вже витратили на неї купу грошей і нервів. А тепер нехай пояснить, навіщо їй моя карта.

Світлана підскочила зі стільця, стискаючи кулаки.

— Ти просто заздриш, Оля! Я стараюся заради всіх, а ти тільки сидиш і рахуєш копійки.

— Заздрю? — Ольга усміхнулася. — Тому, що ти звикла обманювати всіх навколо? Не сміши мене.

Світлана ляснула долонею по столу і вибігла з кімнати.

Андрій встав і подивився на Ольгу з болем в очах.

— Ти навіщо так? Це все-таки моя сестра.

— А ти навіщо їй все дозволяєш? — Ольга відповіла, не відводячи погляду.

Він нічого не сказав, тільки похитав головою і пішов за Світланою.

Ольга зрозуміла, що досягла свого: правда спливла. Але це було схоже не на перемогу, а на поразку. Всі інші мовчали, уникаючи її погляду.

Ввечері Андрій не повернувся додому. Він написав коротке повідомлення: «Мені потрібно час, щоб все обдумати».

Ольга сиділа на дивані. Вона знала, що вчинила правильно, але щось всередині відмовлялося визнавати це перемогою.