Вічна невдача з чоловіками: історія жінки, якій таланило в усьому, крім кохання.

Вірі Миколаївні все життя не щастило з чоловіками. З роботою, з колективом, з друзями — все було добре… Але не з чоловіками. Завжди траплялися любителі випити, наче на зло. Батько-фронтовик випивав усе життя, і це прищепило їй відразу до такого способу життя навіки. Але, очевидно, чого сильно боїшся, те й притягуєш невільно.

Заміж вона вийшла пізно, у 39 років. Закохалася в його гарні очі, кучеряву шапку волосся і відкриту, веселу вдачу. Павло був вдівець, старший за неї, вже двох дочок виростив. Дітей більше не хотів. Та й Віра вже не ризикнула на старості років, тим більше, що скоро з’ясувалося, що Павло теж любитель випити. Вісім років вона терпіла, а потім одного чудового дня вирішила — досить! І повернулася додому — доглядати прикутих до постелі старого батька.

Так минуло десять років. Крім роботи, дому та хворого батька більше нічого не бачила. А коли похоронила його, через сорок днів вирішила відпочити — купила путівку в санаторій.

Яке ж це було щастя — просто відпочивати, нічого не робити, нікуди не поспішати. Хоч Вірі Миколаївні вже було 57, виглядала вона прекрасно — з тих жінок, чия краса розквітає повільно та поступово, мов осінній прекрасний плід.

Не дивно, що чоловіки, які приїхали в санаторій не лише відпочити, а й закрутити романи, одразу звернули увагу на симпатичну струнку жінку, якій на вигляд не більше 45, і почали за нею доглядати. На Віру звалилося стільки уваги, якої вона й в молодості не відчувала. Вона навіть розгубилася, не знаючи, як реагувати.

— Та ви не сприймайте так серйозно ці знайомства, — спробувала її заспокоїти 42-річна Марина, її сусідка по кімнаті. — Сюди всі приїздять відпочити, розвіятися… А раптом ви тут свою долю зустрінете — всяке буває.

— Ой, ні, Мариночко, пізно мені вже когось зустрічати, романи заводити, виглядає це смішно. Та й не вірю я чоловікам, у молодості не щастило, чому раптом тепер пощастить?

— Та хоча б тому, що ви це заслужили. От повірте собі, скажіть прямо зараз — я це заслужила! А ваше мудре серце допоможе вибрати достойного.

Віра Миколаївна лише усміхнулася в відповідь і похитала головою. Одного вечора вона вирушила в тренажерний зал пограти в настільний теніс. Бажаючих було багато, вони придумали грати одне з одним по черзі.

Але найбільше їй сподобалося грати з кремезним спокійним чоловіком, приблизно її літ. Вона навіть не знала, як його звати, бо він був не дуже говірким і похмурим. Але грав чудово, а в тандемі з Вірою в них виходило захопливе видовище — через три дні подивитися на їхній турнір зібрався чи не весь готель.

— Я дізналася, його звати Володимир, — повідомила Вірі всюдисуща Марина. — Мій знайомий сидить з ним за одним столом. Каже, дуже хороший порядний чоловік, не п’є, любить спорт. Три роки тому овдовів.

— Я рада, що він хороший, — стримано відповіла Віра. — Мабуть, сильно дружину любив, якщо досі переживає, видно по ньому.

— У мене план, — заявила Марина. — Сьогодні під час вашого турніру я заходжу і запрошую вас на танці, голосно, щоб він почув. Раптом, і він прийде. Треба ж якось вас познайомити ближче.

— Ну ти й сваха, — розсміялася Віра. — Може, не треба? Ми вже не в тому віці, щоб змінювати свої звички…

— Ну включіть свій авантюризм, хоч трохи. Невже вам не хочеться знов покорити чоловіка, відчути своє жіноче чарівність? Ну я ж бачу, що він вам подобається, і ви йому теж. Це видно з боку.

Віра замовкла і задумалася. А чому б і ні? Чому вона завжди всього боїться — чиїхось осудів, якихось невдач. І ж бо стільки втрачених можливостей.

— Гаразд, — рішуче тряхнула вона головою. — Давай спробуємо!

Маринин план вдався практично ідеально. Коли вони прийшли на танці, через годину після тенісу, наряджені, Володимир вже був там. Видно було, що він їх чекав, нетерпляче поглядаючи на вхідні двері.

— Він нас чекає, — шепнула Марина на вухо Вірі, — обличчя змінив відразу. Ми зачекаємо трохи, якщо він перший не запросить вас, то доведеться вам відкинути свою принциповість, — пожартувала Марина.

— Ну що ти Мариночко, — спробувала ухилитися Віра, — я не можу так, не вмію…

— Усьому ми колись вчимося вперше, — категорично відрізала Марина шлях до відступу.

Володимир запросив сам на перший ж повільний танець. І Віра вперше за багато років відчула себе зовсім молодою дівчиною, в якої все життя попереду — яскраве і чудове.

— Ви дуже красива жінка, — несподівано промовив Володимир, нахилившись до її вуха і подивившись прямо в очі, і Віра почервоніла від задоволення.

— Дякую, — промовила вона. Такою щасливою вона вже давно не була.

З цього вечора Володимир став постійним супутником Віри. Від його похмурості не залишилося й сліду, він був веселим, жвавим, дотепним. Вони разом ходили на процедури, пересідали за один столик, разом їздили на екскурсії, грали в теніс, а тепер ще кожного вечора ходили на танці. Віра просто літала, а Марина з усмішкою спостерігала за нею.

— Знаєш, Мариночко, він, виявляється, з мого міста, навіть живе недалеко, якихось п’ять зупинок. Ми домовилися разом ходити в тенісний клуб…

— А разом ви ще жити не домовились? — розсміялася Марина, досить задоволена таким вдалим перебігом подій.

— Ну що ти, дорога, у нас ще конфетно-букетний період. А далі подивимося… Ой, мене ж Володимир чекає у фойє. Ми сьогодні на концерт зібралися.

І весело пославши Марині повітряний поцілунок, Віра по-дівочому закрутилася перед дзеркалом і рушила на побачення…