Вічні гості: випивають без упину, а їжі катма.

В хаті були гості. Гості у них були майже завжди.
– Усе п’ють, п’ють, пляшок повно, а їжі зовсім нема. Хоч би шматок хліба знайти… але на столі лише недопалки та порожня консервна банка, — Льошка ще раз уважно оглянув стіл, але нічого їстівного не знайшов.
– Ну, мамо, я пішов, — сказав хлопчик і почав повільно натягувати свої діряві черевики.
Він все ще сподівався, що мама таки зупинить його, все-таки скаже:
– Куди ж ти, сину, не поївши, та ще й на вулиці холодно. Сиди вдома. Зараз я зварю кашу, а гостей прожену, й підлоги помию.
Він завжди чекав від мами ласкаве слово, але вона не любила говорити ласкаво. Її слова, мов колючки, змушували Льошку скулитись і сховатись.
Цього разу він вирішив піти назавжди. Льошці було шість років і він вважав себе цілком дорослим. Для початку треба десь взяти грошей і купити булочку, може навіть дві… Його шлунок бурчав і вимагав їжі.
Як дістати грошей Льошка не знав, але, проходячи повз кіоски, побачив пляшку, що стирчала зі снігу. Він пригадав, що пляшки можна здавати й отримати гроші. Хлопчик поклав пляшку в кишеню, потім знайшов м’ятий пакет біля зупинки. Він ще пів дня збирав пляшки.
Пляшок вже було багато, вони весело дзеленчали в пакеті. Льошка вже уявляв, як купить м’яку запашну булочку з маком чи з родзинками, а може, навіть з глазур’ю, але потім подумав, що на булочку з глазур’ю пляшок може не вистачити, й вирішив для певності ще пошукати.
Він забрів на вокзал. На платформі приміських поїздів, де в очікуванні електричок чоловіки пили пиво, Льошка поставив важкий пакет поруч із кіоском, а сам побіг за щойно залишеною пляшкою. Поки бігав, якийсь брудний і злий чоловік забрав його пляшки. Льошка попросив повернути пакет, але злий чоловік так грізно глянув на нього, що хлопчику довелося повернутися й піти.
Мрія про булочку зникла, як марево.
– Збирати пляшки нелегко, – подумав Льошка й знову поплентався засніженими вулицями.
Сніг був мокрим і липким. Ноги у хлопчика промокли й замерзли. Стало зовсім темно. Він не пам’ятав, як забрів у якийсь під’їзд, впав на сходовій площадці, підкотився ближче до батареї й занурився у гарячий сон.
Прокинувшись, подумав, що все ще спить, бо було тепло, спокійно і затишно, а ще пахло чимось смачним!
До кімнати, де він спав, зайшла жінка. Вона була красивою й так ласкаво дивилася на нього.
– Ну що, хлопчику, – запитала вона, – зігрівся? Виспався? Ходімо снідати. А то я вночі йду, а ти, як кошеня, в під’їзді спиш. Взяла тебе й принесла додому.
– Це тепер мій дім? – ще не вірячи своєму щастю, запитав Льошка.
– Якщо в тебе дому нема, то буде твій, – відповіла жінка.
Далі все було схоже на казку. Невідома тітка годувала його, піклувалася, купувала новий одяг. Поступово Льошка розповів їй усе про своє життя з мамою.
У доброї тітки було казкове ім’я, Лідія. Насправді ім’я було звичайне, але Льошка ще зовсім мало жив на світі, і почув це ім’я вперше. Він вирішив, що тільки в доброї феї могло бути таке чудове і гарне ім’я.
– А хочеш, я стану твоєю мамою? – запитала вона якось, обійнявши його й міцно притиснувши до себе, як це роблять справжні люблячі матері.
Він, звичайно, хотів, але…
Щасливе життя скінчилося несподівано швидко. Через тиждень за ним прийшла мама.
Мама була майже твереза і сильно кричала на жінку, яка його прийняла, – Мене поки що не позбавили материнства, і я маю всі права на сина.
Коли вона забирала Льошку, з неба падали сніжинки, і йому здавалося, що дім, де залишалася така гарна тітка, схожий на білий замок, вкритий чарівними сніжинками.
Далі життя стало зовсім поганим. Мама пила. Льошка втікав із дому. Він ночував на вокзалах, збирав пляшки, купував хліб. Ні з ким не знайомився, ні в кого нічого не просив.
З часом його маму все-таки позбавили батьківських прав, а його віддали до дитячого будинку.
Найсумнішим для нього було те, що він ніяк не міг згадати, де знаходиться той будинок, схожий на білий замок, у якому живе добра жінка з казковим ім’ям.
Минуло три роки.
Льошка жив у дитячому будинку. Він був замкнутим і мовчазним хлопчиком. Його улюбленою справою було усамітнитись і малювати. Причому малював він завжди одну й ту саму картинку – білий дім і сніжинки, що падають з неба.
Одного разу до дитячого будинку приїхала журналістка. Вихователька водила її по всіх кімнатах і знайомила з дітьми. Вони підійшли до Льошки.
– Льошка – хороший, цікавий хлопець, але в нього проблеми з адаптацією в дитячому колективі. Досі проблеми, хоча він у нас уже три роки. Ми працюємо над тим, щоб влаштувати хлопця в сім’ю, – пояснила вона журналістці.
– Давай знайомитися, мене звати Лідія, – запропонувала журналістка Льошці.
Хлопчик ожив і заговорив! Заговорив зовсім несподівано для всіх! Замкнутий і мовчазний хлопчик захоплено розповідав їй про іншу добру тітку Лідію. Здавалося, що його душа танула з кожною новою фразою. Очі у хлопчика блищали, на щоках виступив рум’янець. Вихователька з подивом спостерігала за його перетворенням.
Ім’я Лідія виявилося золотим ключиком до серця дитини.
Журналістка Лідія не змогла стриматись і розплакалася, слухаючи історію Льошкиного життя. Вона пообіцяла йому написати про нього в місцевій газеті і, можливо, та добра тітка прочитає газету й дізнається, що Льошка чекає на зустріч з нею.
Вона стримала свою обіцянку. І сталося диво.
Та жінка не виписувала газету, але в неї був день народження й колеги на роботі подарували їй квіти, а оскільки на вулиці була зима, квіти загорнули ще й у газету.
Дома, розгортаючи квіти, вона звернула увагу на заголовок невеликої статті “Добра жінка Лідія, Вас шукає хлопчик Льошка. Відгукніться!”
Вона прочитала статтю й зрозуміла, що це її чекає той самий хлопчик, якого колись вона привела зі сходової площадки й хотіла всиновити.
Льошка відразу впізнав її. Він кинувся до неї. Вони обійнялися. Плакали всі: і Льошка, і Лідія, і вихователі, присутні при зустрічі.
– Я так чекав тебе, — сказав хлопчик.
Його ледве вдалося вмовити відпустити тітку Ліду додому. Вона не може забрати його відразу, попереду процедура всиновлення, але вона пообіцяла щодня навідувати його.
P.S: А далі у Льошки почалося нормальне і щасливе життя.
Зараз йому вже 26 років. Він закінчив технологічний інститут. Збирається одружитися на гарній дівчині. Веселий, товариський хлопець, він дуже любить свою маму Ліду, якій зобов’язаний усім.
Пізніше вже, коли він став дорослим, вона розповіла йому, що чоловік пішов від неї через її безплідність. Вона почувалася нещасною і нікому не потрібною. Саме в цей момент вона знайшла його на сходовій площадці і відігріла своєю любов’ю.
Після того, як його забрала мати, Лідія з жалем думала: – Значить не судилося.
І була безмежно щаслива, коли знову знайшла його в дитячому будинку.
Леонід намагався дізнатися про долю своєї справжньої матері. Він з’ясував, що квартиру в місті вони знімали. Мати багато років тому поїхала в невідомому напрямку зі звільненим з в’язниці чоловіком. Далі шукати не став. Навіщо?