Від ворожості до кохання: наше суперництво стало чимось більшим

Від ненависті до кохання: як наша ворожнеча переросла в щось більше

Мене звати Андрій, і те, про що я хочу розповісти, досі здається мені сюжетом для фільму чи романтичного роману. Але це моя справжня історія. Історія, в яку я б сам не повірив, якби не пережив її від початку до кінця.

Мені було лише 14, коли в моєму житті з’явилася вона – та дівчина, яка стала моїм особистим ворогом номер один. Її звали Ліана. Ми вчилися в одній школі в Львові, сиділи майже поруч, і не проходило дня без якихось суперечок між нами. Ми наче існували у власній всесвіті ненависті, створеній тільки для нас двох.

Наші дитячі боротьби були абсурдними, але запеклими: я підкладав крейду на її стілець, вона ховала мій пенал або додавала клей у мої фарби на уроках малювання. Одного разу, коли у мене був урок фізкультури, Ліана сховала мої черевики, і мені довелося йти додому у дівочих капцях з роздягальні. Уся школа сміялася. Звісно, я не залишився без відповіді і намагався помститися, як тільки міг. Ми наче змагалися, хто кого більше вразить. Ні я, ні вона вже не пам’ятали, з чого все почалося. Просто одне перейшло в інше — і так тривало роками.

Усе змінилося раптово, майже несподівано, на останньому курсі школи. Нам обом вже виповнилося по 18 років. Одного разу Ліана підійшла до мене після уроків. На її обличчі не було звичного сарказму, у голосі — ні грама злості. Вона сказала: «Досить. Давай просто поговоримо. Мені це набридло». І вперше за всі ці роки я почув у її голосі втому. Справжню.

Ми сіли на лавці за школою і говорили майже годину. Без звинувачень, без підкопів. Просто доросла розмова. І у той момент, коли ми по-чесному подивилися один одному в очі, почалося щось нове. Наче з нас зняли прокляття — і переді мною сиділа не ворог, а людина. Жива, цікава, тонка, справжня. Я раптом побачив, як у неї сяють очі, як розумно вона міркує, і скільки в ній внутрішнього вогню.

З того дня все пішло інакше. Ми стали частіше спілкуватися. Спочатку — як друзі. Виявилося, що у нас багато спільного: любимо однакові книжки, обоє захоплюємось програмуванням, обожнюємо старе українське кіно. Ми обговорювали усе на світі — від шкільних пліток до сенсу життя. А потім, самі не помітивши як, почали гуляти вечорами, їздити разом на олімпіади, сміятися вже не над один одним, а разом.

Я зрозумів, що закохався. Не відразу, але сильно. У ту саму Ліану, з якою колись мріяв не сидіти за однією партою. Одного разу я зібрався з духом і запропонував їй бути разом. Вона здивувалася, звісно — як не здивуватися, якщо все життя ти з кимось як кішка з собакою? Але вона погодилася. Просто — «давай спробуємо». І ми спробували.

Відтоді минуло вже п’ять років. Ми закінчили факультет інформатики в Київському університеті, і зараз живемо разом, будуємо кар’єру, готуємося до весілля. У нас серйозні плани, але в душі ми все ті ж підлітки — тільки навчилися чути один одного і не перетворювати розбіжності у ворожнечу.

Часто згадуємо наше шкільне минуле — зі сміхом та легкою незручністю. Іноді сміємося з того, що мало не втратили один одного через дурні образи. Але, можливо, саме цей шлях навчив нас справжньому коханню. Коханню не картинному, не сценарному, а тому, що народжується з розуміння, прощення та поваги.

Тепер я точно знаю: ненависть — це не завжди кінець. Іноді це просто неправильно прочитана емоція, неправильно прожите почуття. Іноді за агресією ховається щось значно глибше.

Якби мені хтось тоді, у 14 років, сказав, що ця зухвала, шкідлива дівчина стане сенсом мого життя — я б покрутив пальцем біля скроні. А тепер? Тепер я вдячний долі, що саме вона сиділа поруч. І що одного разу вирішила підійти і сказати: «Досить».

У житті всяке трапляється. Не поспішайте ставити крапку. Іноді за ненавистю ховається кохання. І якщо наважитеся — може статися диво. Як у нас.