ВІДЛУНА ПРОШЛОГО КОХАННЯ.

**ПРОЙШЛО КОХАННЯ.**

— Чого ти сьогодні така мовчазна й замислена? — запитав Олег дружину, сидячи на кухні пізнього вечора.

Дружина Марія мовчки подала підігріту вечерю.

— Ти знову сьогодні пізно? — тихо промовила вона.

— Брав додаткову роботу… премію виплатять в кінці кварталу.

Олег, тридцятип’ятирічний банківський працівник, ставний і молодий на вигляд, тільки-но повернувся з роботи. Дома його чекала сім’я: дружина й три доньки — шести, чотирьох років і однорічна дитина. Останнім часом, а цей «останній» тривав уже два роки, він не хотів йти додому, засиджувався в банку, бродив містом… і лише пізно ввечері повертався в квартиру. Йому набридли дитячі крики, галас, підгузки, розпашонки… нічний плач і дружина — завжди заклопотана дітьми, недоглянута: у старому домашньому халаті, з неохайним пучком волосся, мовчазна, з синцями під очима.

Коли сім років тому він одружився з веселою красунєю зі свого відділу, хіба ж міг уявити, що сімейне життя перетвориться на такий тягар… таке розчарування. Ні, перші роки він був щасливий: народилася перша донька. Він намагався допомагати дружині по дому, вивільняв її на кілька годин у вихідні, щоб вона встигла до перукарні, на манікюр. Пройшов рік — і Марія знову завагітніла. Вирішили одразу двох дітей народити, «відстрілятися» й на цьому поставити крапку. Друга дитина була неспокійною: до півроку плакала вночі, і Олег приходив на роботу невиспаним, з почервонілими від недосипання очима. Згодом діти пішли до садка, дружина вийшла на роботу… Та ось несподіванка: знову вагітність.

Він був проти, але дружина почала лити крокодилячі сльози, влаштувала скандал. Він довго сперечався: «Куди нам ще одну дитину? — умовляв він. — Ці ще малі… Зараз є сучасні методи: міні-операції тощо. Давай оплатимо.»

Але дружина була непохитна. Він здався — погодився ще на одну дитину. Сподівався, що народиться син.

Вагітність проходила важко, Марія часто лежала в лікарні. А він залишався з двома дітьми: садок, прогулянки, прання, прибирання… Допомоги чекати було ні від кого: її батьки живуть за тисячі кілометрів, на півночі. У нього лише хвора стара мати, якій і саму треба допомагати.

Третя дитина теж була неспокійна — плакала вночі, затихала лише на руках. Марія не спускала її.

Поступово Олег почав розуміти: додому йому не хочеться повертатися.

«Що я бачив за ці сім років? Перший рік — кіно, кафе, виставки, навіть відпустка на морі… А потім? Діти, плач, підгузки…» — крутилося у нього в голові.

Він більше не бажав дружину як жінку, близькість із нею не вабила… Ввечері намагався приходити пізніше, коли діти вже спали… На дружину дивитися не міг… Йому було її шкода — у що перетворилася колишня красуня? Але ще більше шкода було себе. Треба щось вирішувати. Так більше не можна.

На роботі колеги хвалилися подорожами, відпустками на Мальдівах, питали, коли він, батько сім’ї, вивезе своїх жінок на море — адже зарплата у нього немала. Він мовчав: кому розповіси, що сам готовий втекти від них хоча б на кілька днів, а ще краще — на довші місяці.

— Олежу, я знову вагітна, — тихо промовила Марія й повільно сіла на стілець.

Чоловік завмер, ложка з супом застигла в повітрі.

— Ти з глузду з’їхала? Я й не пам’ятаю, коли востаннє з тобою був! — закричав він.

— Вже дванадцять тижнів… нічого не зробиш, — тихо відповіла вона.

— Ти божевільна! Годі. Це не життя, а пекло! Подивись на себе: у що ти перетворилася? Коли ти востаннє була в перукарні? Ти ж запевняла, що захищаєшся! Ти виглядаєш, як мумія… Не можу дивитися на тебе. Я йду. Залишайся сама з дітьми, роби що хочеш!

— Куди ти йдеш? А як же ми? — тихо промовила Марія, і по її щоках покотилася сльоза.

— Залишаю тобі й дітям квартиру й усе, що в ній є. Заберу авто й поїду до матері — там житиму. Бачити тебе не можу, — ще голосніше кричав Олег.

Він різко підвівся зі столу й швидко вийшов із квартири.

— Навіть у страшному сні такого не міг уявити. Не життя, а каторга, — гупали його кроки у коридорі.

*Іноді кохання зникає не тому, що воно померло, а тому, що ми забуваємо, як його плекати.*