Він готувався до операції, а вона підтримувала його напередодні.

Він йшов на операцію, а вона декілька днів перед цим його заспокоювала. Це була планова операція, вже давно потрібно її зробити, нічого страшного, лише декілька годин, таке вже відпрацьовано, у нього хороші аналізи, міцне серце… Вона повторювала це постійно, як заведена. Він усміхався, гладив її руку й мовчав. Їй здавалося, що він її не чує, що все це вона говорить собі, себе заспокоює, собі пояснює.

Втім, так воно й було. Він її слухав, але не чув. Просто спостерігав, як вона рухається по квартирі. Як накриває на стіл. Як п’є каву, дбайливо зварену ним на сніданок. Як супиться і хвилюється. Сто разів перебирає в пакеті його лікарняні речі. Нагадує подзвонити сестрі у далеку країну.

Вони вже давно жили тільки вдвох. Половину того життя, що провели з батьками, сином, онуками. Батьків поховали, синові купили квартиру. Залишилися вдвох, і на вихідних накривали столи, як раніше, запрошували друзів. Влітку їздили у відпустку. І все час ходили, тримаючись за руки.

Вони перетнули 60-річний рубіж, але рук так і не розкрили. Вони були настільки однією цілістю, що навіть імена не мало сенсу вимовляти окремо.

Що вони пережили — довго розповідати. Було все. Вона з дитячого будинку. Але раптом, коли навіть виросла її дитина, знайшлася мати. Хвора, покинута, нікому не потрібна. Вона, не замислюючись, взяла її до себе. У свою тісну міську квартиру. Практично всі крутили пальцем біля скроні. Мати залишила її в крихітному віці. І ніколи, ніколи в житті не згадувала, що у неї є дочка. Вона й справді не розуміла, чого ж від неї хочуть? Щоб вона покинула матір? Так само, як мати покинула її? Але ж їй було боляче, усі ці роки було дуже боляче! Вона не хоче, щоб так з матір’ю…

Мати доглядали разом з чоловіком. Вона пролежала кілька років, два останні роки втратила розум. Але вони не ремствували, мовчки доглядали, годували — поїли, міняли підгузки та постіль, лікували…

Власне, вона могла все. Коли він був поруч. І нічого її не лякало. Коли він був поруч.

На операцію вона його провела. Сиділа під дверима. Чекала. Пустячна операція, але все одно купа хвилювань. Він ніколи серйозно не хворів. І їй було трохи дивно сидіти і чекати закінчення його операції.

Мимоволі сунула руку в сумочку, намацала конверт. Здивувалася, наче ніяких конвертів у неї в сумочці не повинно бути. Витягнула. Ще більше здивувалася — лист від нього. Коли він встиг написати? Коли в сумочку встиг підкласти? Вони ж наче весь час були разом, вона б помітила.

Прочитала. Дуже дивне лист. Він наче прощався. Вона сиділа, боючись поворухнутися. Вона все зрозуміла. Ще до того, як лікарі вийшли з операційної.

Пустякової операції він не переніс. Серце зупинилося. Те саме, начебто здорове і ніколи не боліло.

Потім, після похорон-валеріянки-пустоти-нелюдського болю, вона витягла з шафи свою кофту і в кишені намацала листочок. Це була смішна записка. Від нього. Потемніло в очах. Полізла в іншу кишеню, зимового пальто. І там записка. З намальованою смішною мордочкою.

У неї в квартирі виявився мільйон цих його записок. Написаних до зупинки серця на операційному столі. І знайдених нею після його похорону.

Спочатку вона плакала, не могла читати, фізичну біль викликав навіть його почерк…

Потім почала читати. Він жартував, підбадьорював, запитував, припускав, жалів, любив… Він був живий і колишній, у тих записках.

Дивлячись мені в очі, вона раптом сказала: — Розумієш, мені навіть соромно зізнатися в тому, що я тобі скажу. Соромно, коли навколо багато горя і багато проблем, коли здається так і не буває, всі один на одного скаржаться… Розумієш, я була дуже щаслива як жінка. Дуже. Не можу про це розказати. Але я була дуже щаслива.

І десять років, кожного вечора, вона перечитує його записочки. Ті, які знаходила в квартирі ще довгий час. Ті, які їй тоді допомогли не зійти з глузду. Ті, які продовжують зберігати його тепло. І його любов.