Він подарував дочці, що відчуває себе самотньою, цуценя з притулку і поїхав… Повернувшись раніше, став свідком НЕМИСЛИМОГО! Сльози з’являються в кожного, хто дізнається правду…

Він подарував хворій доньці собаку з притулку та поїхав Повернувшись раньше, побачив НЕЙМОВІРНЕ! У кожного, хто дізнається правду, на очі навертаються сльози
Тату ледве чутно прошепотіла Ліза, з трудом повернувши голову, ніби навіть цей невеликий рух коштував їй неймовірних зусиль.
Вона лежала в лікарняній палаті вже чотири довгі місяці. Хвороба, мов тінь, поволі підступно пожирала її, день за днем забираючи життя, оставляючи лише крихку подобу дівчинки, яка колись бігала по кімнатах, сміялася, будувала замки з подушок і вірила у дива.
Я ковтнув, відчуваючи, як щось невидиме, але болюче стискає мене всередині. В ту мить, коли вона попросила собаку, її обличчя ніби просвітлішало немов у ній спалахнула іскра надії.
Звісно, можна, сонечко, прошепотів я, намагаючись говорити впевнено. Яку забажаєш.
Наступного дня, не роздумуючи, я поїхав у притулок. У великому залі, де в клітках сиділи десятки собак, моя душа раптом завмерла, зупинившись на одній. Вона була худущою, чорно-білою, з очима, в яких відбивалася ціла всесвіт розумними, глибокими, тривожними і добрими одночасно.
Її звуть Місяць, сказала жінка з притулку. Вона дуже добра. Особливо до дітей.
Підійде, кивнув я, дивлячись на собаку. Вона потрібна моєй доньці.
Коли я привіз Місяць додому і обережно ввів її в кімнату до Лізи, сталося диво. Донька вперше за багато тижнів усміхнулася. Усміхнулася по-справжньому теплою, живою посмішкою. Вона обійняла собаку, притулилася до її шерсті, мов до живого заспокоєння, і прошепотіла:
Вона відчуває, що мені погано Тату, дякую
Але життя, як завжди, не дало нам довго насолоджуватися цим моментом. Через кілька днів мені терміново потрібно було їхати у відрядження. Це неможливо було відкласти все було повязано з роботою, з нашим майбутнім. На час я залишив Лізу з мачухою, моєю другою дружиною, яка обіцяла доглядати за нею.
Не хвилюйся, ми впораємося, сказала вона спокійно.
Я поїхав із важким серцем, але впевнений, що все буде добре. Що Місяць буде поруч. Що Ліза не буде сама.
Але відрядження закінчилося на два дні раніше. Ввечері я повернувся додому і почув тишу. Ні дитячого сміху Лізи, ні легкого тупотіння тапок, ні цокання лап Місяця, який завжди біг назустріч.
Серце стиснулося. Передчуття вдарило, як блискавка.
Я кинувся до кімнати доньки порожньо. Лише пуста миска на підлозі та сліди лап, що вели до дверей.
На кухні дружина. Сидить. Пє чай. Холодна, як лід.
Де Ліза?.. Де собака?! вирвалося в мене.
Віддала я цю смердючу тварюку! сердито кинула вона. А Ліза в лікарні. У неї температура піднялася, а ти з цими блохастими
Я більше не слухав.
За годину я був у лікарні. Ліза лежала бліда, у сльозах.
Тату, вона пішла я кликала її а її не було Чому?..
Я знайду її, сонечко, прошепотів я, стискаючи її долоню. Обіцяю.
Три дні та дві ночі я не спав. Обїхав увесь місто, дзвонив у кожен притулок, до кожної ветлікарні, розклеював оголошення, просив допомоги у незнайомців. Я був готовий на все.
На четвертий день я знайшов Місяця. Вона сиділа в кутку вольєра, притиснувшись до стіни, скулила, ніби знала, що її чекає порятунок. Коли я відчинив клітку, вона кинулася до мене з такою силою, ніби в ній прокинулася вся любов, увесь страх, вся надія і тепер вона знала: ми знову разом.
Повернувшись у лікарню, я приніс Місяць прямо до палати Лізи. І вперше за довгі місяці я побачив, як у її очах засвітився вогонь живий, справжній.
Ти повернув її отже, і я зможу повернутися, так?.. додому?..
Минуло два місяці. І сталося диво: Ліза почала одужувати. Повільно, але невпинно. Її обличчя знову стало румяним, рухи впевненішими, голос дзвінкішим. А мачуха? Ми розійшлися. Жорстокість не заслуговує ні сімї, ні пробачення.
Тепер у нас із Лізою та Місяцем нове життя. Справжнє. Повне любові, відданості та світла.
Після виписки Ліза майже не відходила від собаки. Вони спали разом, їли разом, навіть телевізор дивилися удвох. Місяць немов відчувала кожну зміну Лізиного стану: якщо доньці ставало гірше, собака клала морду їй на груди і скулила. А коли Лізі було весело Місяць скакала по кімнаті, як щеня.
Тату, одного разу сказала Ліза, я ж тоді майже пішла Але вона вона мене втримала. Ніби гавкала на хворобу та проженяла її геть.
Я мовчки кивнув, міцніше стискаючи її руку.
ТимРоки минали, і одного ранку Ліза прокинулася від теплого дотику маленької лапки новий песик, схожий на Місяця, тихесенько лизав її пальці, наче знав, що тепер його черга дарувати світло.