Він приходить до мене потайки, щоб не засмучувати дружину… А я віддала йому все

Колись мій син приходить потімки, щоби не засмутити дружину… А я колись віддала йому усе.

Росла я його сама. Так склалося — чоловік, від якого завагітніла, не захотів ні штампа у паспорті, ні відповідальну тягти. А коли Олесь народився, його батько незабаром і зовсім десь подівся — спочатку засиджував — до пізньої ночі, потім утікав «до товаришів», а одного дня просто не повернувся. І все — лишилась я сама з немов silentlyм на руках та з пусткою в серці, яку треба було загоїти не сльзими, а працею.

Тоді допомогли мені мої батьки. Без тата й матері — не впоралась. Тато носив дрова, власноручну змайстрував нам піч, а матір варила юшки, годувала дитину, якщо в мене сили вже й не було. Ми перебороли. Я працювала у швацькій майстерні, підробляла, шину вдома. Все заради сина — аби в нього було усе, аби не почувався обділеною.

Олесь виріс гарним хлопцем — добрим, слухняним, усміхненим. І коли прийшов час йти до війська, я плакала вночі, боялась, що зв’язок між нами перерветься. Та через знайомих домовились, щоб його направили у частину ближче до нашого міста. Їздила до нього кожного тижня, а коли була нагода — командир відпускав його додому. Додому — до мене, під мою опіку.

Служба минула, він вступив до інституту. І ось тоді все й змінилося. Познайомився з дівчиною на ім’я Марічка. Побачину я її на одному зі свято — пишна, висока, погляд із прищурю тнам, трималась так, наче вже довго знає про всіх усе. Олесь сяяв поруч із нею, як хлопчисько. А вона — посміхалась так, як усміхаються не до рідних, а до перехожих.

Від першої зустрічі я відчула — вона не бажає мене у його житті. Ані мене, ані мою матір, що теж обожнювала онука. Марічка не чула моїх слів, коли я намагалась пояснити: я не суперниця їй. Я — його мати. А вона — кохана жінка. Це різні ролі. Та вона ніби зверялася. І перемагала.

Перед весіллям я відважилась на велике — віддала їм свою хату. Так, ми жили у двокімнатній хрущовці у Харкові. Не палац, але все своє, все нажите, все з любов’ю. Переїхала до матері, бо Олесь казав: «Мамо, нам так буде краще». Я вірила. Я гадала — це нас зблизить.

Спочатку була подяка. Потім — чадо. Марічка викинула усю меблі, шпалери перклеїла, навіть світильники змінила. Жодної речі, що нагадувала б, що тут жила його матір. Я мовчала — ну, молодь, своє життя, нові порядки. Хоча й було боляче.

За рік народилася Сонуля. Моя перша онука. Я була така щаслива. Пам’ятаю, як привезла ім подарунки, дитячі ковдрочки, паньотки, стрічки… Та Марічка приймала все, як належне, із натягненою усмішкою, немов робила мені ласку, впускаючи за поріг. Спочатку вона пускала нас із матір’ю за розкладом — раз на тиждень, на годину. А потім і зовсім заявила:

— У вас вдома кішки, від вас шерсть. У Сони може бути алергія. Не пускатимемо вас. Вибачте.

Так, у матері дві кішки. Старенькі, добрі, на вулиці їх ніхто не бачив. Так, шерсть може бути на одязі, але ми прали, прасували, обприскували — та все одно «ні». Бачили онуку лише на вулиці, у візочку. Та й його Марічка не дозволяла нам вести, тримала ручку сама, з тим самим прищуром.

Тепер Олеся ми майже не бачимо. Заходить він потай — на годину, на двадцять хвилин, між роботою. Дивиться на годинник, нервує. Якось спитала:
— Олесю, навіщо так? Ти ж дорослий чоловік, що відбувається?

Він усміхнувся, натягнуто, та й каже:

— Мамо, Маша годує, їй не можна хвилюватись. Раптом молоко зникне… Я просто не хочу скандалів. Усе гаразд.

Я зрозуміла — він вигадує. За півроку Соня вیسля на прикормі. І знайдеться нова причина нас не бачити. Він став чужим. Наче не я його виростила. Наче не я не спала ночами, коли в нього була температура. Не я носила йому палянички у військо, поки він у чоботях хлявся плацу.

Він тепер живеде під страхом. Боиться, що дружина невдоволена. Що скаже потім не так. Він ніби не чоловік, а дитина, що боїться розбудити сплячу тигрицю.

Я мовчу. Не докоряю. А тнам серце розриваються. Бо розумію: усе, що віддала — любов, хату, сили, здоров’я — тепер нічого не важить. Бо поряд із відом жінка, що не поважає ні його минуле, ні його коріння.

Я не мрію про подяку. Мені не треба подарунки. Я лише хотіла бачити, що він щасливий. А тепер бачу, як він боїться. І в цьому — найстрашніший біль для матері.