Він тобі не пара, — сказала сестра. — Він молодший і більше підходить мені. Весілля потрібно скасувати

— Ви з ним не пара, — сказала Марина сестрі. — Він молодший і більше підходить мені. Весілля треба скасувати

Соломія жила в просторій трикімнатній квартирі, розташованій у гарному районі столиці. Квартиру вона отримала у спадок від бабусі. Близьких родичів, окрім молодшої троюрідної сестри, у Соломії не було. Але з Мариною вони не ріднилися.

Так склалося, що в тридцять п’ять років Соломія залишилася сама, зате з житлом. Соломія знала, що покладатися їй немає на кого, і старанно навчалася, закінчила престижний університет, влаштувалася на високооплачувану посаду в велику компанію, і все у неї було добре, окрім одного…

— Заміж тобі треба, Соломіє, — говорила їй Марина, час від часу виходячи на зв’язок, щоб дізнатися, як вона живе та чи здорова.

У свої тридцять років сестра встигла народити трьох дітей і двічі розлучитися. Вона жила з синами у передмісті на аліменти, намагаючись влаштуватися у житті, але все ніяк не виходило.

— Треба, та немає за кого… — відповідала Соломія. На роботі вона воліла займатися справами, а вільного часу у неї майже не було. Але одного разу доля піднесла їй сюрприз у вигляді нового сусіда згори. Вони познайомилися, коли Соломія випадково зачепила його автомобіль на парковці… і у них все зав’язалося.

Владислав був на п’ять років молодший за Соломію, але це не бентежило закоханих. Соломія була дівчиною правильною і не хотіла жити з чоловіком до весілля, тому вже через два місяці стосунків Владислав подарував Соломії обручку.

Замість весільної сукні Соломія придбала білі костюм, а замість великого бенкету молодята вирішили вирушити у подорож. Все йшло своєю чергою… Але їхні плани порушила Марина. Вона зателефонувала Соломії за тиждень до весілля.

— Сестричко, привіт… Можна, ми в тебе поживемо трохи? Знімати квартиру дорого, у нас грошей немає. А справа невідкладна.

— А що трапилося?

— Мені потрібна термінова дорога операція. Я тобі все поясню, — тихо сказала вона, створюючи інтригу.

— Ну раз справа серйозна… приїжджайте, — Соломія не зраділа, але і відмовити не могла. Знала з власного досвіду, як важко, коли нема до кого звернутися.

Марина приїхала наступного дня з валізами і трьома дітьми, малими і молодшими. Соломія не дуже любила дітей, одного вона ще могла терпіти, але троє, вічно ниючих, погодок…

— Давай одразу вирішимо, наскільки ви приїхали, — віднімаючи олівець для очей у молодшого, який вже почав малювати ним на стіні, запитала Соломія.

— Я не знаю… а ми тобі в тягар, так? — образилася Марина. — Пробач… треба було зупинитися у хостелі. Готель ми не потягнули б. Грошей у нас немає… та ще й лікарі, аналізи…

— Пробач. Не в тягар, звісно. Що з тобою? — почервоніла Соломія. Їй стало соромно за те, що вона така негостинна. Все-таки родичі.

— Ну… там складно… — відмахнулася Марина. — Проблеми з очима.

— А що з ними не так? — Соломія звикла бачити сестру в окулярах. Але вона не думала, що у неї щось серйозне.

— Не бери в голову, це мої проблеми. Головне, що я знайшла лікаря з хорошими відгуками. Краще розкажи про себе. Як, що?

— Заміж виходжу, — не без гордості повідомила Соломія.

— І мовчала?!

— Ми вирішили не святкувати.

— Як так?! З твоїми-то грішми весілля зекономити?!

— Марин…

— Пробач. Знову я втручаюся не в свою справу, — прикусила язика Марина. — Так що за наречений? Познайомиш?

— Взагалі-то, він живе поруч і хотів зайти на чай.

— Чудово! Ну ти накривай стіл тоді, а я піду голову помию. А то з цією електричкою… вся у поту.

— Рушник у ванній.

— Добре. Я недовго. За дітьми подивись, ок?

Соломія насупилась. Вона планувала спекти шоколадний кекс, який подобався Владиславу, а не няньчитися з трьома хлопчаками.

Марина пішла, а Соломія, помітивши, що діти тихо граються машинками, взяла борошно, яйця… і зайнялась приготуванням.

Діти гралися недовго. Спекти нічого не вдалося. Один розсипав борошно, другий стягнув шоколад, приготований для кексу, і перемастив себе і стіни. А третій вів себе тихо. Мовчки обдирав листя з її улюбленого фікуса і викидав землю з горщика.

— Марина! Твої діти… — почала Соломія, заходячи у ванну, щоб віддати трійцю матері. Але мамаша не чула. Блаженно закривши очі і надягнувши навушники, вона плескалася у її ванній, замість того, щоб швидко прийняти душ і повернутися до дітей.

— Марина!

— Чого ти так кричиш? Щось сталося?

— Ну так… ти вже півтори години тут купаєшся. Мені треба готуватись до зустрічі, а я вся у шоколаді та борошні. У кухні безлад! Я не знаю, за що хапатись!

— Ну я не винна, що ти не вмієш ладнати з дітьми, — знизала плечима Марина. У цей момент у двері подзвонили. Соломії довелося йти відкривати своєму нареченому у брудному фартуху.

— Привіт… — Владислав оцінив її вигляд. — Що з тобою?

— Сестра приїхала. Не вчасно.

— Зрозуміло. Мені піти?

— Ні, не треба. Ми ж з тобою майже сім’я, — усміхнулась Соломія, беручи у нього торт. Добре, що Владислав прийшов не з порожніми руками.

— Якщо не буду заважати, то гаразд.

Владислав був хорошим хлопцем. Він допоміг Соломії прибрати в кухні і навіть знайшов спільну мову з дітьми Марини.

А Марина все не виходила з ванної…

— Де ж сестра?

— Очищається від дітей, — пожартувала Соломія. У цей момент у кухню зайшла Марина. Вона була в одному рушнику.

— Добрий вечір… Владиславе, — вона виставила вперед довгу ногу, приймаючи найбільш виграшну позу. Соломія була здивована такою поведінкою сестри. Навіщо вона прийшла на кухню напівгoла?

— Добрий вечір, — усміхнувся він їй у відповідь.

— Мій улюблений тортик! — не соромлячись, вона змахнула мізинцем вершки і облизала палець, вводячи Соломію у ступор.

— Марина, ми плануємо пити чай. Якщо хочеш, приєднуйся. Але не в рушнику.

— Зняти? — хмикнула вона, ігноруючи Соломію.

Владислав був здивований не менше, але зробив вигляд, що не зауважує поведінки Марини. А Соломія сприйняла його мовчання за інтерес і образилася.

Чай вони пили у тиші. Марина вела себе дивно, а Соломія слідкувала, щоб діти не зіпсували ремонт.

— Дякую, я піду, — сказав Владислав, коли обстановка напружилася.

— Що ж ви, залишайтеся. У нас місця всім вистачить, — запропонувала Марина.

— У нас з Владиславом не такі стосунки, — відрізала Соломія.

— Ха! Яка дурниця! Це вже не модно. Ну не хвилюйся, я тебе навчу, як правильно себе з чоловіками поводити. А то весілля скоро, а ти нічого не вмієш.

— Всього доброго, був радий познайомитися, — зблід Владислав.

— І я рада! Ще побачимось, — крикнула йому в спину Марина.

Соломія не розмовляла з нею весь вечір.

— Слухай, ну ви з ним не пара, — заявила Марина на наступний день.

— Так? Це чому?

— Він молодий, а ти вже не дуже.

— У нас не така вже й велика різниця.

— Але помітна.

— І що ти хочеш сказати?

— Ну… він більше підходить мені.

— Справді?

— І з хлопчаками одразу подружився. І дивився на мене так… а він же хотів залишитися у нас!

— Не у нас. У мене! — не витримала Соломія, з роздратуванням дивлячись на сестру.

— Гаразд, гаразд! Я просто жартую. Перевіряла тебе.

— Що з твоєю операцією? — Соломія перевела тему.

— Її на завтра призначили. А зараз я поїду до лікаря на обстеження. За дітьми побудеш?

— Я працюю.

— Ти ж директорка!

— І що?

— Ти сама собі хазяйка. Візьми відгул. — Марина дивилася на Соломію так, ніби не розуміла, в чому проблема. — І взагалі, мені після операції кілька днів потрібен буде спокій і відпочинок. Тобі доведеться взяти на себе всі обов’язки по догляду за ними.

Те, що відповіла Соломія, здивувало Марину…