Він усе одно не виживе, – сказала дружина чужим холодним голосом. – Сам приїдь і поговори з лікарем.

На кухні панувала незвична тиша, коли Лідія сказала холодним голосом:
– Він все одно не виживе. Сам приїдь і поговори з лікарем, якщо мені не віриш. Там доглядальниці, всі умови. Не дарма ж придумали ці хоспіси.

Михайлик народився на два місяці раніше, й одразу потрапив до реанімації. Спочатку лікарі не говорили нічого, але потім з’явилася надія — малюк почав сам дихати, набирати вагу. Коли його виписали, він був такий маленький, що Олександр боявся брати його на руки. Вночі, коли малюк плакав, Ліда не вставала, тож Олександр мусив навчитися заспокоювати його сам. Ліда казала, що це лікарі винні, хоча вона робила всі аналізи і обстеження, які показували, що все в нормі. Але чи це нормально, коли три місяці, а маленький голову не тримає?

Олександр сам записувався на консультації, слухав важкі медичні терміни, складав із сином аналізи, заплющуючи очі, поки медсестра намагалася знайти вену. Зрештою, дійшов до генетиків, які пояснили, що можна допомогти, але потрібні спеціальні ліки. Олександру довелося погодитися на далекі заробітки — товариш давно його кликав, але Ліда не пускала. Тепер вибору не було. Він поїхав, думаючи, що син з Лідою, але все виявилося не так. Бабуся нічого теж не говорила, хоч він відчував, що вона щось приховує.

– Все добре, сину, працюй, — повторювала вона.

Виявилося, бабуся у лікарні до Михайлика ходила, говорила з ним, доглядала і масаж робила. Ліда ж повернулася на роботу, а нікому нічого не сказала. Письмово зізналася, коли Олександр повідомив, що приїде у відпустку на місяць.

– Ліда, ти ж знаєш, що це наш син! – обурився він. – Я для чого працюю? Лікар обіцяв, що ліки…

– Ліки! – скрикнула Ліда. – Ти бачиш його? Півроку ти був відсутній, не мені вказувати, що і як робити! Я ще молода і хочу для себе жити. Можна ще одну дитину народити, але не хочу все життя пелюшки міняти.

У молодшого брата Ліди була дитяча параліза, і Олександр був вражений, як Ліда піклувалася про брата. Але, схоже, любові у неї вистачило лише на нього.

– Якщо не забереш сина, я подаю на розлучення, – пригрозив Олександр.

– Подай! Я і без тебе зможу!

Він не думав, що Ліда справді піде. Але вона пішла, навіть до його приїзду. Ключі залишила його бабусі, яка вже здогадувалася про все. У неї вже був хтось інший.

– Не переживай, сину, впораємося. Я з Михайликом допоможу, але роботу тут знайти потрібно.

Олександр це розумів — бабуся вже довго хворіла, їй самій допомога потрібна, але не міг розірватися на двох. Його виховала вона. Мати, відома співачка, залишила його на бабусю ще маленьким, і так не забрала. Поки він ходив до школи, вона надсилала гроші.

Він мріяв, що мама його любить і скоро повернеться. Якось він пішов на її концерт, купив величезний букет і мріяв, як подарує його, а вона визнає: «це мій син!» Але вийшло інакше: вона не помітила його, взяла букет, не дивлячись, і кинула. Василь віддав за нього майже всю свою зарплату. Після концерту він пробився за куліси, пояснив, що він її син, але мати лише передала, що втомлена і передзвонить. Він чекав місяць, але дзвінка так і не було.

Тепер він вже про неї не згадував. Бабуся була йому і за батька, якого він не знав, і за матір. Тепер вона й для Ілюші матір’ю стала. Інгат жодного разу не зателефонувала, вона ще гірше матері була — та хоч вид робила, що в неї син є.

– Васько, мені дивний сон снився, – якось сказала бабуся. – Дід твій, царство йому небесне, попросив мене води з колодязя принести. Я кажу — ноги ж не носять! А він відповідає – тут у всіх ношггять. Дивлюсь, а трава під ногами зелена-зелена! І м’яка, як пух. Я по ній пішла, а ноги самі йдуть і не болять навіть! Ілька встигла набрати, заглянула всередину, а там ти у костюмі і поряд дівчина з ямочками на щоках. У фаті. Звідси знаю, знайдеш ти свою добру жінку, не цю вертихвістку!

– Бабусю, яка жінка! Якщо рідна матір не захотіла доглядати за Михайликом, хто погодиться?

На наступний день бабуся не прокинулася. Сон був у руку, але не про те. Тепер вона приносить водичку дідусеві, а не маленькому Ілюші.

Що тепер робити, Василь не знав. Мати з похоронам допомогла, навіть сама приїхала, але все одно він мусив платити. Однак за пару тижнів мама сама подзвонила:

– Я доглядальницю твоєму сину знайшла. Платити їй буду я, не переймайся.

Такий щедрий жест здивував Василя, він хотів відмовитися, сказати, що впорається сам, але передумав — зараз не час пишатися.

Чомусь він чекав дорослу жінку, досвідчену. Але мати прислала якусь студентку — це була її перша робота.

– Не переживайте, я пройшла спеціальні курси, – сказала вона, ховаючи нервозність.

Можна було звернутися до матері і сказати, що ця дівчина не впорається, але говорити з нею зовсім не хотілося. Тож Василь вирішив почекати.

Дівчину звали Марічка. Вона телефонувала йому кожні півгодини.

– Васiль Іванович, нормально, що він гикає?

– Тримайте його вертикально. Щось тепле до спинки покладіть.

– Васiль Іванович, він важко дихає, я боюсь!

– Марічко, інгалятор, я ж казав…

Але з часом вона освоїлася і стала краще справлятися. Василь мусив поміняти роботу — Марічка працювала до шести, а йому треба було ще встигати повертатися. Пішов на будівництво — графік був вільний, але в “тінь”, без запису. Обіцяли добре заплатити, але коли…

Вихідні Василь проводив з сином — Марічка на вихідних працювати не могла, китайську мову вчила. Говорила, що хоче стажуватися в Китаї, вивчати голковколювання. Смішна була ця Марічка, наївна, не як його бабуся, але з великою надією на майбутнє.

На день народження Михайлика Марічка таки приїхала — привезла повітряну кульку, він їх дуже любив, і самосвязаний комбінезон. Василь запросив її на чай — він купив торт. Тоді вони всі разом гуляли: нарядили Михайлика в новенький комбінезон, поклали у візочок і прив’язали кульку, щоб малий дивився. Василь розумів, що до наступного дня народження син може не дожити, і від цього важко було дихати. Але коли він віз його по сонячній вулиці, а кулька пливла в небо, на душі було спокійно.

Інгу помітив пізно, тільки коли вони зупинилися на пішохідному переході, його погляд зустрів її помальоване лице. Подружки стояли поруч, мабуть, на якийсь захід йшли. Інга теж його помітила, і лице її спалахнуло. Вона щось сказала подругам і поспішила у інший бік.

– Хто це? – запитала Марічка, помітивши його напругу.

Василь повільно випустив повітря і відповів:

– Ніхто.

– Ну і добре, — сказала вона та усміхнулася.

Раніше він і не помічав, як вона усміхається. На її щоках заграли ямочки, і це наче щось нагадало йому, але що? Кулька на тлі неба тріпотіла так само, як і його серце.

Зарплату не віддавали. Ліки закінчувалися, і виходу у Василя не було — довелося телефонувати матері.

– Хіба я тобі мало помагаю? – обурено сказала вона. – Ти знаєш, скільки я цій дівчині плачу? Як ти не заслуговуєш, щоб на ліки своєму сину заробити?

Василь від сорому аж задихався. Невже не може забезпечити сина? Він вимкнув телефон і схопив голову руками — так хотілося, щоб зараз підійшла бабуся, обійняла і сказала, що все буде добре…

На порозі з’явилася Марічка. У руках тримала конверт.

– Ось, – сказала вона й поклала його на стіл.

– Що це? – не зрозумів Василь.

– Це на ліки. Для Михайлика.

Він не міг збагнути, що це означає.

– Ваша мама добре заплатила. Я відкладала на поїздку в Китай, але тепер вони мені не потрібні — я живу з батьками, все маю.

– Але ж ваша поїздка…

Марічка пожала плечима.

– Та куди я тепер поїду…

Вона сором’язливо усміхнулася, і на щоках знову з’явилися ямочки. Василь пригадав бабусин сон і почервонів, не знаючи чому.

– Беріть, – наполягла вона. – Так буде правильно.

– Все віддам, – хрипко сказав Василь, прокашлявся і запитав. – А раз ви не їдете в Китай, то, може, завітаєте на вихідних? Погуляємо, як минулого разу…

Марічка всміхнулася і відповіла:

– З задоволенням.