Він встигне: швидка пригода за вечірнім хлібом

Юрій вибіг з під’їзду і поспішив у бік магазину. Він квапився встигнути до закриття, адже вечеряти без хліба не хотілося. Біля входу в магазин стояла маленька дівчинка років чотирьох і притискала до себе такого ж маленького песика.
— Тітонько, купіть, будь ласка, моєму цуценяті хліба, — тихо попросила дівчинка, поглянувши з надією на жінку, яка впадала в магазин.
— Дівчинко, де твоя мама? Чому так пізно гуляєш на вулиці? Іди додому! — суворо зазначила жінка і зайшла в магазин.
Юрій, який спостерігав цю сцену, зупинився. Погляд дитини був сумний і нещасний. Молодий чоловік зрозумів, що справа не в собачці. На відміну від тієї жінки, він здогадався, що дівчинка голодна і, швидше за все, просить їжу для себе.
— А твій песик їсть хліб? — усміхнувся чоловік, підійшовши ближче до дитини.
— Так, — квапливо підтвердила дівчинка. — Взагалі, він любить ковбаску і цукерки. Але коли голоден, то їсть хлібушок.
— Зрозумів, — сумно промовив Юрій. — Почекайте кілька хвилин, я швидко…
У магазині він швидко взяв хліб, кинув у кошик молоко, йогурт, печиво, цукерки і докторську ковбасу. Стоячи в черзі, мимоволі згадав своє дитинство. Його мати любила гарно випити, батька він ніколи навіть не бачив. Юрій пам’ятає, як голодував кілька днів поспіль, це були ті дні, коли мати отримувала мізерну зарплату прибиральниці і йшла в запій на тиждень.
Іноді ввечері він обходив дитячі майданчики. На вулиці вже було темно, і він світив маленьким ліхтариком у пісочниці, часто знаходив цукерку або печиво… Він пам’ятає свій погляд. У ті часи він дивився на світ безпорадними голодними очима. У маленької дівчинки, яка стояла біля магазину, був такий же погляд…
Вийшовши на вулицю, він підійшов до дівчинки. Чоловік хотів віддати їй невеликий пакунок з продуктами, які купив для неї, але зрозумів, що вона його сама не донесе. Адже у неї на руках тремтіло маленьке цуценя.
— Я купив твоєму песику трохи їжі. Ти далеко живеш? — запитав Юрій.
— Ні. Он у тому домі, — дівчинка показала на п’ятиповерхівку через дорогу.
— Ходімо, я допоможу донести пакет.
Погляд дівчинки відразу ж оживився. Вона весело пішла попереду чоловіка, наспівуючи під ніс знайомий Юрі мотив.
— Як тебе звати? — поцікавився він.
— Катруся, — представилася дівчинка. — А це мій друг, Боря.
Дівчинка показала на песика. По дорозі вона розповіла, що живе з мамою та бабусею. А нещодавно знайшла на вулиці Борю і взяла жити до себе. Юрій ще сподівався, що помиляється в своїх здогадках. Можливо у Каті нормальна мама, просто живуть вони небагато.
— Ось тут я живу, — Катя показала на вікно другого поверху, звідки кричала музика на всю двор. — Я не піду додому. Пограю біля під’їзду. Дай нам їжі, ми з Борєю повечеряємо.
— А бабуся твоя вдома? — запитав чоловік. На вулиці вже була одинадцята година, і він розумів, що дитині не місце на вулиці так пізно.
— Так. Вдома. Бабуся отримала пенсію, вони п’ють на кухні, — насупилась Катя.
Юрій стояв у повній розгубленості. На вулиці давно стемніло, навколо ні душі. Він не хотів залишати дівчинку біля під’їзду і наполягав піти додому.
— Ви з Борєю зачиніться в кімнаті, повечеряйте і лягайте спати. Пізно вже. На вулиці небезпечно гуляти. Ти ж не хочеш, щоб твою собачку хтось украв.
Катруся похитала головою і міцніше притиснула цуценя до себе. Юрій довів дівчинку до дверей, і переконавшись, що вона зайшла в квартиру, швидко попрямував у бік дому. Настрій був кепський. Чомусь він гадав, що тепер інші часи і соціальні служби більш відповідально ставляться до своєї роботи. Але виявилося, що ні. Все, як і раніше…
Спочатку дружина накинулась на Юрія, сварячи, що довго ходив. Вечеря вже давно охолола, вона всі очі видивилася, виглядаючи в вікно. Боялася, що з Юрою сталася біда.
Христина була на шостому місяці вагітності, тому Юрію давно звик до капризів та постійних змін настрою улюбленої жінки. Побачивши, що чоловік чимось засмучений, Христина почала випитувати, що сталося.
Юрій за вечерею розповів про Катрусю, про її маленьке цуценя, яке, здається, було єдиним другом дівчинки.
— Молодець, що допоміг дівчинці. Хоч перекусить вдосталь, — сумно зазначила Христина. — Не засмучуйся, обездолених дітей багато, і ми просто фізично не можемо всім їм допомогти. Тим більше, у нас скоро народиться син, тобі потрібно про нього піклуватися, а не про чужих дітей.
Юрій розумів, що дружина має рацію, і він ніяк не може вплинути на ситуацію. Тієї ночі він практично не спав. Сам від себе не чекав, що маленька Катруся так западе йому в душу.
Через тиждень вони з дружиною поверталися з прогулянки. Вирішили зайти в магазин, купити щось солоденьке до чаю. Біля магазину знову стояла Катя… Дівчинка плакала так, наче у неї сталося якесь лихо.
— Катрусю! Що сталося? — Юрій підбіг до дівчинки і присів біля неї.
— Вони забрали Борю! — захлинаючись, промовила дівчинка. — Хлопчики відняли його у мене і пішли в той двір.
— Залишайся тут, я скоро повернуся! — крикнув Юрій і побіг у той бік, куди вказала Катя.
Він повернувся буквально за п’ять хвилин з цуценям на руках. Христина присіла з дівчинкою на лавку і втішала, як могла.
— Не плач! Дядько Юрій знайшов твою собачку, — усміхнулася дружина, побачивши чоловіка. — Юра! Ми не повинні це так залишити. У дівчинки синяк на щоці, і всі рученята в синцях. Це сліди від пальців. Катя розповіла, що вчора мати її виховувала. Не знаю, як ти, а я викликаю поліцію!
— Викликай! — схвалив Юрій і підійшов до Катрусі.
Дівчинка обняла його за шию, стала просити не віддавати її поліції. Чоловік відчував себе зрадником, але розумів, що Каті не можна жити в тій обстановці, в якій вона живе.
Поліція приїхала через п’ять хвилин. Христина підійшла до них і почала розповідати про Катю. Жінка наполягала, щоб долею дівчинки зайнялися відповідні органи.
— Ти поганий! — кричала Катруся Юрію. — Я думала ти мій друг, а ти зрадник. Віддайте мого Борю! — вимагала дівчинка.
Поліцейському довелося взяти дитину на руки, щоб хоч якось її заспокоїти. За кілька хвилин машина виїхала, а Юрій так і залишився сидіти на лавці з щеням Катрусі.
— Як хочеш, а я його не залишу! — злісно промовив чоловік.
— Добре. Давай залишимо цуценя собі, — погодилася Христина. — Не засмучуйся, їй же буде краще в притулку.
— Що ти можеш знати про притулки і про те життя, яке жила ця дівчинка? — з гнівом запитав він. — Не ображайся, але тобі ніколи не зрозуміти!
Після того, що сталося, подружжя весь вечір не розмовляло. Христина викупала цуценя і сиділа з ним, обіймаючи, у кріслі. Юрій сидів на кухні, дивився у вікно. На душі був тягар, який не давав спокійно дихати.
— Юра, я весь час думаю про неї, — зізналася Христина, увійшовши на кухню.
— Не плач, ти ж знаєш, що в твоєму становищі не можна нервувати.
— Юра, а що, якби ми взяли Катю собі? — тихо запитала дружина. — Мені так шкода її…
— Ти серйозно? — Юрій миттєво засвітився від радості. — Я навіть мріяти про це не смів.
— А якщо нам її не віддадуть? Адже у неї є мати, — припустила Христина.
— Віддадуть! — впевнено сказав чоловік. — Ти ж знаєш, у мене є хороші зв’язки.
Через три місяці Юрій поїхав у притулок за Катею. Дівчинка гралася на вулиці, коли чоловік увійшов на територію притулку.
— Юра! — зраділа дівчинка. — Ти сьогодні мене забереш додому?
— Так. Сьогодні! — сміявся чоловік, радіючи, як дитина.
— А чому мама Христина не приїхала? — запитала Катруся.
— Мама чекає нас вдома. У тебе тепер є маленький братик.
— А Боря? Він теж мене чекає? — допитувалася дівчинка.
— Звичайно! Ти ж його найкращий друг, — усміхнувся чоловік.
Додому Юрій повертався в піднесеному настрої. Вони домоглися свого, отримали опікунство над Катрусею. Тепер він зможе спати спокійно. Так, він розумів, що всім обездоленим дітям не допоможеш, але принаймні вони зроблять щасливим хоча б одну з них.
Він зробить усе для того, щоб його діти мали краще дитинство, ніж він. Вони ніколи не будуть голодувати і шукати в пісочниці недоїдене печиво.