Він вигнав матір через спадщину, але чому захотів повернути її сестрі, яка залишила мати напризволяще?

Буває, здається, що любов дітей до матері — це щось неминуче, міцне, як криця. Але настає день, і ця криця тріскає — під тиском обставин, користі та холодного байдужого плеча. Саме так сталося в родині Оксани та Дмитра, де все почалося з хвороби, а закінчилося зрадою та болем.

Коли Ганні Степанівні — їхній літній матері — стався інсульт, першими, до кого звернулися по допомогу, були її діти. Старша донька Оксана, попри стабільну роботу й дорослу доньку, одразу відмовилася забирати матір до себе. Мовляв, у неї однокімнатна хрущівка, немає умов, часу, та й сама вона «не потягне такий тягар».

Тоді Дмитро, молодший син, не вагаючись, забрав матір у свою двокімнатну квартиру у Броварах. Його дружина — Настя — не заперечувала, навпаки, намагалася допомогти. Спочатку було важко: Ганна Степанівна лежала, не могла говорити, потребувала постійного догляду. Дмитро запропонував сестрі поділити витрати на доглядальницю, але Оксана категорично відмовилася — у неї іпотека, кредити, донька в університеті.

— Вибач, Дімо, але я справді не можу, — лише й сказала вона.

На допомогу прийшла Настя. Вона звільнилася з роботи й взяла на себе турботу про свекруху. Мила, годувала з ложки, робила уколы, міняла білизну. Завдяки піклуванню та терпінню Ганна Степанівна поступово повернулася до життя. Вона знову почала говорити, рухатися, навіть трохи допомагати по господарству. І коли настав день, коли можна було б подумати про повернення додому — вона сама попросила:

— Дімочко, я хочу залишитися у вас. Тут мені спокійно, і онуки поруч, і ти з Настею — як рідні.

Дмитро з дружиною переглянулися й погодилися. Пустуюча квартира Ганни Степанівни у центрі залишилася неторканою — вона сама не наполягала на її продажі. Усе було б добре… поки Дмитро випадково не почув розмову матері по телефону з Оксаною.

— Донечко, я все вирішила. Продам свою квартиру, погашу залишок по твоїй іпотеці. Ти й Софійка заслужили спокій. А потім, може, й на невеличку дачу залишиться — для тебе й онуки.

Ці слова різанули Дмитра, як ніж. Він не міг повірити своїм вухам. Та, що три роки не дбала про матір, отримає усе? А він? Його родина? Де справедливість?

— Мамо, ти ж знаєш, скільки ми вклали у твоє одужання? Скільки безсонних ночей провела Настя? А ти збираєшся віддати все сестрі, яка навіть доглядальницю не оплатила? — запитав він у неї ввечері.

Але Ганна Степанівна лише зітхнула:

— Дімо, в Оксани більше труднощів, а ви з Настею подужаєте, ви у мене сильні…

Ці слова добили Дмитра. Тієї ж ночі, не стримавшись, він мовчки зібрав речі матері й відвіз їх до Оксани. Просто поставив валізи біля дверей, подзвонив і поїхав.

— Хочеш ділити майно — діли й обов’язки, — коротко написав він сестрі.

Наступного ранку Настя довго плакала. Але, на відміну від чоловіка, вона не злилася. Просто їй було боляче: три роки життя, три роки душі й сил — у відповідь лише байдужість і зрада.

Дмитро не приховує: можливо, він вчинив різко. Але якщо в серці матері немає справедливості, може, вона знайде її в очах доньки? Він запитує себе — чи повинен син завжди бути сильним і терплячим, якщо його щирі вчинки не цінують?

Буває, діти люблять по-справжньому. Аж поки не дізнаються, кому дістанеться квартира.