ВІН ЗАЛИШАЄТЬСЯ З НАМИ…

ОН БУДЕ ЖИТИ З НАМИ…

Дзвінок пронизливо повідомив, що хтось прийшов. Людмила зняла фартух, витерла руки й пішла до дверей. На порозі стояла донька з молодим хлопцем. Жінка запросила їх увійти до квартири.

– Привіт, мамо, – донька поцілувала її у щоку, – Знайомся, це – Вадим, він буде жити з нами.

– Доброго дня, – привітався юнак.

– А це моя мама, тьотя Людмила.

– Людмила Володимирівна, – поправила її дочка.

– Мамусю, що в нас на вечерю?

– Горохове пюре і ковбаски.

– Я не їм горохове пюре, – відповів хлопець, зняв взуття й пішов у кімнату.

– Ну, мамо, Вадим не їсть горох, – дівчина розширила очі.

Хлопець розмістився на дивані, кинувши рюкзак на підлогу.

– Це, взагалі-то, моя кімната, – сказала Людмила.

– Вадим, ходімо, я покажу, де ми будемо жити, – крикнула Олена.

– А мені тут подобається, – пробурмотів хлопець, підводячись з дивану.

– Мам, а ти поки що придумай, чим нагодувати Вадима.

– Я навіть не знаю, в нас залишилась половина пакета ковбасок, – знизала плечима Люда.

– Гаразд, з гірчицею і кетчупом, і хлібчиком, – відгукнувся він.

– Нормально, – тільки й змогла сказати Люда, прямуючи на кухню. – Раніше вона котенят і цуценят додому приносила, а тепер оце. Годуй ще його.

Вона наклала собі горохової каші, додала дві підсмажені ковбаски на тарілку, підсунула салат і з апетитом почала вечеряти.

– Мамо, чому ти тут сама їси? – на кухню зайшла донька.

– Бо я прийшла з роботи і хочу їсти, – відповіла Люда, жуючи ковбаску. – Хто хоче їсти, той хай сам накладає або сам готує. І ще в мене до тебе одне питання. Чому Вадим буде жити з нами?

– Як чому, він мій чоловік.

Люда трохи не вдавилася.

– Як чоловік?

– Отак. Донька у тебе вже доросла і вирішує сама, чи виходити їй заміж чи ні. Мені вже дев’ятнадцять років.

– Ви навіть на весілля мене не запросили.

– Та ніякого весілля не було, просто розписалися і все. Оскільки ми тепер чоловік із дружиною, то будемо жити разом, – відповіла Олена, косячись на жуючу матір.

– Ну, вітаю вас. А чому без весілля?

– Якщо у тебе є гроші на весілля, то можеш їх нам віддати, ми знайдемо, на що їх витратити.

– Зрозуміло, – Люда продовжувала насолоджуватися вечерею. – А чому саме у нас жити?

– Бо у них однокімнатна квартира і вони живуть у ній вчетверо.

– Тобто варіант із зйомом не розглядався?

– Навіщо нам знімати, якщо є моя кімната, – здивувалася донька.

– Понятно.

– Так ти нам даси чимось поїсти?

– Олено, каструля з кашею на плиті, ковбаски на сковороді. Якщо мало, то ще в холодильнику половина пакета. Беріть, накладайте й їжте.

– Мамо, ти не розумієш, у тебе з’явився ЗЯТЬ, – підкреслила останнє слово Олена.

– І що? Я маю тут лезгінку станцювати з нагоди цієї події? Олено, я прийшла з роботи, я втомилася, давай без цих ритуальних танців. Руки-ноги є, самі себе обслуговуйте.

– От тому ти і не заміжня!

Олена злісно глянула на матір і пішла до своєї кімнати, гучно гримнувши дверима. Люда поїла, помила за собою посуд, витерла зі столу і вирушила до себе. Вона була вільною жінкою і кілька вечорів на тиждень проводила у спортзалі та басейні.

Близько десятої вечора вона повернулася додому. В передчутті гарячого чаю виявила на кухні повний розгардіяш, хтось явно намагався щось готувати. Кришка від каструлі з кашею кудись зникла, і сама страва підсохла і потріскалася. Упаковка від ковбасок валялася на столі, там же лежав черствий хліб без пакета. Сковорода пригоріла, і її антипригарне покриття хтось подряпав виделкою. У раковині стояв посуд, а на підлозі виблискувала калюжа чогось солодкого. Квартирою розносився запах цигарок.

– Ого, це щось нове. Оленка ніколи собі такого не дозволяла.

Люда відчинила двері до доньки. Молодь пила вино і курила.

– Олено, йди прибери все на кухні. Завтра купиш нову сковороду, – сказала мати і пішла до себе в кімнату, не закривши двері.

Олена схопилася зі свого місця і кинулася за нею.

– А чому ми маємо прибирати? І де я тобі візьму гроші на сковороду, я не працюю, я вчуся. Тобі що, посуду шкода?

– Так, Олено, ти знаєш правила цього дому: поїв – прибери, нашкодив – прибери, щось зіпсував – купи нове. Кожен прибирає сам за собою. І так, мені шкода сковороду, вона не копійки коштує, а тепер вона безнадійно зіпсована.

– Ти не хочеш, щоб ми тут жили, – випалила донька.

– Ні, – спокійно відповіла Люда.

Їй найменше хотілося зараз сваритися з дочкою, тим більше раніше нічого подібного за Оленою не помічалося.

– Але тут є моя частка.

– Ні, квартира повністю моя і тільки моя. Я на неї заробила, я її купила. Ти тут тільки прописана. Не треба розв’язувати проблеми за мій рахунок. Хочете тут жити – дотримуйтесь правил, – пояснювала спокійним голосом Люда доньці.

– Я й так все життя живу за твоїми правилами. Я вийшла заміж і тепер ти не маєш права мені вказувати, що робити, – вигукнула Олена. – І взагалі, ти вже пожила і маєш поступитися нам квартирою.

– Я вам поступаюся цілим коридором у під’їзді, а ще місцем на лавочці. Так, щастя моє, вийшла заміж? Мене не спитала. Ти ночуєш тут одна, або з чоловіком, але в іншому місці. Він тут жити не буде, – суворо відповіла Люда.

– Та подавись ти своєю квартирою. Вадиме, ми їдемо, – крикнула Олена і пішла збирати свої речі.

Через п’ять хвилин у кімнату до Людмили зайшов свіжоспечений зять, хитаючись від випитого алкоголю.

– Тітко, не бушуй і все буде тип-топ, – сказав він, – Ми з Оленкою нікуди не поїдемо вночі. Будеш поводитись гарно, ми навіть будемо любов’ю тихо займатися вночі.

– Яка я тобі тітка, – обурилася Людмила, – Тітка з дядьком у тебе вдома залишилися, от і чеши туди, і не забудь прихопити свою новоспечену дружину.

– Та зараз…

Хлопець підняв кулак і сунув його в обличчя тещі.

– Ага, зараз.

Людмила стиснула його кулак манікюреними пальчиками, вклавши у них усю силу.

– А-а-а, відчепись від мене, ненормальна.

– Мамо, що ти робиш? – волала Олена, намагаючись відтягнути матір від коханого.

Люся відштовхнула доньку і вдарила Вадима коліном у пах, а потім приклала його ліктем по шиї.

– Я зафіксую побої, – заверещав хлопець, – Я подам на вас до суду.

– Почекай, я зараз викличу поліцію, щоб зручніше було фіксувати, – відповіла Люда.

Молоді швидко вибігли, залишивши облаштовану двокімнатну квартиру.

– Ти мені більше не мати, – крикнула насамкінець Оленка, – І ніколи не побачиш онуків.

– Яка біда, – іронічно зауважила Люся. – Хоч сама поживу в своє задоволення.

Вона подивилася на свої руки – частина нігтів була зламана.

– Одні збитки від вас, – пробурмотіла Людмила.

Після їх від’їзду вона прибрала кухню, викинула кашу і нещасну сковороду, і замінила замки в квартирі. Через три місяці біля роботи її зустріла донька. Дівчина сильно схудла, щоки впали, і сама вона виглядала нещасною.

– Мамо, а що у нас на вечерю? – спитала вона.

– Не знаю, – знизала плечима Люда, – Ще не придумала. А ти чого хочеш?

– Курку з рисом, – ковтнула слину Оленка. – І олів’є.

– Тоді ходімо за куркою, – відповіла жіночка. – А олів’є готуй сама.

Доньку вона нічого не запитувала, а Вадим у їхньому житті більше не з’являвся.