Візит до батьків через півроку після весілля.

Вирішили ми поїхати до моїх батьків через півроку після весілля. Знав, що це буде нелегко, але не уявляв, наскільки. Ще на порозі мати зустріла нас з крижаним поглядом і словами, що застигли кров у жилах: “Тут працюють, а не розважаються.” Її голос міг би зруйнувати будь-чиї надії, ніби ми не додому приїхали, а на каторгу.

Моя Ганна, з її ніжними руками і міською витонченістю, здавалася мені раптом тендітною, наче квітка серед бур’янів. Я відчував, як вона вчепилася в мою руку, коли мати доручила їй чистити картоплю. “Іван, це ж твоя дружина, а не наймичка!” — хотів закричати, але мовчав. Тривожна мовчанка, бо кожен мій протест тільки б підливав масло у вогонь.

Дні у селі стали справжнім випробуванням. Ганна працювала до пізньої ночі, її пальці тремтіли від холоду, коли вона мила посуд у криниці. Я бачив, як вона стискала губи, аби не розплакатися, коли мати знову і знову звинувачувала її в лінощах. “Ти ніколи не будеш варта мого сина!” — звучало в голові, як прокляття. А я стояв осторонь, мовби прикований до землі, де я зріс.

Наші вечері складалися з картоплі з рибою, яку готувала Ганна, а мати не сідала з нами за стіл. Вона споглядала з кута, як хмара, що чекала помилки. А коли ми вклада́лися спати, я чув, як Ганна плакала в подушку. “Пробач… Вибач мені за все це…” — шепотів я, але слова гинули в темряві.

Повернувшись до міста, я набрався сміливості сказати матері: “Більше не ображай мою дружину.” Але вона тільки посміялась. “Ти забув, хто тебе виховав? Хто годував тебе, коли ти плакав від голоду?” Її слова пронизували серце, як ніж.

Коли ми знову поїхали в село, я був готовий до конфлікту. Батько пошкодив ногу, довелось взяти на себе худобу. Ганну взули в гумові чоботи, які натирали ноги до крові. Поле після дощу стало справжнім болотом. Вона йшла за мною, ледве тримаючись, а я мовчав, бо будь-який мій жест лише погіршив би ситуацію.

А потім була баранина. Ганна не переносила її запаху, але мати за це готувала її кожен день. “Їж, якщо хочеш бути частиною цієї сім’ї!” — гримнула вона, коли Ганна відсунула тарілку. Я взяв виделку, розірвав шматок м’яса і кинув його на підлогу. “Більше ніколи,” — просичав я, та це лише стало початком боротьби.

Тепер, коли Ганна чекає на нашу донечку, я більше не можу ризикувати. “Їдь сама, якщо хочеш, — кажу я матері по телефону. — Але Ганна залишиться тут.” У її мовчанні відчувалось море образи, але моє серце вперше спокійне. Я обіймаю Ганну, і її теплі руки нагадують: іноді родину треба захищати навіть від тих, хто дав тобі життя.

Наступного разу, коли мати зателефонувала, я вимкнув телефон. Нам обом було важко. Але інколи біль — це єдиний шлях до пробудження.