З життя
Водій автобуса вигнав 80-річну жінку за неоплачене квиток. Її відповідь була лаконічною.

Холод пізнього вечора пронизував кожну щілину старого автобуса, що повільно крався сірими, мокрими вулицями Києва. За вікном сніг тихо вкривав дахи й дерева важким білим покривалом. Всередині пахло дизелем і втомою, якою дихає громадський транспорт. Водій, Дмитро Гнатюк, роками крутив один і той самий маршрут, бачив одні й ті ж обличчя, відчуваючи, що кожен день нічим не відрізняється від попереднього.
Того дня у салоні було малолюдно. Дівчина у навушниках, притулившись до вікна, чоловік у потертому піджаку з газетою, жінка з торбами з базару й, біля задніх дверей, маленька бабуся з сивим волоссям, згорблена, закутана у пальто, яке бачило кращі часи. Вона міцно тримала тканинну торбину, яку тепер носили лише люди похилого віку.
Дмитро помітив її ще на зупинці біля ринку: вона піднялася повільно, з опущеним поглядом. Квитка не було. Він знав це відразу – він запам’ятовував усіх, хто платив, і всіх, хто вдавав, ніби не помічає кондуктора. Але цього разу щось у її хватці за поручень, ніби автобус був єдиною опорою, дратувало його більше, ніж зазвичай.
—Бабусю, у вас нема квитка. Будь ласка, вийдіть, — сказав він, намагаючись звучати рішуче, але голос вийшов жорсткішим, ніж він хотів.
Бабуся не відповіла. Лише міцніше стиснула торбу й дивилася в підлогу, ніби не чула або не хотіла розуміти. Дмитро відчув укол нетерпіння. Йому набридло, що люди лізуть без квитка, ніби це його обов’язок – возити їх усіх безкоштовно.
—Я вам кажу — виходьте! — гукнув він уже голосніше. — Це не будинок для літніх!
У салоні стало тихо. Дівчина відвела погляд від вікна. Чоловік із газетою опустив її й нахмурився. Ніхто не промовив і слова, ніхто не пошевелився. Усі робили вигляд, що це їх не стосується.
Бабуся повільно рушила до дверей. Кожен крок давався їй з труднощами. На останній сходинці вона зупинилася й глянула на водія. Її втомлені, але тверді очі впілися в Дмитра.
—Колись я народжувала таких, як ти. З любов’ю. А тепер навіть присісти не дають, — прошепотіла вона ледве чутно, але з такою гідністю, що ці слова нависли в повітрі.
Потім вона вийшла, і сніг одразу обволік її. Вона пішла повільно, розчиняючись у вечірній мряці.
Автобус ще хвилину стояв. Дмитро відчував на собі погляди пасажирів, хоча ніхто нічого не казав. Першим піднявся чоловік із газетою — вийшов мовчки. Дівчина пішла за ним, витираючи сльози. Одна за одною решта пасажирів залишали салон, кидаючи квитки на сидіння, ніби вони вже не мали значення.
За кілька хвилин автобус спорожнів. Лише Дмитро сидів за кермом, і слова бабусі лунали йому в голові. «Народжувала таких, як ти. З любов’ю.» Він не міг рушити з місця довгу мить. А за вікном сніг все падав.
Тієї ночі Дмитро не спав. Він ворочався, згадуючи її погляд, втомлений голос, сором, що палив його зсередини. Навіщо вона це сказала? Навіщо він її висмикнув? Що йому коштувало проїхати її хоч одну зупинку? Він думав про свою матір, тіток, про тих, хто колись доглядав його. І ось тепер він так ставиться до чужих бабусь?
Дні минали, а спокій не повертався. Кожна стара людина на зупинці викликала в ньому боль. Він почав зупинятися довше, допомагав піднятися, іноді непомітно купуючи квитки за тих, у кого не було грошей. Але ту бабусю в потертому пальті він більше не бачив.
Через тиждень, закінчивши зміну, Дмитро побачив знайому постать біля ринкової зупинки: невисоку, згорблену, з тою самою торбою. Серце забилося частіше. Він зупинив автобус і вибіг назовні.
—Бабусю… — голос його тремтів. — Пробачте мені. Тоді… я повів себе погано. Не мав права.
Вона подивилася на нього, і на мить Дмитрові здалося, що вона його відштовхне. Але вона лише посміхнулася — м’яко, без образи.
—Життя, сину, всіх чомусь вчить. Головне — почути. А ти… почув.
Ноги стали ватними. Він допоміг їй зайти, посадив на перше сидіння. Дорогою дав їй трохи гарячого чаю зі свого термоса, і вони їхали мовчки. Але ця тиша була іншою — теплою. Ніби автобус уперше за довгі роки став для них обох безпечним місцем.
З того дня Дмитро завжди носив у кишені дрібні гроші й запасні квитки. Раптом знадобиться. Іноді вистачало лише посмішки чи доброго слова. Пасажири почали помічати зміни. У салоні стало світліше, людяніше.
Прийшла весна. Сніг зник, а на зупинках з’явилися жінки з букетиками пролісків, загорненими у целофан. Дмитро навчився впізнавати їх, вітався, допомагав зайти. Він став для них не лише водієм, а й другом, онуком.
Але ту бабусю більше не зустрічав. Він шукав її, питавОдного дня йому сказали, що вона пішла з цього світу, але перед тим розповідала усім про доброго водія, який навчився чути людей.
Він вийшов у дворік свого будинку, де висаджував проліски, і вперше за довгі роки заплакав без сорому.
Зазвучав сигнал автобуса, і він знову вирушив у дорогу — тепер уже з вірою, що навіть маленька доброта може жити довше за всі слова.
