«Вона — моя мати… Але як боляче чути лише докори»

Вона — моя мати… Але як же боляче чути від неї лише докори.

Мені сорок один. Здавалося б, я вже давно доросла, самостійна жінка: чоловік, діти, робота, власний дім. Але всередині — та сама дівчинка, що колись дивилася в очі матері, сподіваючись почути щось тепле, ніжне, підтримуюче. Хоч раз. Хоч слово. Хоч натяк на те, що вона мною пишається. Та ні… І через усі ці роки я живу з цією палючою раною — з болем від материнської неприязні.

У нас в родині три доньки. Я старша. З самого дитинства мені здавалося, що саме я маю бути маминою гордістю, її опорою, її «розумницею». Адже я перша — найсвідоміша, найстаранніша. Але для мами завжди було інакше. Вона ніколи цього не приховувала. Середня сестра була «проблемною», грубила, прогулювала школу, влаштовувала скандали, але їй усе пробачалося — «у неї характер». А молодша… та взагалі була маминою улюбленою. Тиха, слухняна, акуратна. Мама завжди казала, що засинала з тривогою — підходила вночі й перевіряла, чи дихає молодша, така вона була непомітна. А я? Я — наче зайва.

Ні, я не злюсь на сестер. У них своє життя, вони ні в чому не винні. Але моя образа не дає спокою — не на них, на неї. На маму. Я все життя намагалася заробити її схвалення. У школі вчилася відмінно, навіть четвірки перездавала. Ніколи не викликали батьків — я була прикладною. Не просила дорогих іграшок, не влаштовувала істерик. Я просто хотіла, щоб мама мною пишалася.

Але кожного разу, коли приїжджаю до неї, чую те саме. «Ти в мене негарна», «Дурна ти, усе робиш не так», «Та в кого ж ти в мене така невдаха вийшла?»… Я намагалася не брати це близько до серцє, казала собі: «Ну така в неї манера», «Ну втомилася», «Ну не вміє вона інакше». Але коли за спиною — роки зусиль, безсонних ночей з дітьми, праця, боротьба за родину — і знову чуєш: «Ти побачиш погано», «Готувати не вмієш», «Діти в тебе невиховані», «У вас хата — як хлів»… Вже не витримуєш.

Коли я народила сина, мама буквально виштовхувала мене на роботу:

— Ти вдома дурієш! Швидше виходь, чого розселилася?

А коли я повернулася в офіс, знову почалися дорікання:

— Ось, роботу знайшла, тепер сім’ю кинула. Кар’єристка! Та й взагалі — безтолкова ти працівниця, нічого путнього не вмієш.

Потім — знову порочне коло. Порівняння. Знову. І знову. Молодша — красуня. Середня — молодець, чоловіка привабила, життя налагодила. А я — немов помилка. І кожного разу я мовчу. Стискаю губи, опускаю очі, ковтаю сльози. Бо якщо скажу хоча б слово у відповідь — вона миттєво кине: «Ось яка ти невдячна донька. Тобі завжди щось не так!»

Іноді хочеться просто закричати: «Мамо, чому ти мене не любиш? Що я не так зробила? За що ти мене постійно принижуєш?» Але я не можу. У мене не вистачає сил. Я боюсь. Боюсь, що якщо вимовлю все, що накопичилося за ці роки, — вона відвернеться й зникне з мого життя назавжди. А я цього не переживу. Хай як би не було боляче — я не хочу втрачати останню ниточку, що нас пов’язує.

Чоловік каже: «Пора вже все викласти. Можливо, прочуняє. Зрозуміє нарешті». Але він не розуміє. Для нього все просто. А для мене мама — не просто людина. Це як корінь, як повітря. Без неї я — обрубок. Навіть якщо вона мене ранить, але вона — моя мати. І я, як дитина, все ще сподіваюся, що одного дня вона скаже:

— Донечко, ти в мене гарна. Я тобою пишаюся.

І я продовжую чекати. Чекати ці слова, як чекала їх усі роки.