«Вона — моя мати… Але як боляче чути лише докори»

Вона — моя мати… Але як же болить чути від неї лише докори.

Мені сорок один. І нібито я вже давно доросла, самостійна жінка, у якої є чоловік, діти, робота, дім. Але всередині — та сама дівчинка, що колись дивилася у мамині очі, сподіваючись почути щось тепле, ніжне, підбадьорливе. Хоч раз. Хоч слово. Хоч натяк на те, що вона мною пишається. Але ні… І через усі ці роки я продовжую жити з цією палючою раною — з болем від материнської неприязні.

У нас у родині три доньки. Я старша. Змалку мені здавалося, що саме я повинна бути маминою гордістю, її опорою, її «розумницею-дочкою». Адже я перша — найсвідоміша, найстаранніша. Але для мами завжди було інакше. Вона ніколи цього не приховувала. Середня сестра була «проблемною», грубила, прогулювала школу, влаштовувала сварки, але їй усе пробачалося — «у неї характер». А молодша… та взагалі була у матері улюбленицею. Тиха, спокійна, акуратна. Мама завжди казала́, що засинала з тривогою — приходила вночі й перевіряла, чи дихає молодша, така вона була непомітна. Ну а я? Я — наче зайва.

Ні, я не злюся на своїх сестер. У них своє життя, і вони ні в чому не винні. Але моя образа не дає мені спокою — не на них, на неї. На маму. Я все життя намагалася заслужити її визнання. У школі вчилася відмінно, навіть четвірки перездавала. Ніколи не викликали батьків — я була тихою, слухняною. Не просила дорогих іграшок, не влаштовувала істерик. Я просто хотіла, щоб мама мною пишалася.

Але кожного разу, коли приїжджаю до неї в гості, чую одне й те саме. «Ти в мене негарна», «Дурна ти, усе не так робиш», «Та в кого ти в мене така невдаха вийшла?»… Я намагалася не брати це до серця, казала собі: «Ну така в неї манера», «Ну втомилася», «Ну не вміє вона інакше». Але коли за плечима — роки зусиль, безсонних ночей з дітьми, праця на роботі, боротьба за родину — і знову чуєш: «Ти погано прибираєш», «Ти готувати не вмієш», «Діти в тебе дикі», «Дім — бардак»… Вже не витримуєш.

Коли я народила сина, мама буквально виштовхувала мене на роботу:

— Ти вдома тупієш! Швидше виходь, чого засиділася?

А коли я повернулася до офісу, знову почалися докори:

— Усе, роботу собі знайшла, тепер сім’єю не займаєшся. Кар’єристка пуста! Та й взагалі — ти як працівник ніяка, нічого толком не вмієш.

А потім — по колу. Порівняння. Знову. Знов. Молодша — красунія. Середня — молодець, мужика впіймала, живе непогано. А я — ніби помилка. І кожного разу я мовчу. Стискаю губи, опускаю очі, ковтаю сльози. Бо якщо скажу хоч слово у відповідь — вона відразу кине: «Ось яка ти невдячна донька. Тобі все не так!»

Іноді мені хочеться просто закричати: «Мамо, чому ти мене не любиш? Що я зробила не так? За що ти весь час мене принижуєш?» Але я не можу. У мене не вистачає сил. Я боюся. Боюся, що якщо виговорю все, що накопичилося за ці роки, — вона відвернеться і зникне з мого життя назавжди. А я цього не переживу. Як би не було боляче — я не хочу втрачати останню нитку, що пов’язує нас.

Чоловік каже: «Пора вже все викласти. Може, стрепенеться. Зрозуміє нарешті». Але він не розуміє. Для нього все просто. А для мене мама — це не просто людина. Це як корінь, як повітря. Без неї я — обрубок. Навіть якщо вона робить мені боляче, але вона — моя мама. І я, як дитина, все ще сподіваюся, що одного разу вона скаже:

— Доню, ти в мене хороша. Я пишаюся тобою.

І я продовжую чекати. Чекати ці слова, як чекала їх усе життя…