«Вона не подякувала за те, що я доглядала за її дитиною, та ще й назвала мене брехухою» — гіркота в голосі.

«Вона навіть не подякувала, що я доглядала за її дитиною, а ще й назвала мене брехухою» — у голосі Ганни Степанівни відчувається гіркота.

— Я ж не залізна, — зітхає Ганна Степанівна, проводячи рукою по сивим волоссям. — Мені вже шістдесят п’ять, сили тануть, а клопотів — ніби більшає. Я не проти допомагати. Не проти возитися з онукою. Але коли за доброту тобі кидають у відповідь звинувачення — починає болити по-справжньому.

Її син — Олег, йому тридцять три. Його дружина, Ярина, молодша на три роки. Здавалося б, пара міцна, разом вже понад десять років, але стосунки свекрухи з невісткою ніколи не були щирими. Трималися на відстані: без скандалів, але й без близькості.

Спершу Ганна Степанівна щиро раділа, коли дізналася, що в них буде дитина. Онучку Софійку вона полюбила з перших днів. Маленька, весела, світлячка, завжди тягнулася до бабусі. Син із дружиною не просили, але сама пропонувала допомогу — то посидіти ввечері, то забрати з садочка, то на пару днів до себе взяти.

Але по істепер усе почало змінюватися. Допомога перетворилася на обов’язок. Онуку почали «відправляти» до бабусі дедалі частіше. Вихідні, свята, навіть будні. А одного разу Ярина прямо заявила, що цього року перед школою донька в садочок не ходитиме — нехай побуде з бабусею.

— Я втомилася. Чесно. Я не відмовляюся — але ж я в літах, у мене тиск, суглоби болять. А тут — і нагодувати, і розважити, і якісь завдання пробувати. А Софійка вже не крихітка — їй шість, у неї характер, їй уваги треба багато, — згадує жінка. — Але я старалася. Бо люблю.

І ось — камінь спотикання. Волосся. У Софійки було густе, довге, майже до пояса. Догляд за ним потребував сил: мити, сушити, розчісувати, заплітати — на все йшло щонайменше годину. А в Ганни в сільському будиночку навіть фена не було.

— Я не наполягала! Я просто сказала: «Може, трохи підстрижемо?» А Софійка сама захотіла. Я думала, мама дозволила. А вона… — у голосі Ганни Степанівни тремтить образа. — Вона подзвонила і закричала, що я брешу, що я підбурила дитину, що я маніпуляторка.

Скандал розгорівся з новою силою, коли Ярина побачила доньку. Дитина підстриглася майже до плечей, і тепер невістці ніби світ завмер. У її очах свекруха перетворилася на лиходійку, яка підриває її авторитет.

— Та що ж це таке? — скаржиться жінка. — Невже я заслужила таке ставлення? Я ж навіть ножиць у руки не брала. Софійку підстригла її подружка, поки я в крамницю вийшла. А винувата — я. І син тепер мовчить. Навіть не дзвонить.

Заборона бачити онуку стала для Ганни Степанівни справжнім ударом. Дитина тягнеться до неї, сумує, а вона навіть не може дізнатися, як у неї справи. І все через одну непорозуміння, яке перетворили на зраду.

— Мабуть, треба було бути суворішою. Або навпаки — мовчати й робити вигляд, що все гаразд. Але я втомилася. Я старалася — як могла. А тепер ось так… — зі сльозами в голосі каже жінка.

На вікні у Ганни досі стоїть малюнок, який подарувала онука навесні. Там сонце, дерева і вони — бабуся з онукою, тримаються за руки. Ганна щодня дивиться на цей малюнок і шепоче: «Пробач мені, Софійко. Я все одно тебе люблю».