Вона помітила чоловіка, який щодня дивно поводився в храмі.

Вона звернула увагу на чоловіка в церкві, де той поводився трохи дивно. Приходив щодня. Ставив дві свічки, потім довго щось шепотів у кутку, розмахуючи руками. Наче пояснював щось дитині, яка не розуміє. По тому хрестився. Спочатку справа наліво, потім зліва направо. А потім ще й зовсім дивно, знизу вверх.

Вона вирішила підійти до нього та спитати, в чім справа. Почекала його на виході, почала розмову й запропонувала допомогу. Їй здавалося, що це буде правильно. Вона представилася й запитала, що він так завзято пояснює і чому хреститься щораз інакше.

— Якщо ви не вмієте, то я можу навчити вас правильно молитися і дам літературу. Я сюди ще з бабусею ходила, — сказала вона.

Чоловік зніяковіло подякував за допомогу, і, хвилюючись трохи, запропонував сісти на лавочку в алеї, що мала дорогу через старий зарослий парк, у самому кінці якого стояла церква.

— Я не дуже вірю, — посміхнувся він зніяковіло, чим викликав у неї хвилю здивування, — Але справа тут така…

— У мене є кіт. Великий чорний з карими очима. Красень, а недавно… ну як недавно… кілька років тому прибився до мене маленький щенятко. У саму осінь, у дощ, люту, холодну, — він замовчав і зітхнув.

— Приніс його додому. Ну, по-перше, пожалів. По-друге, подумав, що коту моєму буде веселіше, і, взагалі, не помилився. Щеня виявилося шкодливим, товариським, веселим. Я б сказав, навіть занадто товариським.

Чоловік знову посміхнувся своїм думкам, і вона помітила, що посмішка у нього була якась беззахисна. Зовсім дитяча. Уміти посміхатися він не вмів і робив це наче вибачаючись. Потім продовжив:

— Щен, так я його назвав, одразу вирішив, що мій кіт і є його справжній батько. Рідний, тобто. І став ходити за ним по п’ятах і повторювати все, що той робив. І коли той заплигав на високий диван, Щен намагався стрибнути за ним, але де там малому!

І той починав ридати та скиглити. Через якийсь час коту набридло, він спригнув, схопив зубами щеня за шкірку і заплигнув з ним на диван. Де той, пискав від щастя і задоволення, вткнувся мордочкою в свого батька і задрімав.

Ну, так і повелося. Тягучка, а саме так я назвав кота, тягнув щеня на диван, де вони затишно влаштовувалися.

З часом Щен підріс, і тепер Тягучці було важко затягнути його нагору. Але Щен дуже допомагав йому. Спочатку він завзято перебирає лапами і просильно підвиває. А потім, коли став великим собакою і міг самостійно заплигувати на диван, то…

Він зображав абсолютно безпомічну собаку і, поклавши морду на високий диван, лукаво примружує очі, пускає слюни, повизгує, і заглядує благально в косі очі свого батька.

Той піднімався важко і неохоче. Зітхав і, спираючись чотирма лапами на диван, хапався зубами за велику міцну собачу шию і починав тягти з усіх сил. Пес, зображаючи зусилля, поступово забирався на диван, видаючи натужне хрипіння і випячуючи очі з орбіт, а коли опинявся вже там…

Коли він опинявся на дивані, то починав завзято стрибати і повизгувати від задоволення, потім згортався клубочком навколо Тягучки і засинав. Тягучка сиділа колобком і дивилася навколо втомленим поглядом, якби говорячи:

— Ох, ці дітки! Стільки з ними мороки. Тягнеш, тягнеш, а все одно треба тягнути.

Чоловік перепочив і закурив.

— Так ось, — продовжив він. — Тягучка вже немолодий кіт і тягне тепер Щена почти беззубим ротом. А той радіє і його очі випромінюють таке щастя, ніби він знову маленьке щеня.

Чоловік важко зітхнув.

— А нещодавно мій улюблений кіт занедужав. Перестав їсти, і у нього болів живіт. Я возив його до ветеринара, але той нічим не зміг йому допомогти. Ось я і пішов до церкви. У Бога я не вірю, молитися не вмію, хреститися правильно також. А про дві свічки… Ну, це я просто бачив, як бабусі ставлять.

Але я обіцяю! Так, на всякий випадок, — і чоловік тикнув пальцем у небо. — Обіцяю цьому Богові, що якщо він допоможе моєму улюбленому коту Тягучці видужати, то так вже й бути. Я в нього повірю, і більше ніколи не стану нічим його турбувати, як не турбував раніше.

Не стану ніколи ні про що просити. Тому що, у мене немає жодного іншого бажання, окрім як мій Тягучка видужав і жив ще довго. Ну, якщо дуже треба, то вивчу якусь молитву і навчуся правильно хреститися.

Вона слухала його мовчки і чомусь зовсім не сердилася на його невір’я. Їй раптом стало байдуже, що він не вміє молитися і гадки не має, що роблять у церкві та як. Вона раптом зрозуміла, що доля випадково звела її з людиною, чия віра насправді більша і міцніша, ніж у всіх інших, з ким доводилося стикатися в церкві.

Вона витерла сльози, які непомітно стікали по щоках, і піднялася.

— Я передумала, — сказала вона. — Я не буду вчити вас молитися. Вам це зовсім ні до чого. Краще поїдемо до вас додому, я хочу подивитися на вашого кота. Я, звісно, не ветеринар, але хірург з великим досвідом. Тож можливо, я щось і зможу зробити.

Чоловік підскочив з лавки і став дякувати жінці. Вона пішла алеєю парку. Він йшов поруч із нею й розповідав не припиняючи про свого кота на ім’я Тягучка і про його собачого сина, на ім’я Щен.

Зарослі дерева скидали листя. Було початок осені. Теплі промені пробивалися крізь зарослі гілок і гладили обличчя цих двох людей.

Жінка довго оглядала Тягучку і нащупала щось, потім, взявши аналіз крові, поїхала і повернулася за годину.

Взагалі-то, можете мені не вірити, пані та панове, але їй вдалося. Вона вилікувала Тягучку. Правда, для цього їй довелося зробити йому операцію. Зробили це вдома у чоловіка. І після цього вона там залишилася.

Ну, не їхати ж, і не залишати пацієнта без нагляду. А за Тягучкою треба було наглядати. Тож вони незабаром з’їхалися. Точніше, він переїхав у її велику нову квартиру.

Тепер вони разом знімають відео, як Тягучка тягне своїм беззубим ротом величезного сильного пса на ім’я Щен на новий велюровий диван. І їм байдуже, що там залишаються клапті шерсті.

А великий Щен радіє і пускає слюни. Він повизгує від задоволення, коли котячий тато тягне його до себе, схопивши за вухо. Потім він згортається клубочком навколо Тягучки і засинає, зігріваючи свого тата теплом молодого, сильного тіла, а Тягучка…

Тягучка сидить колобком і дивиться навколо тяжким, утомленим поглядом і зітхає, якби говорячи:

— Це таке тяжке діло — стежити за дітьми! Стільки турбот. Тягнеш їх, тягнеш. Прямо заморишся весь, а все одно треба тягнути.

Тягучка зітхає і вкладається на Щена. І вони засинають.

До церкви, до речі, більше чоловік із жінкою не ходять. Ну, може, тому, що всі їхні бажання вже виконані. А може, тому, що не хочеться їй нічому вчити чоловіка. Він подобається їй таким, як є.

А Бог їх простить. Чесне слово, простить!

Так мені здається…