Вона помітила чоловіка в церкві, який щодня поводився дивно.

Вона зауважила чоловіка в церкві, який поводився дещо дивно. Він приходив щодня. Ставив дві свічки, потім довго щось бурмотів у кутку, розмахуючи руками. Наче пояснював щось дитині, яка не розуміє. А тоді хрестився то справа наліво, то зліва направо, а потім взагалі якось недоладно, знизу вгору.

Вона вирішила підійти до нього і запитати, в чому справа. Дочекавшись його на виході, вона заговорила і запропонувала допомогу. Їй здавалося це правильним. Представившись, вона спитала, що він так відчайдушно пояснює і чому завжди хреститься по-різному.

– Якщо ви не знаєте, можу навчити вас правильно молитися і надати літературу. Я ще з бабусею сюди ходила, – сказала вона.

Він зніяковіло подякував за допомогу і, трохи пом’явшись, запропонував сісти на лавку в алеї, яка вела через старий зарослий парк, в кінці якого стояла церква.

– Я не дуже вірю, – усміхнувся він зніяковіло, чим здивував її. – Але справа така… – продовжив чоловік.

– У мене є кіт. Великий мейн-кун із розкосими очима. Красень, а зовсім недавно… Ну, як недавно… Кілька років тому підкотився до мене в ноги маленький цуценя. В саму осінь, у дощ, люту, холодну, – він замовк і зітхнув.

– Забрав я його додому. Ну, пожалілося, по-перше. По-друге, подумав, що мейн-куну буде веселіше, і не помилився. Щеня виявився шкодним, товариським, веселим. Я б сказав, навіть надто товариським.

Чоловік знову усміхнувся своїм думкам, і вона зауважила, що усмішка у нього якась беззахисна. Зовсім дитяча. Усміхатися він не вмів і робив це ніби вибачаючись. Потім продовжив:

– Щеня, так я його назвав, відразу вирішив, що мій кіт і є його справжній тато. Рідний, тобто. Він почав ходити за ним по п’ятах і повторювати все, що той робив. І коли мейн-кун стрибав на високий диван, щеня намагався підстрибнути за ним, але куди ж малечі!

І той починав ридати і скиглити. Через певний час котові надокучав шум, що його створював малюк, він сплигнув, схопив цуценя зубами за шкірку і застрибнув з ним на диван. Де той, підвиваючи від щастя і задоволення, уткнувся писку в свого татка і задрімав.

Ну, так воно і пішло. Тянучка, а саме так я тепер називав свого кота, тягав щеня на диван, де вони зручно вмощувалися.

Згодом щеня підросло, й тепер Тянучці було важко затягувати його нагору. Але щеня дуже допомагало йому. Спочатку він відчайдушно перебирало лапами і прохально підвивало. А потім, коли став великим псом і міг уже самостійно застрибувати на диван…

Він ретельно зображав абсолютно безпорадну собаку і, поклавши морду на високий диван, милим чином примружував очі, пускав слюні, скиглив та заглядав прохально в розкосі очі свого татка.

Той підіймався важко й неохоче. Зітхав і, вперши чотири лапи в диван, хапався зубами за величезну потужну собачу шию і починав тягти з усіх сил. Пес, зображаючи зусилля, поступово залазив на диван, видаючи натужне крекотіння й вип’ячуючи очі зі сховища, а коли опинявся вже там…

Коли він опинявся на дивані, то починав стрибати від радості та скиглити від задоволення, потім звивався клубком навколо татка і засинав. Тянучка сидів стовпчиком і дивився довкола втомленим поглядом, ніби говорячи:

– Ах, ці діти! Стільки з ними роботи треба.

Чоловік відпочив і закурив.

– Отже, – продовжив він, – Тянучка вже немолодий кіт і тягне тепер щеня майже беззубим ротом. А той щасливий, і його очі випромінюють таке щастя, ніби він знову маленьке щеня.

Чоловік важко зітхнув.

– А нещодавно мій улюблений кіт захворів. Він перестав їсти, і в нього болить живіт. Я возив його до ветеринара, але той не зміг йому допомогти. От я і пішов до церкви. У Бога я не вірю, молитися не вмію, хреститися правильно теж. А щодо двох свічок… Ну, я просто бачив, як бабусі ставлять.

Але я обіцяю! Так, на всякий випадок, – чоловік тикнув пальцем у небо. – Я обіцяю цьому вашому Богу, що якщо він допоможе моєму улюбленому коту Тянучці одужати, то так і бути. Я в нього повірю і більше ніколи його не потурбую, як не турбував і раніше.

Я ніколи і ні про що більше не проситиму. Тому що, у мене немає жодного іншого бажання, окрім того, щоб мій Тянучка одужав і жив ще довго. Ну, якщо дуже треба, то вивчу якусь молитву і навчуся правильно хреститися.

Вона слухала його мовчки, і чомусь зовсім не сердилила через його невір’я. Їй раптом стало зовсім байдуже, що він не вміє молитися і поняття не має, що роблять у церкві. Вона раптом зрозуміла, що доля випадково звела її з людиною, віра якої насправді більша й міцніша за віру всіх інших, з ким їй доводилося зустрічатися в церкві.

Вона витерла сльози, які непомітно стікали по щоках, і піднялася.

– Я передумала, – сказала вона. – Я не буду вас учити молитися. Вам це зовсім ні до чого. Краще поїдемо до вас додому, я хочу подивитися на вашого кота. Я, звісно, не ветеринар, але все ж хірург із великим досвідом. Тож, можливо, щось і зможу зробити.

Чоловік підстрибнув з лавки і почав дякувати жінці. Вона пішла алеєю парку. Він йшов поруч із нею і розповідав, не перестаючи, про свого кота на ім’я Тянучка та його собачого сина на ім’я Щеня.

Зарослі дерева скидали листя. Було початок осені. Теплі промені пробивалися крізь зарості гілок і гладили обличчя двох людей.

Жінка довго оглядала Тянучку і щось мацала, потім, узявши аналіз крові, поїхала і повернулася через годину.

Якщо коротко, можете мені не вірити, дами й панове, але їй вдалося. Вона вилікувала Тянучку. Щоправда, для цього їй довелося зробити йому операцію. Робили її в домі чоловіка. І після цього вона залишилася там.

Ну, не їхати ж, і не лишати пацієнта без нагляду. А за Тянучкою потрібно було наглядати. Тож, вони невдовзі зійшлися. Точніше, він переїхав у її велику нову квартиру.

Тепер вони разом знімають відео, як Тянучка тягне своїм беззубим ротом величезного сильного собаку на ім’я Щеня на новий велюровий диван. І байдуже, що по ньому залишаються клапті шерсті.

А величезний Щеня радіє і пускає слюні. Він підвиває від задоволення, коли котячий татко тягне його до себе, схопивши за вухо. Потім він лягає клубком навколо Тянучки і засинає, зігріваючи свого татка теплом молодого, сильного тіла, а Тянучка…

Тянучка сидить стовпчиком і дивиться довкола важким, втомленим поглядом та зітхає, ніби говорячи:

– Це така важка справа – доглядати за дітьми! Стільки клопотів. Тягни їх, тягни. Прямо втомишся, але все одно доводиться тягнути.

Тянучка зітхає й укладається на Щеня. І вони засинають.

У церкву, до речі, більше чоловік із жінкою не ходять. Ну, можливо, просто тому, що всі їхні бажання вже виконані. А може, тому, що їй не хочеться нічого вчити чоловіка. Він їй подобається таким, який він є.

А Бог їх пробачить. Чесне слово, пробачить!

Так мені здається…