Вона приревнувала мене… до кішки

Вона мене… ревнувала до кота

Я й подумати не могла, що опинясь в такій смішній, якщо не сказати дурній, ситуації. Ми з мамою дзвонимо одна одній щодня – іноді навіть двічі: вранці й увечері. Але ось уже другий день поспіль вона не бере трубку – то скидає, то просто не піднімає. Я почала серйозно хвилюватися. Збиралася вже їхати до неї – раптом щось із телефоном? Нову модель їй на 8 Березня подарував Олексій, але мама з технікою не в ладах.

Та ось – диво! Вона таки відповіла, але голос був холодний, ніби я потрапила на прийом до суворого чиновника:

— Так, я слухаю.

— Мам, ти куди зникла? Я вже місця собі не знаю – два дні не можу додзвонитися!

— Мені було не до тебе. Особливо до розмов про котів, – відрізала вона.

Спочатку я навіть не зрозуміла, про що йдеться, але в голові миттєво склалася картинка. Уся справа – у нашому котеку. Вже місяць ми рятуємо Чорничка – нашого чорного розкошівника, якого за паспортом звуть «Богдан Люксович Гетьманський». Все почалося з нездужання, потім – біганина по клініках, сумнівні діагнози, купа уколів, таблеток, капельниць – і все даремно. Коту ставало гірше, одна з лікарень ледь не відправила його на той світ.

Лише у третій клініці нам трапився справжній лікар – досвідчений, спокійний, уважний. УЗД, аналізи, огляд… Він наполіг на операції. Було страшно. Я боялася його втратити, але довірилася – і не даремно. Ми пройшли важку реабілітацію: годувала з ложки, поїла зі шприца, спала поруч на килимі, щоб почути, якщо стане гірше. І Чорничок, на щастя, одужав. Вже сам їсть, ходить у свій куточок, муркоче та знову гріється коло нас, як раніше.

Перед цим маминим обуренням я подзвонила їй та між іншим розповіла, скільки коштувало лікування. Ну, ви ж розумієте – суми немалі. Мама тоді аж охнула:

— Це ж кілька моїх пенсій! Ти з глузду з’їхала?!

Розмова закінчилася не сваркою, але й не тепло. Я відчула щось недобре, але вирішила не загострювати. А мама, мабуть, переживала, і в якийсь момент у неї щось «клацнуло».

Я не витримала і, почувши звинувачення в «котячому маніакальності», запитала прямо:

— Мамо… ти що, ревнуєш мене до Чорничка?

— Та ні! Просто якось дивно: на кота ти витрачаєш більше, ніж на власну матір!

— Але він же захворів, мам! Мені що, його втопити? До речі, це дешевше, ніж операція…

— Я не про це, – пробурчала мама вже не так рішуче.

— Послухай, ти ж знаєш, що ми з Олексієм завжди допоможемо. Якщо тобі чогось не вистачає – скажи, приїду, поговоримо, вирішимо. Перекажу гроші, купимо все потрібне. Ти ж знаєш – ти для нас на першому місці, а кіт… кіт просто теж член родини. Ми ж його любимо.

Мама пом’якшала. Голос вже не був крижаним, і пролунали слова, яких я чекала:

— Так… ви допомагаєте… дякую. Просто я не розумію, як можна так витрачатися на тварину.

— Бо ми його любимо. І не варто порівнювати. Це не питання «або-а— або». Ми любимо і тебе, і його, і нехай у нас у кожного буде достатньо тепла.