Connect with us

З життя

Вона сиділа біля вікна без сил і бажання його мити.

Published

on

Ольга Вікторівна сиділа біля вікна. Помила б його, але ні сил, ні бажання вже не залишилося. Обійстя заростало кропивою та лопухами. Проте це Ольгу Вікторівну не хвилювало. Минула зима відібрала у неї останнє здоров’я. Навіть якщо б і з’явилося бажання боротися з бур’янами, Ольга Вікторівна не змогла б цього зробити. Навіть по дому їй стало важко пересуватися. Який уже там город.

Зима була сувора, мороз розходився не на жарт. Стара піч диміла, напевно, труба забилася. Та й дрова треба було економити, тому Ольга Вікторівна намагалася не топити піч щодня. По хаті ходила у валянках і потертом пальто.

До крамниці виходила ще рідше. Не так багато їй було потрібно. У лютому вона лягла від сильної застуди. Думала, що не одужає. Добре, що сусідка Ганна прийшла провідати. Вона і викликала лікаря. Лікар оглянув Ольгу Вікторівну недовго, похитав головою, задумливо подивився.

— Ліки не завжди допомагають. Важливе бажання жити та боротися з недугою.

— У мене було своє життя, — відповіла Ольга Вікторівна і відвернулася.

Бажання жити зникало з кожним днем. Для чого жити? Для кого? Але хвороба все ж таки відступила. Ганна забігала щодня. Приносила гарячий суп, заварювала свіжий чай.

— Не турбуйся так, Ганно, — казала Ольга Вікторівна. — У тебе вдома роботи й так вистачає.

— Все встигнеться, — відповідала Ганна, швидко розтоплюючи піч. — Я своєму Василю наказала, він у суботу прийде, дров наколе. Вам треба тепло, а ви…

Ганні було трохи за сорок. Роботяща, весела, усміхнена. Коли вона і Сергій, син Ольги Вікторівни, були однокласниками. Потім Сергій поїхав вступати в місто, там і залишився. Одружився. Олена, його дружина, була красунею, але трохи розніженою міською.

Коли приїжджали в гості, то ні води принести, ні з бур’янами допомогти не могли. Ольга Вікторівна на невістку не сердилась, головне, щоб Сергій був щасливий. Потім і онук з’явився — Славко. Смішний такий був. Як трохи підріс, на все літо ставали в село надсилати. Дитині в селі добре — і повітря свіже, і простір. З Ганниними синами він і зростав.

Потім приїжджали рідше, як і вся родина. Пару разів за літо, та після Нового року. Влітку Олена, жуючи гілочку кропу, докоряла:

— Ольга Вікторівно, ну навіщо ви так багато насаджуєте в городі? У вашому віці.

— А ви приїжджайте в серпні, зберемо врожай, на всю зиму овочів вистачить, — виправдовувалася Ольга Вікторівна.

— Мамо, Олена правду каже, — підтакував дружині Сергій. — Купимо ж у магазині, якщо що.

— Та то ж у крамниці, суцільна хімія! — Відмахувалася Ольга Вікторівна. — А тут все своє, натуральне.

До кінця серпня Ольга Вікторівна консервувала банки з хрусткими огірками та сливовим компотом. Все думала, відкриють взимку компотик, згадають добрим словом. А з першим снігом сідала в’язати шкарпетки та рукавички. Для Олени менші, рожеві або жовті зі сніжинками. Для Сергія зі Славком сірі, сині. І вже на зимові канікули дарувала.

— Ну скільки ж ви нав’язали? — Насуплювалася Олена. — Вдома склад.

— Зате в теплі, — сором’язливо усміхалася Ольга Вікторівна. Вона і сама розуміла, що подарунки не вдягають особливо. Але усе ж наполегливо в’язала, петля за петлею.

Кілька разів кликав Сергій матір переїхати до міста.

— Купимо тобі квартиру. І опалення, і вода.

— Ні, сину, не поїду. Тут мій дім, дитинство, молодість, спогади про твого батька. Тут моє життя. Ви краще частіше приїжджайте в гості.

— Частіше… А робота?

— А ви у відпустку. — З надією казала Ольга Вікторівна.

— Відпустка в селі? — дивувалася Олена. — Рік працювати заради відпустки в селі. Та вже ні!

Ольга Вікторівна лише кивала у відповідь. Хотілося їй бути близькою до сина, але переїхати не наважувалася. Вся її життя пройшла тут. Колись і тільки їздили з батьком Сергія до обласного міста. Молодими ще були. Хотілося подивитися, як живуть у великому місті. А потім стало не до того. Та й що там у місті — метушня, тлум, пилюка. Що то село, добре їм тут було, щасливо.

Чоловік Ольги Вікторівни помер двадцять років тому. Сергій ще вчився в університеті. Непривично, самотньо було Ользі Вікторівні, але не звала сина назад. Розуміла, які ж в селі перспективи. Так і жила в очікуванні, коли син з сім’єю знову приїдуть у гості. А тепер чекати було нікого. Торік вони загинули, коли їхали в гості. Страшна аварія була. Лоб в лоб з фурою. Всі троє загинули.

З того дня і загубився у Ольги Вікторівни інтерес до життя. Зараз, сидячи біля запиленого відчиненого вікна, вона згадувала маленького Сергійка, Славка, схожого обличчям на матір, але характером на батька. Згадувала і сльози повільно котилися по зморшкуватому обличчю.

— Тьотю Олю, як здоров’я?! — Дзвінкий голос Ганни повернув Ольгу Вікторівну до реальності. Сусідка стояла біля низького парканчика навпроти вікна.

— Нічого, нічого, Ганнусю. Як там у тебе?

— Оце добре! Я пиріжків напечу, з луком свіжим, забіжу на чай ввечері. — Відповіла Ганна і побігла додому.

Через кілька годин Ольга Вікторівна все ще сиділа біля вікна. Тільки його прикрила. Вечоріло, повітря ставало свіжішим, та й комарі почали наближатися. Сусідські ворота розчинилися, з них вискочив Сашко, дванадцятирічний син Ганни. Слідом вийшла сама Ганна, несучи загорнуту в рушник тарілку. За нею поспішала Анюта, ведучи за ручку маленьку Зою.

Сестрички були восьми та трох рочків. В сім’ї в Ганни багато діток. Чотири старші сини, дві молодші доньки. Та зараз Ганна знову була вагітна. Василь, чоловік Ганни, був міцним чоловіком, що зростав серед дев’яти братів та сестер. Тому з дитинства мріяв про велику дружню сім’ю. Ганна цьому тільки рада була.

— Сашку, натягни води! — командувала Ганна синові, заходячи в дім Ольги Вікторівни. — Зараз, тьотю Олю, він швидко впорався. Не встигнуть пиріжки охолонути.

— Ганнусю, ви всі такі зайняті, а зі мною возитеся.

— Та не чужі ж ми одне одному, стільки років поряд живемо. Таблетки сьогодні пили? — тараторила Ганна, дістаючи з шафи чашки.

— Пила, — зітхнула Ольга Вікторівна. — Але нащо вони мені. Поскоріше б мене Всевишній забрав.

— Це ви даремно! А якщо вірите у Всевишнього, то знайте, гріх таке казати. Бачачи, ще не доробили всі справи земні. От і не забирає.

— Які ж у мене справи.

— Бабусю Олю, а що це? — запитала Анюта, вказуючи на недов’язану рукавицю, з якої стирчали спиці. Поки дорослі розмовляли, сестрички оглядали кімнату у пошуках чогось цікавого.

— Це я рукавичку в’язала, та не закінчила, — відповіла Ольга Вікторівна.

— Гарна. Рожева. Яка м’яка. — Анюта ніжно погладила рукавичку. — Подаруйте мені, будь ласка, коли закінчите, — усміхаючись, попросила дівчинка.

— Як же не подарувати. — Розгубилася Ольга Вікторівна. — Подарую.

— А для Зої зв’яжете, меншенькі? Червоненькі.

— Вгамуйся! — жартівливо прикрикнула на дочку Ганна.

— А я може й сама в’язати навчуся, — мрійливо проговорила Анюта. — І собі, і Зої зв’яжу. І Сашку. І… всім зв’яжу! Бабусю Оля, навчіть мене в’язати.

— А ти приходь, приходь, Анюточко. Та хоч завтра почнемо.

— Прийду, — обіцяла Анюта.

Сашко повернувся з двома відрами води. Електричний чайник, подарований колись Сергієм, вскип’ятив водичку. Сіли пити чай.

— Знову хлопчика обіцяють, — сказала Ганна, киваючи на кругленький живіт. Усміхаючись, додала. — Якось не дуже вчасно. До кінця літа народжувати, а там якраз врожай. Як все встигну, не знаю. Та якось справимося.

Ганна розповідала і розповідала. Що старший на літню практику в місті залишається. Що середній ледь двійок не приніс. Що Василя на роботі підвищили до бригадира. І ще щось. Ольга Вікторівна слухала неуважно. Дивилася на Ганну. На дітей, що уплітали пиріжки. І на душі ставало світліше, тепліше.

Захотілося до ранку знову почувати себе здоровою, щоб навчити Анюту в’язати. Пряжі в шафі багато. І для малюка, який скоро з’явиться, костюмчиків нав’язати вистачить, і носочків, варежок різноколірних для всіх. А якщо не вистачить, то й докупити можна.

А до кінця літа треба зовсім видужати, бо й справді, хто ж ще Галині з консервацією та малюками допоможе? Батьків їхніх із Василем давно нема. А дітям без бабусь важко. Бабусі обов’язково мають бути. Сухі губи Ольги Вікторівни розтягнулися в легкій усмішці від цих думок. Маленька Зоя потерла ручкою оченята і позіхнула.

— І казки, казки всі пригадати потрібно, — спохватилася вголос Ольга Вікторівна.

— Які казки? — здивувалася Ганна.

— З щасливим кінцем. Обов’язково з щасливим кінцем, — Ольга Вікторівна погладила сонну Зою по голівці.

Тепер вона знову відчувала, що потрібна.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

два × два =

Також цікаво:

З життя2 години ago

The exclusive drawing room in the heart of London sparkled like a treasure chest beneath gilded chandeliers.

The private salon set on a cobbled street in the heart of London glimmered like a jewellery case beneath the...

З життя3 години ago

My mother, Miriam Vance, was never supposed to exist in the heritage logs of a dynasty like the Gallaghers

My mother, Miriam Vance, was never supposed to exist in the heritage logs of a dynasty like the Gallaghers. She...

З життя3 години ago

My mother, Evelyn West, was never supposed to exist in the data logs of men like Garrick Vance

My mother, Evelyn West, was never supposed to exist in the data logs of men like Garrick Vance. She came...

З життя3 години ago

My mother, Marlene Vance, was never supposed to matter to a ruthless dynasty like the Prescotts

My mother, Marlene Vance, was never supposed to matter to a ruthless dynasty like the Prescotts. She came from the...

З життя3 години ago

My mother, Diane Bishop, was never supposed to cross paths with a dynasty like the Kingsleys

My mother, Diane Bishop, was never supposed to cross paths with a dynasty like the Kingsleys. She came from the...

З життя3 години ago

My mother, Clara Mercer, was never supposed to matter to a dynasty like the Beaumonts

My mother, Clara Mercer, was never supposed to matter to a dynasty like the Beaumonts. She came from a long...

З життя3 години ago

My mother, Clara Brooks, was never supposed to cross paths with men like Arthur Sterling

My mother, Clara Brooks, was never supposed to cross paths with men like Arthur Sterling. That was the first, and...

З життя3 години ago

My mother, Margaret Hart, was never supposed to matter to men like Charles Vance

My mother, Margaret Hart, was never supposed to matter to men like Charles Vance. That was the first, and most...