Вона сиділа біля вікна без сил і бажання його мити.

Ольга Вікторівна сиділа біля вікна. Помила б його, але ні сил, ні бажання вже не залишилося. Обійстя заростало кропивою та лопухами. Проте це Ольгу Вікторівну не хвилювало. Минула зима відібрала у неї останнє здоров’я. Навіть якщо б і з’явилося бажання боротися з бур’янами, Ольга Вікторівна не змогла б цього зробити. Навіть по дому їй стало важко пересуватися. Який уже там город.

Зима була сувора, мороз розходився не на жарт. Стара піч диміла, напевно, труба забилася. Та й дрова треба було економити, тому Ольга Вікторівна намагалася не топити піч щодня. По хаті ходила у валянках і потертом пальто.

До крамниці виходила ще рідше. Не так багато їй було потрібно. У лютому вона лягла від сильної застуди. Думала, що не одужає. Добре, що сусідка Ганна прийшла провідати. Вона і викликала лікаря. Лікар оглянув Ольгу Вікторівну недовго, похитав головою, задумливо подивився.

— Ліки не завжди допомагають. Важливе бажання жити та боротися з недугою.

— У мене було своє життя, — відповіла Ольга Вікторівна і відвернулася.

Бажання жити зникало з кожним днем. Для чого жити? Для кого? Але хвороба все ж таки відступила. Ганна забігала щодня. Приносила гарячий суп, заварювала свіжий чай.

— Не турбуйся так, Ганно, — казала Ольга Вікторівна. — У тебе вдома роботи й так вистачає.

— Все встигнеться, — відповідала Ганна, швидко розтоплюючи піч. — Я своєму Василю наказала, він у суботу прийде, дров наколе. Вам треба тепло, а ви…

Ганні було трохи за сорок. Роботяща, весела, усміхнена. Коли вона і Сергій, син Ольги Вікторівни, були однокласниками. Потім Сергій поїхав вступати в місто, там і залишився. Одружився. Олена, його дружина, була красунею, але трохи розніженою міською.

Коли приїжджали в гості, то ні води принести, ні з бур’янами допомогти не могли. Ольга Вікторівна на невістку не сердилась, головне, щоб Сергій був щасливий. Потім і онук з’явився — Славко. Смішний такий був. Як трохи підріс, на все літо ставали в село надсилати. Дитині в селі добре — і повітря свіже, і простір. З Ганниними синами він і зростав.

Потім приїжджали рідше, як і вся родина. Пару разів за літо, та після Нового року. Влітку Олена, жуючи гілочку кропу, докоряла:

— Ольга Вікторівно, ну навіщо ви так багато насаджуєте в городі? У вашому віці.

— А ви приїжджайте в серпні, зберемо врожай, на всю зиму овочів вистачить, — виправдовувалася Ольга Вікторівна.

— Мамо, Олена правду каже, — підтакував дружині Сергій. — Купимо ж у магазині, якщо що.

— Та то ж у крамниці, суцільна хімія! — Відмахувалася Ольга Вікторівна. — А тут все своє, натуральне.

До кінця серпня Ольга Вікторівна консервувала банки з хрусткими огірками та сливовим компотом. Все думала, відкриють взимку компотик, згадають добрим словом. А з першим снігом сідала в’язати шкарпетки та рукавички. Для Олени менші, рожеві або жовті зі сніжинками. Для Сергія зі Славком сірі, сині. І вже на зимові канікули дарувала.

— Ну скільки ж ви нав’язали? — Насуплювалася Олена. — Вдома склад.

— Зате в теплі, — сором’язливо усміхалася Ольга Вікторівна. Вона і сама розуміла, що подарунки не вдягають особливо. Але усе ж наполегливо в’язала, петля за петлею.

Кілька разів кликав Сергій матір переїхати до міста.

— Купимо тобі квартиру. І опалення, і вода.

— Ні, сину, не поїду. Тут мій дім, дитинство, молодість, спогади про твого батька. Тут моє життя. Ви краще частіше приїжджайте в гості.

— Частіше… А робота?

— А ви у відпустку. — З надією казала Ольга Вікторівна.

— Відпустка в селі? — дивувалася Олена. — Рік працювати заради відпустки в селі. Та вже ні!

Ольга Вікторівна лише кивала у відповідь. Хотілося їй бути близькою до сина, але переїхати не наважувалася. Вся її життя пройшла тут. Колись і тільки їздили з батьком Сергія до обласного міста. Молодими ще були. Хотілося подивитися, як живуть у великому місті. А потім стало не до того. Та й що там у місті — метушня, тлум, пилюка. Що то село, добре їм тут було, щасливо.

Чоловік Ольги Вікторівни помер двадцять років тому. Сергій ще вчився в університеті. Непривично, самотньо було Ользі Вікторівні, але не звала сина назад. Розуміла, які ж в селі перспективи. Так і жила в очікуванні, коли син з сім’єю знову приїдуть у гості. А тепер чекати було нікого. Торік вони загинули, коли їхали в гості. Страшна аварія була. Лоб в лоб з фурою. Всі троє загинули.

З того дня і загубився у Ольги Вікторівни інтерес до життя. Зараз, сидячи біля запиленого відчиненого вікна, вона згадувала маленького Сергійка, Славка, схожого обличчям на матір, але характером на батька. Згадувала і сльози повільно котилися по зморшкуватому обличчю.

— Тьотю Олю, як здоров’я?! — Дзвінкий голос Ганни повернув Ольгу Вікторівну до реальності. Сусідка стояла біля низького парканчика навпроти вікна.

— Нічого, нічого, Ганнусю. Як там у тебе?

— Оце добре! Я пиріжків напечу, з луком свіжим, забіжу на чай ввечері. — Відповіла Ганна і побігла додому.

Через кілька годин Ольга Вікторівна все ще сиділа біля вікна. Тільки його прикрила. Вечоріло, повітря ставало свіжішим, та й комарі почали наближатися. Сусідські ворота розчинилися, з них вискочив Сашко, дванадцятирічний син Ганни. Слідом вийшла сама Ганна, несучи загорнуту в рушник тарілку. За нею поспішала Анюта, ведучи за ручку маленьку Зою.

Сестрички були восьми та трох рочків. В сім’ї в Ганни багато діток. Чотири старші сини, дві молодші доньки. Та зараз Ганна знову була вагітна. Василь, чоловік Ганни, був міцним чоловіком, що зростав серед дев’яти братів та сестер. Тому з дитинства мріяв про велику дружню сім’ю. Ганна цьому тільки рада була.

— Сашку, натягни води! — командувала Ганна синові, заходячи в дім Ольги Вікторівни. — Зараз, тьотю Олю, він швидко впорався. Не встигнуть пиріжки охолонути.

— Ганнусю, ви всі такі зайняті, а зі мною возитеся.

— Та не чужі ж ми одне одному, стільки років поряд живемо. Таблетки сьогодні пили? — тараторила Ганна, дістаючи з шафи чашки.

— Пила, — зітхнула Ольга Вікторівна. — Але нащо вони мені. Поскоріше б мене Всевишній забрав.

— Це ви даремно! А якщо вірите у Всевишнього, то знайте, гріх таке казати. Бачачи, ще не доробили всі справи земні. От і не забирає.

— Які ж у мене справи.

— Бабусю Олю, а що це? — запитала Анюта, вказуючи на недов’язану рукавицю, з якої стирчали спиці. Поки дорослі розмовляли, сестрички оглядали кімнату у пошуках чогось цікавого.

— Це я рукавичку в’язала, та не закінчила, — відповіла Ольга Вікторівна.

— Гарна. Рожева. Яка м’яка. — Анюта ніжно погладила рукавичку. — Подаруйте мені, будь ласка, коли закінчите, — усміхаючись, попросила дівчинка.

— Як же не подарувати. — Розгубилася Ольга Вікторівна. — Подарую.

— А для Зої зв’яжете, меншенькі? Червоненькі.

— Вгамуйся! — жартівливо прикрикнула на дочку Ганна.

— А я може й сама в’язати навчуся, — мрійливо проговорила Анюта. — І собі, і Зої зв’яжу. І Сашку. І… всім зв’яжу! Бабусю Оля, навчіть мене в’язати.

— А ти приходь, приходь, Анюточко. Та хоч завтра почнемо.

— Прийду, — обіцяла Анюта.

Сашко повернувся з двома відрами води. Електричний чайник, подарований колись Сергієм, вскип’ятив водичку. Сіли пити чай.

— Знову хлопчика обіцяють, — сказала Ганна, киваючи на кругленький живіт. Усміхаючись, додала. — Якось не дуже вчасно. До кінця літа народжувати, а там якраз врожай. Як все встигну, не знаю. Та якось справимося.

Ганна розповідала і розповідала. Що старший на літню практику в місті залишається. Що середній ледь двійок не приніс. Що Василя на роботі підвищили до бригадира. І ще щось. Ольга Вікторівна слухала неуважно. Дивилася на Ганну. На дітей, що уплітали пиріжки. І на душі ставало світліше, тепліше.

Захотілося до ранку знову почувати себе здоровою, щоб навчити Анюту в’язати. Пряжі в шафі багато. І для малюка, який скоро з’явиться, костюмчиків нав’язати вистачить, і носочків, варежок різноколірних для всіх. А якщо не вистачить, то й докупити можна.

А до кінця літа треба зовсім видужати, бо й справді, хто ж ще Галині з консервацією та малюками допоможе? Батьків їхніх із Василем давно нема. А дітям без бабусь важко. Бабусі обов’язково мають бути. Сухі губи Ольги Вікторівни розтягнулися в легкій усмішці від цих думок. Маленька Зоя потерла ручкою оченята і позіхнула.

— І казки, казки всі пригадати потрібно, — спохватилася вголос Ольга Вікторівна.

— Які казки? — здивувалася Ганна.

— З щасливим кінцем. Обов’язково з щасливим кінцем, — Ольга Вікторівна погладила сонну Зою по голівці.

Тепер вона знову відчувала, що потрібна.