Вона вдавала люблячу свекруху, але її задум виявився жахливим.

Вона вдавала люблячу свекруху, але її план виявився жахливим.

— Олено, ти ж любиш зелений чай? — Наталя Вікторівна говорила так лагідно, що це само по собі здавалося дивним.

Олена підняла очі від своєї чашечки кави та зіштовхнулася з поглядом свекрухи. Перед нею на столі з’явилася тарілочка з тістечком, а жінка посміхалася — щиро, чи, принаймні, так здавалося на перший погляд.

— Дякую, але я більше кавоман, — вічливо відповіла Олена, хоча її думки займала інша справа: чому раптом така увага?

Ще півроку тому Наталя Вікторівна ставилася до невістки скоріше як до тимчасової завади в житті сина. Олена добре пам’ятала їхню першу зустріч.

«Отже ви програміст?» — тоді свекруха скептично примружилася. — «Значить, цілими днями за екраном сидите? Очі вже, мабуть, зіпсували?»

Олена лише посміхнулася тоді, вирішивши не загострювати ситуацію. Якщо людина не хоче приймати її такою, якою вона є, то нема сенсу нав’язуватися.

Однак нещодавно все змінилося. Тепер Наталя Вікторівна постійно запрошувала їх у гості, дарувала невеликі подарунки, цікавилася роботою Олени, розпитувала про її проекти.

— Ну ж, спробуй, спеціально для тебе купила, — продовжувала наполягати свекруха, підсунувши тістечко ближче.

Сергій, чоловік Олени, спостерігав за тим, що відбувається, з ледве помітною усмішкою.

— Мам, ти зовсім фанатієш від моєї дружини, — усміхнувся він, ріваючи чай.

— Хіба не можна просто проявити турботу? — обурилася Наталя Вікторівна, схрестивши руки на грудях. — Вона твоя дружина. Я зрозуміла, що була занадто холодна раніше, от і хочу все виправити.

Олена стиснула губи. Хотілося б вірити, але інтуїція підказувала, що тут щось не так.

Коли вони повернулися додому, Олена опустилася на диван, задумливо дивлячись у вікно.

— Щось тебе турбує? — запитав Сергій, сідаючи поруч.

— Твоя мама… її поведінка здається мені дивною, — повільно вимовила Олена. — Начебто вона щось задумала.

— Може, вона дійсно вирішила змінити ставлення? — припустив Сергій. — Просто розслабся, не варто шукати підвох усьому.

Олена кивнула, але внутрішній голос наполегливо шепотів: рано розслаблятися.

Через два тижні випадок розставив усі крапки над «і». Повертаючи забутий в авто парасолю, Олена зайшла до свекрухи. Але, почувши її напружений голос по телефону, застигла у коридорі.

— Звісно, я впевнена! Вони збираються переїхати! Сама Олена казала, що не знає, що робити з квартирою… А кому вона дістанеться, якщо не мені? — говорила Наталя Вікторівна швидко, явно хвилюючись.

Олена відчула, як усередині все стиснулося. Усі ці місяці ласкавого ставлення, подарунки, питання про її життя… Це був лише розрахунок.

— Ні, я не збираюся з ними їхати, — продовжувала свекруха. — Мені тут цілком комфортно. Просто чекаю, коли вони оголосять, що переїжджають назавжди. Тоді все вирішиться само собою.

Олена глибоко вдихнула, намагаючись зберегти спокій. Її першим поривом було увірватися і висказати все, що вона думає, але вона стрималася. Замість цього вона тихо вийшла, відчуваючи, як серце б’ється частіше звичайного.

Так ось у чому справа. Всі ці зміни в поведінці Наталі Вікторівни пояснювалися виключно бажанням заволодіти квартирою.

Тієї ночі Олена довго лежала без сну, перебираючи в пам’яті останні місяці. Вона згадала одну з розмов, коли свекруха згадала:

— Знаєш, у мене є подруга. Її син з дружиною переїхали до Іспанії. Дуже мудре рішення! Квартира, звичайно, залишилася батькам. Вони хоча б про сім’ю подумали…

Тоді Олена відмахнулася, не надавши словам значення. Але тепер все складалося в єдину картину.

Наступного дня за вечерею вона вирішила підняти це питання прямо.

— Сергію, — почала вона, уважно дивлячись на чоловіка, — ти коли-небудь чув, щоб твоя мама говорила про те, що хоче переїхати в нашу квартиру?

Сергій здивовано заморгав.

— Ні… Чому ти питаєш?

Олена глибоко вдихнула, збираючись з думками.

— Тому що вона, схоже, вважає, що ми от-от поїдемо і залишимо їй житло без зайвих слів.

Сергій насупився, поклавши виделку на стіл.

— Що? Звідки у неї такі ідеї? Ми ж ніколи не обговорювали переїзд серйозно.

— Я випадково почула її розмову, — зізналася Олена, намагаючись зберегти спокій. — Вона думала, що її плани залишаться непоміченими.

Сергій потер віскі, явно намагаючись осмислити почуте.

— Почекай… Тобто вона дійсно вірить, що зможе просто отримати нашу квартиру?

—

Через кілька днів вони знову виявилися у Наталі Вікторівни. Раптом свекруха завела мову про передбачуваний переїзд.

— До речі, ви вже вирішили, коли будете виїжджати? — запитала вона, роблячи вигляд, що це звичайна тема для розмови.

Олена стиснула долоні під столом, але відповісти не встигла — Сергій випередив її:

— Ми нікуди не переїжджаємо.

Наталя Вікторівна миттєво напружилася, її обличчя змінилося, а потім вона видала натягнуту посмішку.

— Ну… Це ж чудово! Значить, квартира залишається вашою?

— Саме так, — спокійно додав Сергій. — Ми не плануємо її продавати.

— Ох, та кому вона взагалі потрібна… — пробурмотіла вона, але в голосі проскочила помітна дрож.

— Мам, ти дійсно думала, що ми просто так віддамо тобі нашу нерухомість? — запитав Сергій, дивлячись прямо в очі матері.

— Я стільки зусиль витратила, щоб налагодити стосунки! — вигукнула Наталя Вікторівна, плеснувши руками. — Думала, що ви хоча б оціните мої зусилля!

Олена повільно підвелася з-за столу, відчуваючи, як усередині все кипить.

— Мені шкода, що я повірила в твою щирість, — промовила вона холодно. — Шкода, що ти використовувала наші зустрічі лише заради власної вигоди.

Жінка почервоніла, її обличчя перекосилося від гніву.

— Ви невдячні! Після всього, що я для вас зробила!

— А що саме ти зробила? — Олена зустріла її погляд прямим і твердим. — Притворялася, що прийняла мене? Створювала видимість теплоти там, де її не було?

Наталя Вікторівна підскочила, її голос затремтів від обурення.

— Я сподівалася, що ти виявишся більш зрозумілою! Людиною, яка цінує сім’ю!

— А ми сподівалися, що ти нас дійсно прийняла, — встав Сергій, встаючи поруч із дружиною. — Схоже, ми обоє помилялися.

—

Минуло два місяці. Відтоді Наталя Вікторівна більше не дзвонила, не писала і не запрошувала їх у гості. І хоча іноді Олену відвідувала думка про те, чи варто спробувати налагодити стосунки, вона кожного разу відганяла її.

— Думаєш, вона зміниться? — одного разу запитав Сергій, коли вони ввечері сиділи на дивані.

— Не впевнена, — чесно відповіла Олена, гладячи його руку. — Але тепер це вже її вибір. Якщо вона хоче бути частиною нашого життя, нехай сама вирішує, як це зробити. Без маніпуляцій та ігор.

Вона усміхнулася, відчуваючи, як гора, що давила на її плечі останні місяці, нарешті з них спала. Тепер вона знала: не можна дозволяти людям використовувати себе, навіть якщо вони близькі. І вперше за довгий час Олена відчула справжню свободу.