З життя
Вона вважала його просто бідним калікою! Щодня ділилась із ним їжею… Але одного ранку все змінилося!

Думала, що це просто бідний каліка-жебрак! Вона годувала його щодня зі своїх скупих запасів… Та одного ранку все змінилося!
Це історія про бідну дівчину на ім’я Оксана та про каліку, з якого всі сміялися. Оксані ледве виповнилося двадцять чотири. Вона торгувала їжею у маленькій дерев’яній хатчині біля дороги у Львові. Її намет був збитий із старих дощок та бляшаних листів. Він стояв під великим каштаном, куди люди заходили перекусити.
У Оксани майже нічого не було. Її кеди були протерті, а сукня — латана. Але вона завжди посміхалася. Навіть коли втомлювалася, вітала людей щиро. «Добрий день, пане. Будь ласка», — казала вона кожному клієнту.
Щодня вона прокидалася ниць світу, щоб приготувати гречку, борщ і вареники. Її руки працювали швидко, але серце билося повільно від журби. Оксана не мала родини.
Батьки померли, коли вона була дитиною. Жила вона у маленькій кімнатці біля своєї хатчини. Без світла. Без чистої води.
Лише вона та її мрії. Одного дня, коли Оксана витирала лавку, минула її подруга Тетяна. «Чого ти завжди посміхаєшся, коли у нас усіх копійчаний достаток?» — спитала вона. Оксана знову усміхнулася. «Бо сльози не наповнять мій горщик».
Тетяна засміялася й пішла, але її слова залишилися в серці Оксани. Це була правда. Вона не мала нічого.
Але все одно годувала людей, навіть коли вони не могли заплатити. Вона й не підозрювала, що її життя ось-ось зміниться. Кожного вечора біля її хатчини відбувалося щось дивне.
На розі з’являвся каліка у старому інвалідному візку. Він повільно під’їжджав, відштовхуючись руками. Колеса скрипіли по каменю.
Скріп, скріп, скріп. Люди, що проходили повз, сміялися або затуляли носи. «Гляньте, цей брудний дід знову тут», — сказав хлопець.
Ноги старого були обмотані бинтами. Штани розірвалися на колінах. Обличчя вкрите пилом.
Очі — втомлені. Дехто казав, що він смердить. Інші — що божевільний.
Але Оксана не відводила погляду. Вона називала його Дідом Іваном. Одного спекотного вечора він під’їхав до її хатчини. Оксана подивилася на нього і тихо промовила: «Ви знову тут, Діду Іване. Ви вчора не їли».
Дід Іван опустив очі. «Не мав сил прийти», — прошепотів він.
Я не їв два дні. Оксана подивилася на свій стіл. Залишилася лише одна порція борщу й вареників.
Це була їжа, яку вона збиралася сама з’їсти. Вона завагалась, а потім, не кажучи ні слова, поставила миску перед ним.
«Їжте», — сказала вона. Дід Іван подивився на їжу, потім — на неї. «Ти віддаєш мені свою останню порцію?» Оксана кивнула.
Я приготую ще, коли повернуся додому. Його руки тремтіли, коли він узяв ложку. Очі зволожилися.
Але він не заплакав. Лише похилив голову й почав їсти повільно. Люди, що проходили повз, дивилися на них.
«Оксано, чого ти годуєш цього жебрака?» — запитала жінка. Оксана усміхнулася. «Якби я сиділа у візку, хіба я не хотіла б, щоб мені теж допомогли?»
Дід Іван приходив щодня, але ніколи не благав. Не кликав людей. Не простягав руки.
Він просто сидів у своєму старому візку біля її хатчини, голова завжди опущена, руки на колінах. Здавалося, візок ось-ось розвалиться. Одне колесо навіть перекосилося.
Поки інші його ігнорували, Оксана завжди приносила йому гарячу їжу. Інколи це була гречка. Інколи — борщ із пампушками.
Вона подавала її з великою усмішкою. Одного спекотного вечора, щойно вона віддала тарілку вареників двом школярам, вона підвела очі й знову побачила Діда Івана. Він сидів на своєму звичному місці.
Ноги все так само були обмотані бинтами. Сорочка тепер мала ще більше дірок. Але він просто сидів, як завжди, нічого не кажучи.
Оксана усміхнулася й наповнила тарілку гарячими варениками. Додала два шматочки сала й підійшла до нього. «Діду Іване», — лагідно сказала вона.
Ваша їжа готова. Дід Іван підвів очі. Його погляд був втомлений.
Але коли він побачив Оксану, очі пом’якшали. «Ти завжди пам’ятаєш про мене», — прошепотів він. Оксана присіла й обережно поставила їжу на підставку біля нього.
«Навіть якщо весь світ вас забуде, я — ні», — сказала вона.
Раптом біля її хатчини зупинився великий чорний автомобіль. Двері відчинилися, і вийшов чоловік.
Чиста біла сорочка. Темні штани. Черевики так і блищали, ніби щойно вичищені. Високий, з глибоким поглядом.
Оксана швидко встала й втерла руки об фартух. «Добрий день, пане». «Добрий день», — відповів він.
Але його очі дивилися не на неї. Він дивився на Діда Івана. Не кліпаючи. Просто дивився довго.
Дід Іван продовжував їсти, але Оксана помітилаІ коли вона зазирнула у його очі, зрозуміла – добро завжди повертається, як сонце після дощу.
