Вона завжди говорила правду прямо в очі: згадки колег про її прямоту.

Вероніка була жорсткою в спілкуванні. Скільки її знали колеги, вона завжди різала правду-матку. І не має значення, чи хочеш ти це чути, чи ні.

Ось, наприклад, Марічка щойно зранку фліртувала з новим сис адміном. Між іншим швидко справлялася із замовленнями. Не йшла — літала по офісу. «Ти ж знаєш, що у нього дружина у пологовому?» — запитала Вероніка. І все, історія здулася. Весь флірт іде до біса.

Або Оксана, яка ніяк не могла кинути палити. І пластирі клеїла, і цукерки спеціальні їла. Не допомогло. Купила чудо-сигарету. Кожні півгодини вибігала перекурити. Вероніка і її причепила: «А ти бачила склад цієї дивовижної сигарети? Я теж ні. Його ніхто не бачив. Оце цікаво чому?»

Усі обходили Вероніку стороною — нікому не хотілося потрапити під її гострі слова. А їй було байдуже. Адже правда від цього нікуди не дівалась. Та кому вона була потрібна, ця сама правда?..

Коли Вероніка поїхала на стажування у іншу країну, усі полегшено зітхнули. Курили за будівлею, фліртували з новими клієнтами, влаштовували божевільні п’ятниці й цілувалися у темних куточках офісу. Одружені й вільні.

Вероніка повернулася через три тижні. Завжди у сукні-під копієчку, на шпильках, із шлейфом важких парфумів і обов’язковим макіяжем. А тут увійшла у потертих джинсах і довгому светрі, який був явно на два розміри більший. Ані грама косметики. Волосся в неохайний пучок. У сонцезахисних окулярах, які не зняла, доки не зникла у кабінеті. І замість важких духів — легкий аромат «Правди» від Calvin Klein.

І що важливо — не зробила зауваження секретарці, що та знову не підготувала документи до планёрки. Не відчитала адміна за постійні розмови із дружиною. Пройшла повз коробки з паперами, у яких копався юрист. Усе залишилося без уваги.

«Не пройшла стажування», — підсумував юрист.
«Захворіла», — припустила секретарка.
«Заміж збирається!» — реготала Марічка.

«І тому у светрі на два розміри більше?» — посміхнулася перекладачка.
«У будь-якому разі через годину планёрка. Краще підготуватися, а не пліткувати».

Та через годину вона так і не з’явилася у конференц-залі. Хоча всі зібралися. Чекали. Нервували.

І раптом адмін, який сидів біля вікна, скрикнув:
«Та ось же вона! Дивіться!»

І всі кинулися до вікна.

Навпроти розташувалася затишна кав’ярня. І за столиком сиділа їхня Вероніка. Але якась інша. Не тому, що без макіяжу і з неохайним пучком. Ні. Просто навпроти неї сидів чоловік, щось розповідав, а вона сміялася.
Їхня. Вероніка. Сміялася.

І всі, хто зібрався у конференц-залі, не відривали очей від вікна. Ніби хотіли переконатися, що це справді вона. Різка, незадоволена, вечно дратована, а тепер сиділа навпроти зовсім інша.

«Якщо чесно, я вранці не знайшла свою блузку, — сказала Вероніка Сергію й посміхнулася. — Тому й натягнула твій светр».

«Мені більше подобається, коли ти без нього», — відповів чоловік.
Вероніка почервоніла й штовхнула його кулачком у плече.
«Та годі тобі».

«Не можу», — нахилився він. — «Треба терміно закінчувати роботу та їхати до мене. Або до тебе. Мені все одно. Після того, як ми познайомилися в аеропорту, все змінилося».

«Погоджуюсь».
«До речі, — прошепотів він, — ти светр наділа навиворіт».
«От лихо!»

«Тому точно їдемо до мене — щоб його зняти».
Вона засміялася. Дістала телефон і набрала номер.
Усі в залі почули дзвінок на ресепшені.

«Компанія вітає вас! Вероніка Миколаївна? Гаразд. А вас тут чекають на планёрку. Як — не приїдете?.. Отак от! Одухотворюйтеся!»

І миттю шуганула до зали.

«Наша Верунчик захворіла!» — влетіла секретарка.
«Ми бачимо», — кивнув адмін. І всі подивилися на Вероніку, яка цілком здорова сідала у машину з незнайомцем. Вона зникне мінімум на кілька днів. І навіть не варто писати чи дзвонити.

«Чому?» — здивувалася секретарка.

«Ти колі«Бо коли ти закохуєшся — усі правила скасовуються», — підсумувала Марічка.