Вони збудували розкішний будинок і попросили половик на новосілля.

Моя подруга з чоловіком кілька років тому збудували розкішний будинок і попросили подарувати на новосілля килимок. Ну, всі ж розуміють, про що це? Довгий домотканий виріб, зв’язаний вручну з різнокольорових шматочків тканини, тепла і мила доріжка з дитинства в старість.

По дорозі на дачу у нас завжди стояли бабусі, які влаштовували базарчик. Залежно від сезону, можна було купити пучок ще вологого і хрусткого, щойно вирваного з землі редису чи в’язку моркви (обожнюю й досі), зелень, картоплю, кабачки, великі гарбузи, скромні букетики та пишні оберемки айстр чи гладіолусів. Соління, варення, ягоди, яблука та інше, інше…

Баба Ганна ніколи до “великого ринку” вздовж дороги не приходила, торгувала у себе біля двору, розкладавши товар на столітньому табуреті. Сама сиділа тут же, на лавочці, спершись на паркан, зручно склавши руки на колінах, поруч обов’язково лежав мордатий кіт, який завмирав і піджимав вуха кожного разу, коли вона гладила його по голові.

От у неї на паркані й висіли різноколірні доріжки — круглі, як великі млинці, і маленькі, щоб класти на стілець. Я зупинилася, вийшла з машини і пішла питати.

– Добрий день! Ви продаєте килимки?
– Добрий день, дитино, продаю, звісно.
– А у вас є довгі? Мені потрібно 5 метрів.
– Як не бути. Тільки треба зайти в хату, подивишся та сама відріжеш, бо мені одній важко. Як тебе звати?
– Я — Даринка.
– Ого, Даринка! У мене козу так звали. А я — баба Ганна, от і познайомилися. Пойди зі мною.

Ми зайшли в хату. Будиночок зовсім невеликий, але світлий, чистий і якийсь ясний, ніби з української казки. Пічка, залізне ліжко з подушками в гору і “накидушка”, моя бабуся завжди так ліжка застеляла, ставила подушку кутом і накривала мереживною накидкою.

Тим часом бабуся почала десь з печі тягнути великий рулон. Вона сама маленька, цей рулон в неї заввишки, а вага ще більша. Ледве вдвох впоралися, витягли, розкатали, а там краса!

– Бабо Ганно, скільки продажте? Я хочу купити, чудовий, дуже гарний у вас килимок!
– Та, дитино, скільки не шкода. Це я взимку сиджу, в’яжу, коли робити нічого. Що мені, я одна, город вже не копаю, стара, онуки-правнуки виросли й не приїжджають, от чаю нап’юся і сиджу, щоб руки мали роботу. Мені вже, прикидай, 96 років стукнуло, а я все сиджу…

– Бабо Ганно, та що ви?! Вам більше 80 не дати нізащо! Як же ви не боїтеся чужих у хату впускати? Хтось може обідити.
– Я, дитино, відбоялася вже. Якщо кому треба стару пограбувати, то знати, що йому це більше потрібно, ніж мені. А моє зі мною залишиться, те, що люблю і пам’ятаю, то і не візьме ніхто.

Угода відбулася, я купила килимок і ще якість її ягоди чи то щось інше. Не пам’ятаю вже. І таке було враження після неї, після цієї хати, ніби моя бабуся повернулася, обняла мене, а мені п’ять, і ми зараз будемо книгу читати і спати, а завтра нескінченне літо…

Кілька разів потім я у неї щось купувала по дрібницях, іноді привозила їй “гостинці” — чай з печивом, сир, булочки, цукерки, усілякі дрібні радощі. Щоліта, завжди, проїжджаючи повз будинок, виглядала її синя хустка. Пару разів біля воріт стояла машина — діти чи онуки приїжджали, мабуть.

Минулого року столітній табурет не виставляли жодного разу. А цього року на воротах висіла розтяжка з телефоном і написом “ПРОДАЄТЬСЯ”.

Не зупинити, не загальмувати час. Баби Ганни нема. Будинок з голубими віконницями і лавочкою біля паркану, ще міцний і охайний, але вже дуже старенький, скоро продадуть і напевно зрівняють з землею, збудують на його місці черговий великий будинок. Килимки викинуть чи сусідам роздадуть, у кращому випадку.

Як би так прожити, щоб після смерті добром згадуватися людям, яким ти один раз “килимок продала”? Боюся, з мене доброї бабусі не вийде. Доведеться бути вічно молодою…