Воскресіння вогняної птиці

Олеся увійшла до офісу, ледь помітно ківнула охоронцю й пройшла повз ліфт до сходів. На п’ятий поверх вона завжди піднімалася пішки. Тричі на тиждень ходила до спортзалу, частіше не вистачало часу. Навіть до своєї квартири на п’ятнадцятому поверсі часом йшла сходами, коли наприкінці робочого дня лишалися сили.

Її підбори, що лунали по плитці холу, незабаром затихли в глибині сходового прольоту, ніби вона злетіла догори. За очі її кликали відьмою, стервою, королевою. У свої тридцять шість вона виглядала на десять років молодшою. Справжній вік видавали очі – розумні, оцінюючі, очі жінки, яка багато пережила в житті. Одягалася ділово й строго, вмілий макіяж підкреслював природню красу.

— Хто це? — поцікавився молодий чоловік, що підійшов до охоронця. Той окинув його пильним поглядом.

— Директор аудиторської компанії «Фенікс», — із повагою сказав огрядний чоловік середніх років.

Жінка давно пішла, а в холі ще вівся запах її парфумів.

— Не заміжем? — спитав молодик охоронця, пробігаючи поглядом по навігаційній карті бізнес-центру в пошуках офісу «Фенікса».

— Вам що треба, пане? — Охоронець уже підозріло придивлявся до нього.

— Я йду на співбесіду до «Нортона».

— Прізвище? — Охоронець набирав номер по внутрішньому телефону.

Молодий чоловік назвався.

— Проходьте. Сьомий поверх, офіс сімсот сімнадцять, — сказав охоронець.

…

Олексій пройшов до ліфтів, розуміючи, що охоронець стежить за ним. Він запам’ятав, що «Фенікс» знаходиться на п’ятому поверсі. Тому, доїхавши до сьомого, спустився сходами на п’ятий. Відразу побачив над скляними дверима велику вивіску червоними літерами «Аудиторська компанія «Фенікс»» і увійшов. Його зупинила попереджальна посмішка молодої дівчини за стійкою.

— Добрий день. Чим можу допомогти? — привітала вона його.

— Добрий день. Директор на місці? — спитав Олексій так, ніби бував тут не раз.

— Так. Ви записані? На який час? — дівчина відкрила журнал.

— Так… Тобто, ні. Я хотів би поговорити з нею.

— Боюся, вона не зможе вас прийняти. Тільки за попередньою домовленістю. На який день вас записати? — дівчина взяла ручку, не перестаючи посміхатися.

У цю мить почувся стук підборів, і Олексій побачив ефектну жінку, що йшла до них коридором. Він увесь зібрався, як хижак при виді здобичі.

— Олесю Володимирівно, до вас відвідувач, але без запису, — сказала дівчина.

— Бачите, я приходив на співбесіду в «Нортон». Вирішив спробувати щастя і у вас, — щиро зізнався Олексій із збентеженим виглядом провинився п’ятикласника.

Олеся Володимирівна окинула його проникливим швидким поглядом.

— У вас економічна освіта? — Голос у неї виявився низьким і приємним.

— Ні, юридична, — Олексій вклав у посмішку все своє чарівність.

— Що ж, я готова вас вислухати. Ходімо, — і вона перша пішла коридором, яким тільки що прийшла.

Він йшов за нею, оцінюючи струнку фігуру в сірому піджаку та вузькій спідниці до середини коліна, гарні ноги, що здавалися ще довшими через високі шпильки, вдихав аромат дорогих парфумів.

— Соломійко, десять хвилин ні з ким мене не з’єднуйте, — сказала вона миловидій молоденькій секретарці за столом у приймальні й відкрила дубові двері.

— Заходьте.

Товстий м’який килим приглушував стук кроків і її підборів. Олеся Володимирівна сіла на своє місце на чолі довгого полірованого столу. Поглядом вказала на ряд стільців уздовж.

— На яку посаду ви розраховуєте?

— Я не знаю, — сказав Олексій і усміхнувся, вибачаючись.

— Гадаю, вам краще повернутися до юридичної компанії «Нортон», — холодно сказала Олеся.

— Якщо чесно, я ніколи не працював в аудиторській компанії. Але мені потрібна робота, я швидко вчусь. Дайте мені шанс. Я хотів би спробувати, — із запалом промовив він.

Олеся знову уважно подивилася на нього.

— Один із наших найстаріших співробітників йде на пенсію. За два тижні він вас ознайомить із роботою. Зарплата в повному обсязі буде лише після закінчення двомісячного випробувального терміну, якщо впораєтеся. Ви згодні? — стисло, по-діловому сказала Олеся.

— Мене все влаштовує. Я вас не підведу, ось побачите. — Олексій зобразив на обличчі щиру радість.

— Документи при собі?

— Так. — Олексій простягнув руку до папки.

Олеся пОлеся глянула на сплячу донечку, провела пальцем по її маленькій ручці й усміхнулася, усвідомлюючи, що тепер її життя належить не лише їй — воно стало набагато дорожчим.