Встигнути за 60 хвилин.

Устигнути за одну годину. Але пес не злякався, він не давав пройти. Принижуючись, притис вуха, припав до землі, майже підповз до Олександри – обережно, зубами вхопив за штанину та потягнув жінку за собою… Нічого вже не боліло, окрім її душі… Олександра не розуміла, де вона зараз була і що з нею насправді сталося.

Жінка озирнулася навкруги, але попереду, вгорі, знизу та позаду її тіла нічого не було, майже нічого… Навколо неї клубочився щільний, сірий туман.
— Ласкаво просимо в безмежність, – промовив тихий, лагідний голос.
І Олександра згадала, вона згадала все!!! Як її автомобіль став неслухняним, як вилетів на узбіччя, як його перевертало в повітрі та цей останній, могутній удар, що зупинив і повністю обірвав її життя.
— Але я не можу! – закричала вона. — У мене вдома чоловік та син, у мене дуже хвора мати. Я їм потрібна!!! Допоможи мені! Допоможи мені повернутися!!! Я віддам тобі все, все, що захочеш!
— Цікава пропозиція… — Олександра майже фізично відчула чужу, невидиму усмішку. — Я тобі допоможу. Але знаєш, я майже на сто відсотків впевнений, що ти навіть сама собі не зможеш допомогти. А розплата за це буде жахливою. Повір мені, я знаю, яким жорстоким буває пекло…
— Благаю тебе, хто б ти не був, до-помо-жи!!!
— Добре, мені це цікаво самому… Я розділю твою душу на чотири рівні частини. Три частини залишаться в тебе, а четверту я залишу собі в заставу. Я даю тобі рівно годину. Але щось мені підказує, що ти сама себе погано знаєш…

Олександра вийшла на двір, вона поспішала — треба було встигнути до вечірніх, дорожніх заторів. Син гостював у свекрухи на дачі, і сьогодні треба було його забрати.
Біля машини сиділа розпатлана, неприємна птиця. Ворона тримала зламане крило на вазі, а потім поспішаючи, з великим трудом, застрибала назустріч Олександрі.
— Ви на машині? – підбігла до Олександри схвильована сусідка. — Підвезіть нас з вороною до клініки, я заплачу. Вона ж загине…

Але Олександра дуже поспішала…
— Викликайте таксі, – відповіла вона. — Мені не до поранених птахів.
Ворона відчайдушно заглядала їй в очі, кидалася під ноги, не давала пройти. Щось намагалася кричати, хрипко каркала, але цим лише додала роздратування.
Грубо відсунувши птицю ногою, Олександра сіла в автомобіль, завела мотор і стрімко вирушила з місця. А позаду неї розгублено озиралася сусідка – ворона зникла, наче розчинилася у неї на очах…
На самій дальній заправці Олександра залляла бензин і вже хотіла сідати в машину, як їй загородила шлях бездомна і худенька собака. Винувато виляючи хвостом, вона благально заглядала в очі і намагалася покликати за собою.
— Пішла геть! — тупнула ногою Олександра.

Але пес не злякався, він не давав пройти. Принижуючись, притис вуха, припав до землі, майже підповз до Олександри — обережно, зубами вхопив за штанину і потягнув жінку за собою.
В ніс ударив запах мокрої і грязної пси. За собачим вухом Олександра помітила блоху…
— Відчепися! — бридливо скрикнула Олександра.
І ударом ноги відкинула собаку вбік. Потираючи раптово заболілий бік, жінка зачинилася в автомобілі і, забувши про нещасного пса, тут же вирушила геть…
*****
Не знижуючи швидкості, на ходу протерла руки антибактеріальним серветкою. Фу! Ще не вистачало якусь гидоту підчепити: то собака, то птах — одна заразу.
По трасі вже мчали люди, всі поспішали – хто куди, хто звідки. Олександра розслабилася і додала газ. Але повністю розслабитися не вийшло…
У центрі траси метушилося кошеня! Маленький, пиловий, білий клубок – він був помітний здалеку. Олександра, здавалося, бачила його благаючі очі – вони просто кричали. Кричали, несміливо просили, благали його врятувати!
Олександра потрясла головою і зрозуміла, що їй здалося. Вона не могла бачити котячих очей. Пронеслася на швидкості повз кошеня і подивилася в дзеркало заднього виду…
Кошеня підвелося, село на задні лапки і благальним жестом склало передні на грудях.
— Загине ж, дурненький! Чого його понесло за місто, на оживлену трасу?
Внутрі щось стиснулося і несміливо попросило її повернутися назад, забрати малюка – хоча б для того, щоб просто винести на узбіччя. Але ні, часу зовсім нема…
Олександра подивилася на годинник – 58 хвилин тому вона вийшла з дому, яке там кошеня, їй самій-то зовсім ніколи жити! Але востаннє все-таки озирнулася…
Кошеня мчало за нею – маленьке, жалюгідне, воно відчайдушно намагалося наздогнати машину. Але куди йому зрівнятися по швидкості з нею.
Викинувши з голови думки про це кошеня, Олександра зосередилася на своєму подальшому шляху. У неї є свої справи, і зовсім нема часу на цих тварин.
Про птахів, собак та дрібних кошенят нехай подбає хтось інший, а її ці блохасті нехай залишать у спокої.
Через дві хвилини автомобіль занесло… І провалившись у щільний, сірий туман, Олександра почула гидке, радісне хіхікання, а потім той самий голос сказав:
— І чому ви, люди, завжди звинувачуєте у всьому мене? Хіба я зараз у чомусь був винен? Я навіть намагався допомогти, дав тобі цілих три найпрекрасніших шанси – просто трохи затриматися в дорозі.
Що тобі коштувало відвезти птаха до клініки, піти за собакою, адже вона так запрошувала тебе… Зупинитися, загальмувати на хвилинку, взяти кошеня з собою?
Голос знову засміявся, але вже не був веселий, у ньому з’явилася гіркота:
— А адже ти сама себе намагалася зупинити! У образі птаха, собаки, кошеняти — три частинки твоєї душі… Ти пам’ятаєш?
Олександра кивнула, так – вона згадала. Як просила себе сама, як благала, як намагалася хоч на хвилину зупинити, затримати. Але ні, вона занадто поспішала жити і не бажала впустити в це життя нікого іншого.
Тільки ці інші не намагалися проникнути в її дорогоцінне життя – вони хотіли Олександру врятувати, хоч це з боку і виглядало якось інакше.
А голос продовжив:
— Ти не думай, така ти не одна. Багато хто просив дати ще один шанс, а я завжди давав три, тільки це не допомагало. За сотні років лише кілька осіб не повернулись у мій пекло, і знаєш – я лише щасливий, коли люди продовжують жити, а їхня доля починає змінюватися. І четверту частину душі я повертаю їм назад, без будь-якого жалю.
Олександра спробувала попросити ще раз, але з туману до неї простяглися пухнасті, страшні, когтисті лапи…
P.S. Кожен раз, проходячи мимо того, кому потрібна допомога, задумайтеся… Можливо, це частинка вашої ж душі намагається вас зупинити, застерегти і вберегти від найстрашнішого. Бо вона вже знає, що вас чекає попереду.