Встигнути за годину.

На вечір потрібно встигнути додому. Але пес не злякався, він не давав пройти. Пригнувши вуха, приліг до землі, майже підповз до Лесі – обережно, зубами взявся за штанину і потягнув жінку за собою…

Нічого вже не боліло, окрім її душі… Леся не розуміла, де зараз перебуває і що ж насправді з нею сталося.

Жінка озиралась довкола, але попереду, зверху, знизу і позаду нічого не було, майже нічого… Довкола неї крутився щільний сірий туман.

– Ласкаво просимо у безкінечність, – прорік тремтливий голос.

І Леся пригадала, вона згадала все! Як її авто стало некерованим, як вилетіло на узбіччя, як переверталося у повітрі і той останній, потужний удар, який обірвав їй життя.

– Але я не можу! – закричала вона. – У мене вдома чоловік і син, у мене важко хвора мама. Я їм потрібна! Допоможи мені! Допоможи мені повернутися!!! Я віддам тобі все, що захочеш!

– Цікава пропозиція… – Леся фізично відчула чиюсь невидиму усмішку. – Я тобі допоможу. Але знаєш, я майже на сто відсотків впевнений, що ти навіть сама не зможеш собі допомогти. А плата буде жорстокою. Повір мені, я знаю, яким страшним буває пекло…

– Благаю тебе, хто б ти не був, до-по-мо-жи!!!

– Гаразд, мені це цікаво… Я поділю твою душу на чотири рівні частини. Три частини залишуться у тебе, а четверту я заберу собі у заставу. У тебе є рівно одна година. Але щось мені підказує, що ти навіть себе не дуже добре знаєш…

Леся вийшла на подвір’я, вона поспішала – треба встигнути до вечірніх заторів. Син гостював у свекрухи на дачі, потрібно було його забрати сьогодні.

Біля машини сиділа розпатлана, незграбна ворона. Птаха тримала зламане крило на вазі, а потім поспішно, із зусиллям, пострибала до Лесі.

– Ви на машині? – підбігла до Лесі схвильована сусідка. – Підвезіть нас із вороною до ветклініки, я заплачу. Вона ж загине…

Але Лесі було дуже ніколи…

– Викликайте таксі, – відповіла вона. – Я зараз не маю часу на поранених птахів.

Ворона відчайдушно заглядала їй в очі, підлітала під ноги, не давала пройти. Щось намагалась кричати, хрипко каркала, та цим лише додавала роздратування.

Різко відсунувши птаха ногою, Леся сіла в авто, завела двигун і швидко рушила з місця. А за нею розгублено озиралась сусідка – ворона зникла, наче розчинилася на очах…

На найдальшій заправці Леся заправила паливо і вже хотіла сідати в авто, як їй шлях перегородила бездомна й худюща собака. Виляючи хвостом, вона благально заглядала в очі і намагалася повести за собою.

– Геть звідси! – тупнула ногою Леся.

Але собака не злякалась, вона не давала пройти. Прогнувши вуха, прилігла до землі, майже підповзла до Лесі – обережно, зубами взялася за штанину і потягнула жінку за собою.

В ніс вдарив запах мокрої й брудної собаки, за вухом у пса Леся помітила блоху…

– Відчепись! – гидливо зойкнула Леся.

І ударом ноги відкинула собаку вбік. Потираючи несподівано заболілий бік, жінка сіла в машину і, забувши про бідолашного пса, рушила геть…

*****

Не знижуючи швидкості, протерла руки антибактеріальною серветкою. Фу! Ще не вистачало якоїсь зарази: то собака, то птаха – одна суцільна хвороба.

Дорогою вже мчали люди, всі поспішали – хто куди, хто звідки. Леся розслабилась і додала газу. Тільки остаточно розслабитися не вийшло…

Посеред дороги метушився кошеня! Маленький, пильний, білий клубочок – його було видно здалеку. Леся ніби бачила його благальні очі – вони кричали. Кричали, благали, благали врятувати його!

Леся похитала головою і зрозуміла, що їй здалося. Вона не могла бачити очей кошеня. Пронеслась на швидкості мимо кошеняти і глянула в дзеркало заднього виду…

Кошеня піднявся, сів на задні лапки і зібрало передні на грудях жестом благання.

– Загине ж, бідолашний! І чого його занесло за місто, на цю дорогу?

Всередині щось йокнуло і несміливо попросило повернутися назад, забрати маля – хоча б для того, щоб просто винести за узбіччя. Але ні, часу зовсім обмаль…

Леся глянула на годинник – 58 хвилин тому вона вийшла з дому, який тут кошеня, їй самій-то зовсім нема коли жити! Але востаннє все ж озирнулась…

Кошеня мчало за нею – маленьке, жалюгідне, воно відчайдушно намагалось наздогнати машину. Але як йому зрівнятися зі швидкістю машини.

Викинувши з голови думки про це кошеня, Леся зосередилась на своєму подальшому шляху. У неї свої справи, і зовсім нема часу на цих тварин.

Про птахів, собак і дрібних кошенят нехай дбає хтось інший, а її ці блохасті хай залишать у спокої.

Через дві хвилини автомобіль понесло… І провалюючись у щільний, сірий туман, Леся почула мерзотне, радісне хихикання, а потім цей самий голос сказав:

– Чому ви, люди, завжди в усьому мене звинувачуєте? Невже я зараз у чомусь був винуватий? Я навіть намагався допомогти, дав тобі цілих три чудових шанси – просто трохи затриматися в дорозі.

Що тобі коштувало відправити птаха до клініки, піти за собакою, адже вона так тебе кликала… Зупинитися, пригальмувати на хвилинку, забрати кошеня з собою?

Голос знов засміявся, але вже не був веселим, в ньому з’явилася гіркота:

– А це ти сама себе намагалась зупинити! У вигляді птаха, собаки, кошеняти – три часточки твоєї душі… Ти пам’ятаєш?

Леся кивнула, так – вона згадала. Як просила себе, як благала, як намагалася хоч на хвилиночку зупинити, затримати. Але ні, вона занадто квапилася жити, і не бажала впускати в це життя нікого іншого.

Тільки ці інші не намагалися вдертися в її дорогоцінне життя – вони хотіли Лесю врятувати, хоча і виглядало це дещо інакше.

А голос продовжив:

– Ти не думай, така ти не одна. Багато просили дати ще один шанс, а я завжди давав три, тільки це не допомагало. За століття лише кілька людей не повернулися до мого пекла, і знаєш – я тільки щасливий, коли люди продовжують жити, а їхня доля починає змінюватись. І четверту частину душі я віддаю їм назад, без жодного жалю.

Леся спробувала попросити ще раз, але з туману до неї простяглися волохаті, страшні, кігтясті лапи…

P.S. Кожного разу, проходячи повз того, кому потрібна допомога, замисліться… Можливо, це частина вашої душі намагається вас зупинити, застерегти і вберегти від самого страшного. Адже вона вже знає, що чекає вас попереду…