З життя
Втеча нареченої

Отаман зійшов з поїзда, попрощався з провідницею й пішов до старого однорівневого будинку вокзалу. Всередині була одна велика зала. Вздовж стін стояли каса, кіоски з газетами й напоями, а посередині — ряди залізних стільців, зварених між собою. Ліворуч від дверей — невеличкий буфет із повною жінкою за прилавком. Десяток людей сиділи й чекали на потяг.
— Молодий чоловіче, дайте сто гривень, на квитка не вистачає, — сказала жінка невизначеного віку, що підійшла до нього.
Обличчя червоне, макіяж накладений неакуратно. В ніс вдарив запах перегару.
— Може, краще я вам закуску куплю? — запропонував Отаман, взяв жінку під лікоть і хотів підвести до буфету, але вона вирвала руку.
— Пусти мене! А з виду пристойна людина, — закричала вона на весь зал.
Розмови на мить затихли, усі обернулися до них, але вже в наступну секунду відвернулись, гомін відновився.
— Та йди ти… — Жінка відійшла від Отамана.
Він усміхнувся і підійшов до буфетниці.
— Правильно зробив, хлопче, що не дав їй грошей. Щодня тут жебракує. Зовсім опустилася. А яка гарна була. Що кохання з людьми робить. — Жінка зітхнула й похитала головою. — Може, каву з пиріжком? — запропонувала вона.
— Ні, дякую. Мені потрібно до села Вересневе. Де тут автобус зупиняється?
— До Вересневого сьогодні вже не буде. Завтра о пів на шосту буде. — Буфетниця помітила, що Отаман засмутився. — На вулиці постійно приватники стоять. Підробляють перевезенням по вечорах, тільки беруть дорого.
— Дякую. — Отаман узяв міцніше велику спортивну сумку й пішов до виходу.
На вулиці швидко смеркло. Він витягнув із кишеньки куртки телефон, набрав номер і притулив до вуха. Але йому ніхто не відповів.
Раптом ізбоку від будівлі зупинилася срібляста «Таврія», з неї вийшла дівчина й пробігла повз Отамана до вокзалу. Вона здалася йому десь баченою. Звідки? Він уперше тут, не міг її бачити. Отаман повернувся всередину. Дівчина розмовляла з буфетницею. Він підійшов.
— Може, чаю? — запропонувала буфетниця.
— Дякую, тітонько Галю, я поїду. — Вона обернулась і налетіла на Отамана. — Вибачте, не помітила вас.
Отаман побачив блакитні озера очей, ямочки на пухких щічках і зрозумів, що гарнішої дівчини не зустрічав.
— А ось, до речі, Сашко їде до Вересневого. Сашку, підвези молодого, — сказала буфетниця.
Дівчина уважно подивилася на Отамана.
— До побачення, тітонько Галю. Поїхали, — сказала вона й пішла до виходу.
Він ледве встигав за нею. Сашко відкрила дверцята з боку пасажира й витягнула великий пакет.
— Дозвольте, допоможу, — простягнув руку Отаман.
— Не треба. У ньому фата й квіти, — дівчина усміхнулася, і на щоках заграли ямочки. — Краще відкрийте задні двері.
Сашко поставила пакет на заднє сидіння й повернулася до Отамана.
— Сідайте в машину.
— Почекайте. Ви Сашко! А я думав, звідки мені ваше обличчя знайоме. Ви наживо ще гарніша, — побачивши здивований погляд, поспішно додав: — Я ж до вас з Богданом на весілля їду. Ми з ним служили. Тільки він не зустрів і на дзвінки не відповідає.
— У нього сьогодні чоловіча вечірка. — На щоках Сашка знову з’явилися ямочки.
— Я бачив вас на фото, Богдан показував, — додав Отаман.
Машина їхала вузькою дорогою, що вилася лісом. Світло фар відтісняло темряву, заганяло її за дерева.
— Не страшно одній у темряві по лісу їздити? — запитав Отаман.
— Ні. Та й їжджу рідко. Просто сьогодні Богдан не зміг поїхати зі мною до міста.
— А у вас у селі нема квітів? — поцікавився він.
— Є, звісно. Це букет нареченої. Хотілося щось особливе. — Сашко уважно дивилася на дорогу.
— Як швидко у вас із весіллям. Всього рік минув після армії. — Отаман зніяковів, що втручається у чужі справи.
— А ми з Богданом ще до армії домовилися, що коли він повернеться, одружимося, — весело відповіла Сашко.
Отаман не мід відірвати очей від її ямочки.
— То ви виходите через домовленість? Не через кохання? — тихо спитав він.
— І через кохання теж, — не помітивши його осудливого тону, відповіла Сашко.
Десь час вони їхали мовчки.
— А ви добре керуєте, — порушив тишу Отаман.
— Бодька навчив ще в школі. Вас куди відвезти в селі? До готелю?
— Мабуть, — відповів Отаман.
— Знаєте що? Я вас краще одразу до кафе, на чоловічу вечірку, відвезу, а там уже з Богданом домовитеся, — запропонувала Сашко.
— У кафе з сумкою якось незручно, — засумнівався Отаман.
— Давайте я візьму її до себе. Вранці заберете. То до кафе? — спитала Сашко й кинула на Отамана швидкий погляд.
— Тоді до кафе, — усміхнувся Отаман.
Він дивився на темряву перед фІ так вони жили, день за днем, будуючи щастя на звалищах минулих помилок, а в серці Отамана завжди тепліла вдячність за те, що в той осінній вечір він не пройшов повз.
