Connect with us

З життя

Втома від важкого шляху: жити на грані можливостей

Published

on

Втомлені ноги Катерини гули. Воно й не дивно: наскільки треба було пройти, та ще й з вантажем за плечима… Одне добре: залишилася всього одна вуличка у селі — і можна назад повертатися… Катерина працювала листоношею, як тут кажуть, поштаркою. Раніше ж майже у кожному селі чи селищі відділення пошти було. А тепер лишилось одне на навколишніх дванадцять сіл. Ось і носяться листоноші за багато кілометрів — розносять газети, квитанції за електрику та пенсії. А заодно й продукти та побутову хімію несуть. На замовлення.

Зараз рюкзак за спиною Катерини вже майже порожній. Всі замовлення вона рознесла своїм бабусям. Дивно: стариків у селах майже не залишилося. А вдовиці живуть. Деякі ще й господарство тримають, городи садять… Одне погано: магазин далеко, а автолавка взимку не завжди приїжджає. Тому Катерина носить з собою важливий вантаж: крупи, макарони, консерви, печиво з цукерками… А бабусі її чекають, з самого ранку виглядають: де ж це їхня Катюся, чи не заблукала серед заметів?

У селі, що залишилось обійти Катерині, колись життя вирувало. Лісгосп був тут. А потім… Що й казати, тепер таких сіл, де доживають свій вік останні місцеві жителі, в Україні багато…

Останній будинок — звичайний, дерев’яний, на дві квартири. Лише він зберігся цілим — в обох квартирах мешканці є. Інші двоквартирники, що тут були цілими вулицями, місцеві вже давно розібрали на дрова. А тут пенсіонерка мешкає, до неї й поспішає Катерина. У другій квартирі — син цієї пенсіонерки з дружиною.

Катерина, струсивши сніг з чобіт коротким вінчиком, що стояв біля вхідних дверей, піднялася по сходинках ґанку й постукала у двері:
– Тетяно Василівно, ви вдома? Пошта прийшла!

Двері майже одразу ж відчинилися. Господарка заметушилася:
– Що ж ти стукаєш, Катюсю? Заходь швидше, заходь! Замерзла, мабуть? Дозволь-но чаю наллю. Або, може, обідаєш? Я ось щойно борщ з печі дістала…

Катерина подякувала літній жінці, але відмовилася: треба поспішати, скоро темнітиме, а дорога назад не близька.
– Почекай, дочко, мій син якраз в місто збирається. Посидь трохи, погрійся. Я до нього сходжу, скажу, щоб без тебе не поїхав.

Тетяна Василівна накинула стареньке пальто і вийшла. Катерина втомлено сіла на стілець, дістала файл з пенсійними квитками і гроші. Перерахувавши залишені купюри й копійки, видихнула: все до копійки. Розстебнула куртку, зняла шапку… Як добре, що не доведеться тягнутися назад погано розчищеною дорогою. У сина Тетяни Василівни, здається, є якийсь автомобіль, він іноді на ньому на пошту приїжджає. Значить, сьогодні додому вдасться раніше потрапити…

Господарка повернулася:
– Почекаєш десь хвилин сорок? Зайнятий Валера поки. Як закінчить свої справи, то, сказав, поїде. І тебе візьме. Давай-но поки поїж. Знаю ж, що весь день на ногах, зголодніла.

Катерина заперечувати не стала. Віддавши Тетяні Василівні пенсію, зняла рюкзак, відставила сумку і почала їсти.
– Тетяно Василівно, може, ви розкажете щось про минуле життя? Мені так цікаво слухати, як раніше люди жили, – сказала Катерина, закінчивши з борщем і приймаючись за чай із плюшками.

– Ой, дівчинко, не знаю, що й розповісти тобі, – усміхнулася господарка, торкаючи край кольорового фартуха. – Як раніше жили… По-різному було. І добре, і не дуже. Я працювала. Всі тоді працювали. Я ж не якоюсь ударницею була. У пекарні ми рекордів не ставили. Скільки треба було хліба, стільки й пекли. Грамоти — так, є. І звання ветеран давали. Як-ніяк тридцять шість років біля печі простояла. Та ще й шість років потім завідувала складом. Ну а хліб наш, сам знаєш, на розхват був по всій окрузі. Тепер такого не купиш. І пекарні давно немає…

Тетяна Василівна замовкла, дивлячись у вікно на цегляний корпус зруйнованої пекарні, що видно було неподалік… Потім продовжила:
– А чоловік мій на тракторі працював. Вийшла заміж вісімнадцять років, як на практику сюди приїхала. Доучувалася вже вагітною. Перша у нас донька народилася, зараз у Львові живе. Ну, чи… як його… у Києві. Уже на пенсію вийшла, але працює ще. Двоє онуків там у мене і правнук великий уже.

А господар син хотів, та довго не виходило. Двічі я викидень мала. Ну-ко сама подумай: мішки з борошном знесилюють цілу зміну, так мимоволі втратиш. Потім мій сказав: звільняйся з такої роботи. А де тут звільнятися? І тоді ж роботи не було багато. Хіба до міста їздити, та господарство кидати треба. Ми ще корову тримали спочатку, а потім кіз привели. І поросят завжди тримали, кури… Город великий… Уговорила я чоловіка, мовляв, буду обережніше…

Потім знову як завагітніла, начальство мене на легшу роботу перевело — у магазин продавцем, при пекарні. Так і виносила Славка.

Катерина з подивом подивилася на співрозмовницю. Бабуся ж, здавалося, говорила, що син у неї Валера? А тут раптом — Славко…

Побачивши здивування гості, Тетяна Василівна сумно усміхнулася:
– Почекай, дівчинко, не поспішай, усе потім зрозумієш…

І продовжила:
– У сімдесятому році синок народився. Був у нього вроджений слуховий дефект. Довелося аж у столицю до одного професора їхати, той сказав, буває таке, лікування немає, треба з апаратом ходити. Зі слуховим апаратом усе життя й прожив… У сусідній квартирі жила бабця Піфагоровна… Та ні, це не прізвище, а ім’я по батькові. Батька її покійного так звали — Піфагор. Ось вона все сміялася над Славком, казала, мовляв, з дитинства старцем ходить, хто за такого заміж піде?..

А з Оленою вони зі школи дружили. Потім весілля справили. Вона у конторі лісгоспу працювала, поки лісосічну ділянку не прикрили, а Славко в місто їздив, на заводі на прохідній сидів. Онук народився, ми з чоловіком їм сусідню квартиру й купили, коли Піфагоровна померла… А потім в один рік і чоловіка не стало, і сина…

Тетяна Василівна важко зітхнула…
– У чоловіка був… цей… ревматоїдний артрит. Та майже у всіх у них, хто в лісі працював, ця хвороба була. Ну ось, операцію йому зробили, та все ж після того він року не прожив. А син раз із риболовлі повертався, а тут лід вже тріщав… До берега трохи не дійшов, провалився. Вибрався, але застудився сильно, підхопив запалення легень, за два тижні й згорів… Восени чоловіка поховала, а навесні й сина до нього довезла… Двадцять три роки лише йому було…

Тетяна Василівна знову замовкла. Встала, поправила штору на вікні… Потім, мабуть, заспокоївшись, знову повернулася до розповіді…
– Коли сина не стало, невістка вдруге вагітною була. Прийшла до мене, каже, треба йти аборт робити. А я їй нахабила: чоловік помер, так ти й його дитину вбити хочеш? Ну, обоє ревіли, звісно, довго говорили. Їй і з однією дитиною без чоловіка важко було б, а тут — з двома… Тоді ж час був… такий… У дев’яносто четвертому Славка не стало… А свати допомагати не дуже рвалися, любили випити обидва.

Невістка у мене золота. Уговорила я її дитину залишити. Я якраз після смерті чоловіка на склад перейшла працювати, в зміни вже не ходила. Удвох ми з нею діток і виховали.

Ну а через рік десь вона з Валерою й познайомилася. Придивилася я до нього: позитивний чоловік, не п’є, не матюкається. Не люблю я ненормативної лексики, і чоловік покійний не лаявся, хоч і в лісі все життя працював. І до діток Валера ласкавий… Він-бо не місцевий, приїхав до цього, як його, ну, який тут цех ще відкривав… Пилораму тоді Валера йому встановлював. На кілька років старший за Олену. Був одружений, але дружина втекла з дитиною аж у Німеччину — у неї там якісь родичі знайшлися.

Ну от я й сказала: зійдіться, як серйозні у вас стосунки. Спочатку так жили, потім розписалися. Ще одну дитину народили, я з ними няньчилася. Всі троє мене бабусею називають.

Олена відразу мене мамою звала. А потім і Валера так став звертатися: мама та мама. А я хіба проти? Господь одного сина забрав, так іншого дав на старості літ.

Руки у нього золоті. Бачиш, обидві квартири як відремонтував? І воду провів, і туалет теплий тепер у мене, і баню збудував… І заробляє добре. Поки пилорама працювала, він на ній майстром був. А потім почав на вахти їздити. Жодного разу Славкових дітей не образив, вони його за батька вважають.

Коли всі стали з села виїжджати, я сказала своїм: їдьте, якщо хочете, а я нікуди не піду. На кладовище хіба що, до чоловіка й сина. Валера тоді й каже: куди ми, мовляв, без тебе? Так і живемо. Онуки вже роз’їхалися, молодший в інституті навчається, старший правнука привозив недавно. Та що й казати, гріх мені скаржитися, добрі в мене невістка з сином…

З вулиці долинув сигнал автомобіля. Катерина заквапилася. Тетяна Василівна її заспокоїла:
– Не спіши, доню, почекає Валера. Кажу ж: хороший син у меня, дай Боже кожній матері такого сина…

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 − 4 =

Також цікаво:

З життя18 хвилин ago

Ruined My Daughter’s Life

22October2025 Dear Diary, Today was my mother Margarets birthday. She turned thirtytwo and, in her usual fashion, handed our sister...

З життя26 хвилин ago

Discovering that her child was born with a disability, his mother signed a ‘declaration of abandonment’ eleven years ago. This statement was seen by Sanya himself when he took personal files to the medical office.

Eleven years ago, when my mother learned that the child she had given birth to was born with a crippled...

З життя9 години ago

And Barnaby sat by the gate, waiting. Day after day. A week went by… The first snow fell — and still he sat. His paws grew cold, his belly rumbled from hunger, but he kept waiting.

Stripes sits at the gate and waits. One day. Two. A week The first snow falls he still sits. His...

З життя9 години ago

The Vanished Son

I was the one who had to watch over Emma after she split from her husband, a reckless bloke who...

З життя10 години ago

Strolling Along the New Trail

Im going to tell you about Stephen Shaws odd little adventure walking a brandnew route through town. Stephen slipped out...

З життя10 години ago

I Tried My Best, But It Wasn’t Enough!”: A Woman Ended Up in Hospital, and I Found Her Cat Wandering the Streets

I was trudging home late one night, deadtired you know how it feels when, out of nowhere, all the patients...

З життя11 години ago

Svetlana Turned the Key and Gasped: Three Fluffy Guests Were Waiting at the Door

I was pulling the key and nearly fainted three fluffy guests were already waiting at the door. It was that...

З життя11 години ago

Two Concerns

8:20am the bus dropped me off in front of the gate of the Willow Grove supportedliving complex. A chilly September...