З життя
Втома від важкого шляху: жити на грані можливостей

Втомлені ноги Катерини гули. Воно й не дивно: наскільки треба було пройти, та ще й з вантажем за плечима… Одне добре: залишилася всього одна вуличка у селі — і можна назад повертатися… Катерина працювала листоношею, як тут кажуть, поштаркою. Раніше ж майже у кожному селі чи селищі відділення пошти було. А тепер лишилось одне на навколишніх дванадцять сіл. Ось і носяться листоноші за багато кілометрів — розносять газети, квитанції за електрику та пенсії. А заодно й продукти та побутову хімію несуть. На замовлення.
Зараз рюкзак за спиною Катерини вже майже порожній. Всі замовлення вона рознесла своїм бабусям. Дивно: стариків у селах майже не залишилося. А вдовиці живуть. Деякі ще й господарство тримають, городи садять… Одне погано: магазин далеко, а автолавка взимку не завжди приїжджає. Тому Катерина носить з собою важливий вантаж: крупи, макарони, консерви, печиво з цукерками… А бабусі її чекають, з самого ранку виглядають: де ж це їхня Катюся, чи не заблукала серед заметів?
У селі, що залишилось обійти Катерині, колись життя вирувало. Лісгосп був тут. А потім… Що й казати, тепер таких сіл, де доживають свій вік останні місцеві жителі, в Україні багато…
Останній будинок — звичайний, дерев’яний, на дві квартири. Лише він зберігся цілим — в обох квартирах мешканці є. Інші двоквартирники, що тут були цілими вулицями, місцеві вже давно розібрали на дрова. А тут пенсіонерка мешкає, до неї й поспішає Катерина. У другій квартирі — син цієї пенсіонерки з дружиною.
Катерина, струсивши сніг з чобіт коротким вінчиком, що стояв біля вхідних дверей, піднялася по сходинках ґанку й постукала у двері:
– Тетяно Василівно, ви вдома? Пошта прийшла!
Двері майже одразу ж відчинилися. Господарка заметушилася:
– Що ж ти стукаєш, Катюсю? Заходь швидше, заходь! Замерзла, мабуть? Дозволь-но чаю наллю. Або, може, обідаєш? Я ось щойно борщ з печі дістала…
Катерина подякувала літній жінці, але відмовилася: треба поспішати, скоро темнітиме, а дорога назад не близька.
– Почекай, дочко, мій син якраз в місто збирається. Посидь трохи, погрійся. Я до нього сходжу, скажу, щоб без тебе не поїхав.
Тетяна Василівна накинула стареньке пальто і вийшла. Катерина втомлено сіла на стілець, дістала файл з пенсійними квитками і гроші. Перерахувавши залишені купюри й копійки, видихнула: все до копійки. Розстебнула куртку, зняла шапку… Як добре, що не доведеться тягнутися назад погано розчищеною дорогою. У сина Тетяни Василівни, здається, є якийсь автомобіль, він іноді на ньому на пошту приїжджає. Значить, сьогодні додому вдасться раніше потрапити…
Господарка повернулася:
– Почекаєш десь хвилин сорок? Зайнятий Валера поки. Як закінчить свої справи, то, сказав, поїде. І тебе візьме. Давай-но поки поїж. Знаю ж, що весь день на ногах, зголодніла.
Катерина заперечувати не стала. Віддавши Тетяні Василівні пенсію, зняла рюкзак, відставила сумку і почала їсти.
– Тетяно Василівно, може, ви розкажете щось про минуле життя? Мені так цікаво слухати, як раніше люди жили, – сказала Катерина, закінчивши з борщем і приймаючись за чай із плюшками.
– Ой, дівчинко, не знаю, що й розповісти тобі, – усміхнулася господарка, торкаючи край кольорового фартуха. – Як раніше жили… По-різному було. І добре, і не дуже. Я працювала. Всі тоді працювали. Я ж не якоюсь ударницею була. У пекарні ми рекордів не ставили. Скільки треба було хліба, стільки й пекли. Грамоти — так, є. І звання ветеран давали. Як-ніяк тридцять шість років біля печі простояла. Та ще й шість років потім завідувала складом. Ну а хліб наш, сам знаєш, на розхват був по всій окрузі. Тепер такого не купиш. І пекарні давно немає…
Тетяна Василівна замовкла, дивлячись у вікно на цегляний корпус зруйнованої пекарні, що видно було неподалік… Потім продовжила:
– А чоловік мій на тракторі працював. Вийшла заміж вісімнадцять років, як на практику сюди приїхала. Доучувалася вже вагітною. Перша у нас донька народилася, зараз у Львові живе. Ну, чи… як його… у Києві. Уже на пенсію вийшла, але працює ще. Двоє онуків там у мене і правнук великий уже.
А господар син хотів, та довго не виходило. Двічі я викидень мала. Ну-ко сама подумай: мішки з борошном знесилюють цілу зміну, так мимоволі втратиш. Потім мій сказав: звільняйся з такої роботи. А де тут звільнятися? І тоді ж роботи не було багато. Хіба до міста їздити, та господарство кидати треба. Ми ще корову тримали спочатку, а потім кіз привели. І поросят завжди тримали, кури… Город великий… Уговорила я чоловіка, мовляв, буду обережніше…
Потім знову як завагітніла, начальство мене на легшу роботу перевело — у магазин продавцем, при пекарні. Так і виносила Славка.
Катерина з подивом подивилася на співрозмовницю. Бабуся ж, здавалося, говорила, що син у неї Валера? А тут раптом — Славко…
Побачивши здивування гості, Тетяна Василівна сумно усміхнулася:
– Почекай, дівчинко, не поспішай, усе потім зрозумієш…
І продовжила:
– У сімдесятому році синок народився. Був у нього вроджений слуховий дефект. Довелося аж у столицю до одного професора їхати, той сказав, буває таке, лікування немає, треба з апаратом ходити. Зі слуховим апаратом усе життя й прожив… У сусідній квартирі жила бабця Піфагоровна… Та ні, це не прізвище, а ім’я по батькові. Батька її покійного так звали — Піфагор. Ось вона все сміялася над Славком, казала, мовляв, з дитинства старцем ходить, хто за такого заміж піде?..
А з Оленою вони зі школи дружили. Потім весілля справили. Вона у конторі лісгоспу працювала, поки лісосічну ділянку не прикрили, а Славко в місто їздив, на заводі на прохідній сидів. Онук народився, ми з чоловіком їм сусідню квартиру й купили, коли Піфагоровна померла… А потім в один рік і чоловіка не стало, і сина…
Тетяна Василівна важко зітхнула…
– У чоловіка був… цей… ревматоїдний артрит. Та майже у всіх у них, хто в лісі працював, ця хвороба була. Ну ось, операцію йому зробили, та все ж після того він року не прожив. А син раз із риболовлі повертався, а тут лід вже тріщав… До берега трохи не дійшов, провалився. Вибрався, але застудився сильно, підхопив запалення легень, за два тижні й згорів… Восени чоловіка поховала, а навесні й сина до нього довезла… Двадцять три роки лише йому було…
Тетяна Василівна знову замовкла. Встала, поправила штору на вікні… Потім, мабуть, заспокоївшись, знову повернулася до розповіді…
– Коли сина не стало, невістка вдруге вагітною була. Прийшла до мене, каже, треба йти аборт робити. А я їй нахабила: чоловік помер, так ти й його дитину вбити хочеш? Ну, обоє ревіли, звісно, довго говорили. Їй і з однією дитиною без чоловіка важко було б, а тут — з двома… Тоді ж час був… такий… У дев’яносто четвертому Славка не стало… А свати допомагати не дуже рвалися, любили випити обидва.
Невістка у мене золота. Уговорила я її дитину залишити. Я якраз після смерті чоловіка на склад перейшла працювати, в зміни вже не ходила. Удвох ми з нею діток і виховали.
Ну а через рік десь вона з Валерою й познайомилася. Придивилася я до нього: позитивний чоловік, не п’є, не матюкається. Не люблю я ненормативної лексики, і чоловік покійний не лаявся, хоч і в лісі все життя працював. І до діток Валера ласкавий… Він-бо не місцевий, приїхав до цього, як його, ну, який тут цех ще відкривав… Пилораму тоді Валера йому встановлював. На кілька років старший за Олену. Був одружений, але дружина втекла з дитиною аж у Німеччину — у неї там якісь родичі знайшлися.
Ну от я й сказала: зійдіться, як серйозні у вас стосунки. Спочатку так жили, потім розписалися. Ще одну дитину народили, я з ними няньчилася. Всі троє мене бабусею називають.
Олена відразу мене мамою звала. А потім і Валера так став звертатися: мама та мама. А я хіба проти? Господь одного сина забрав, так іншого дав на старості літ.
Руки у нього золоті. Бачиш, обидві квартири як відремонтував? І воду провів, і туалет теплий тепер у мене, і баню збудував… І заробляє добре. Поки пилорама працювала, він на ній майстром був. А потім почав на вахти їздити. Жодного разу Славкових дітей не образив, вони його за батька вважають.
Коли всі стали з села виїжджати, я сказала своїм: їдьте, якщо хочете, а я нікуди не піду. На кладовище хіба що, до чоловіка й сина. Валера тоді й каже: куди ми, мовляв, без тебе? Так і живемо. Онуки вже роз’їхалися, молодший в інституті навчається, старший правнука привозив недавно. Та що й казати, гріх мені скаржитися, добрі в мене невістка з сином…
З вулиці долинув сигнал автомобіля. Катерина заквапилася. Тетяна Василівна її заспокоїла:
– Не спіши, доню, почекає Валера. Кажу ж: хороший син у меня, дай Боже кожній матері такого сина…
