Втомлена пані милується вікном: “Помити б його, та бракує ні сил, ні бажання

Леся Іванівна сиділа біля вікна. Відмити б його, але ні сил, ні бажання не було. Сад заростав кропивою і лопухом. Проте це Лесю Іванівну не турбувало. Та й минула зима відібрала останні сили. Навіть за великого бажання боротися з бур’янами Леся Іванівна не змогла б. Зараз і по хаті вона пересувалася з великими труднощами. Який там город.

Зима була люта, мороз. Стара піч чадила. Здавалося, забилася труба. І дрова потрібно було економити. Тому Леся Іванівна намагалася топити піч не кожного дня. У такі дні ходила по хаті в валянках і зношеному пальті.

До магазину виходила ще рідше. Багато їй не треба. У лютому вона злягла з сильною застудою. Думала, все, не вибереться. Добре, що сусідка Галя навідалася. Вона й викликала лікаря. Лікар оглядав Лесю Іванівну недовго. Потім похитав головою, задумливо глянув.

— Ліки не завжди допомагають. Важливе бажання жити і боротися з хворобою.

— Моє вже пожите, – відповіла Леся Іванівна і відвернулася.

Рівень бажання жити танув з кожним днем. Та й навіщо? Для чого? Для кого? Проте хвороба все ж відступила. Галя щодня забігала, приносила гарячий борщ, свіже чаювала.

— Не переймайся так, Галочко, – вмовляла Леся Іванівна. – У самої вдома купа справ.

— Нічого, нічого, встигну, – заперечувала Галя, вправно розпалюючи піч. – Я Василеві доручила, він у суботу прийде, дрова наколе. Вам тепло потрібно, а ви…

Галі було трохи за сорок років. Бойка, працьовита, усміхнена. Колись вони з Миколою, сином Лесі Іванівни, навчалися в одному класі. Потім Микола поїхав вступати в місто. Там і залишився. Одружився. Олена, дружина Миколи, була красуня. Тендітна, правда, міська.

Бувало, приїдуть в гості, ні води з криниці набрати, ні допомогти з прополкою. Та на невістку Леся Іванівна не сердився. Лише б Коля був щасливий. Потім і внук з’явився — Славко. Смішний такий, карапуз був. Як підріс трохи, почали на все літо відпускати в село. Дитині в селі саме те — і повітря свіже, і воля. Разом з Галиними синами і ріс.

Потім став приїжджати рідше. Як і вся родина. Двічі на літо, та після Нового року. Влітку Олена, жуючи гілочку кропу, мовляла:

— Лесю Іванівно, навіщо вам такий город садити? Ви ж у вашому віці.

— А ви приїздіть у серпні, зберемо врожай. На всю зиму вам вистачить овочів, – виправдовувалася Леся Іванівна.

— Мам, справа Олена говорить, – вторував дружині Микола. – Ну, що ми не купимо чи що?

— Та те в магазині, хімія одна! – Відмахувалася Леся Іванівна. – А тут все своє, натуральне.

До кінця серпня Леся Іванівна закручувала банки з хрусткими огірочками, та сливовим компотом. Все думала, відкриють взимку компотик, згадають стару добрим словом. А з першими снігами сідала в’язати шкарпетки, та рукавички. Для Олени менші, рожеві або жовті зі сніжинковим візерунком. Для Миколи та Славка сірі, та сині. А вже на зимові канікули дарувала.

— Ну навіщо ви стільки нав’язали? – Хмурилася Олена. – Дома цілий склад.

— Зате в теплі, – зніяковіло усміхалася Леся Іванівна. Вона і сама розуміла, що не дуже носять її дарунки. Олена он яка модниця, а Микола все на машині. Але все ж в’язала сумлінно петлю за петлею.

Кілька разів кликав Микола мати переїхати в місто.

— Квартирку купимо тобі. І опалення, і вода.

— Ні, сину, не поїду. Тут мій дім, і дитинство, і молодість, і спогади про твого батька. Тут моє життя. Ви краще в гості частіше приїжджайте.

— Частіше… А робота?

— А ви у відпустку, – з надією говорила Леся Іванівна.

— Відпустка у селі? – Дивувалася Олена. – Рік працювати заради відпустки у селі. Ну вже ні!

Леся Іванівна лише кивала у відповідь. Бути ближче до сина їй хотілося, але переїхати вона не наважувалася. Все її життя пройшло тут. Тільки раз їздили з батьком Миколи в обласний центр. Молоді ще були. Хотілося подивитися, як у великому місті живуть. А потім не було часу. Та й що там в місті – суєта, метушня, пилюка. Інша справа тут – у селі. Добре їм тут було, щасливо.

Чоловік Лесі Іванівни помер двадцять років тому. Микола ще в університеті навчався тоді. Непривично, самотньо Лесі Іванівні було, але вона не кликала сина назад. Розуміла, які вже в селі перспективи. Ось так і жила в очікуванні, коли син з родиною в черговий раз приїдуть. А тепер чекати немає кого. Розбилися вони минулого літа, коли в гості їхали. Аварія страшна була. Лоб в лоб з вантажівкою. Усі троє загинули.

З того дня і зник інтерес до життя у Лесі Іванівни. Зараз, сидячи біля запиленого напіввідкритого вікна, вона згадувала маленького Колу, Славка, обличчям схожого на матір, але повадками на батька. Згадувала і сльози повільно текли зморшкуватим обличчям.

— Тітко Лесю, як здоров’я?! – Дзвінкий голос Галі повернув Лесі Іванівну до реальності. Сусідка стояла біля низенького паркану навпроти вікна.

— Нічого, нічого, Галочко. У самої як?

— От і добре! Пиріжків напечу зараз, з цибулькою свіжою, забіжу на чай увечері, – відгукнулася Галя і поспішила до дому.

Через кілька годин Леся Іванівна все так само сиділа біля вікна. Лише прикрила його. Вечоріло, повітря ставало свіжішим, та й комарі. Сусідські ворота розчинилися, з них вискочив Сашко, дванадцятирічний син Галі. Слідом вийшла сама Галя, несучи, обгорнуту рушником тарілку. За нею поспішала Анютка, ведучи за руку маленьку Зою.

Сестричкам було вісім і три роки. Сім’я у Галі була велика. Четверо старших синів, дві молодші дочки. Та й зараз Галя була вагітна. Василь, чоловік Галі, чоловік статний, не п’є, сам виріс серед дев’яти братів і сестер. Тому з дитинства мріяв про велику дружну родину. Галя була цьому тільки рада.

— Сашко, натаскай води! – командувала Галя синові, заходячи в дім Лесі Іванівни. – Зараз, тітко Лесю, швидко все робимо. Не встигнуть пироги охолонути.

— Галочко, метушишся ти зі мною, старою.

— Ну не чужі ж ми, стільки років пліч-о-пліч живемо. Таблетки то пили сьогодні? – тараторила Галя, дістаючи із шафи кружки.

— Пила, – зітхнула Леся Іванівна. – Та нащо вони мені. Швидше б Всевишній забрав мене.

— Це ви марно! А раз вірите у Всевишнього, то повинні знати – гріх таке говорити. Ще не всі, видно, земні справи переробили. Ось і не забирає.

— Та які вже у мене справи.

— Бабусю Лесю, а це що? – спитала Анютка, вказуючи на недов’язану рукавичку, з якої їжаком стирчали спиці. Поки дорослі розмовляли, сестрички обстежували кімнату в пошуках чогось цікавого.

— Це рукавичка, я яку в’язала, але не завершила, – відгукнулася Леся Іванівна.

— Красива. Рожева. Яка м’яка. – Анютка ніжно погладила рукавичку. – Подаруйте мені, будь ласка, коли закінчите, – усміхаючись попросила дівчинка.

— Чому ж не подарувати, – розгубилася Леся Іванівна. – Подарую.

— А для Зої зв’яжете, менші? Червоненькі.

— Заспокойся! – жартівливо крикнула на дочку Галя.

— А я може і сама в’язати навчусь, – мрійливо проговорила Анютка. – І собі, і Зої зв’яжу. І Сашкові. І… всім зв’яжу! Бабо Лесю, навчіть мене в’язати.

— А ти приходи, приходи, Анечка. Та ось хоч завтра приходь, почнемо вчитися.

— Прийду! – пообіцяла Анютка.

Сашко повернувся з двома відрами води. Електричний чайник, подарований колись Миколою, услужливо закип’ятив воду. Сіли чаювати.

— Знову кажуть хлопчика, – сказала Галя, киваючи на круглий живіт. Засміявшись, додала: – Якось не вчасно цього разу задумали. До кінця літа по терміну. А там якраз врожай. Як усе встигнути буду, не знаю. Ну та якось упораємося.

Галя розповідала і розповідала. Що старший залишиться цього літа на практику в місті. Що середньому мало двійки річні не отримали. Що Василя на роботі підвищували до бригадира. І ще що-небудь. Леся Іванівна слухала одним вухом. Дивилась на Галю, на діточок, які уплітали пиріжки. І на душі у неї ставало світліше, тепліше.

Захотілося до ранку бути здоровою, щоб учити в’язати Анютку. Та й взагалі, пряжі он скільки багато в шафі. І малюкові, який скоро з’явиться, костюмчиків нав’язати вистачить, і шкарпеток, рукавичок різнокольорових на всіх. А якщо не вистачить, то і докупити можна.

А до кінця літа потрібно зовсім одужати, а то і справді, хто з соліннями та з маленьким Галині допоможе? Їхні з Василем батьки давно вже не живі. А дітям без бабусь погано. Бабусі обов’язково мають бути. Сухі губи Лесі Іванівни розтягнулися в легку усмішку від цих думок. Маленька Зоя потерла кулачком оченята і позіхнула.

— І казки всі згадати треба, – спохопилася вголос Леся Іванівна.

— Які казки? – здивувалася Галя.

— Із щасливим кінцем. Обов’язково із щасливим кінцем, – Леся Іванівна погладила сонну Зою по голівці.

Тепер вона знову відчувала, що потрібна.