Втрата дитинства в шість років.

Сиротою я стала у шість років.
У мами вже були дві доньки, коли вона пологи третьою розпочала. Все пам’ятаю: мамин крик, зібравшихся сусідок, їхні плачі… і раптом тишу.
Чому лікаря не покликали? Чому до лікарні не відвезли?
Досі не розумію. Чому? Далекий був райцентр? Дороги замітало? Мусила ж бути причина!
Мати померла, народивши маленьку Соломійку, лишивши нас двійко і новонароджену.
Батько після її смерті зовсім загубився. Родичів у нас на Закарпатті зовсім не було, усі на Сході. Допомогти йому ніхто не міг. Сусідки порадили терміново шлюб знайти. Не минуло й тижня після похорону, а він уже – жених.
Люди радили посвататися до вчительки, казали – жінка доброї душі. Пішов він, посватався – та й згоду отримав. Мабуть, він їй сподобався? Молодий, гарний – це так. Високий, стрункий, очі чорні-чорні, циганські. Заворожити могли.
Отож, привіз батько увечері наречену на огляд.
– А я вам нову маму привіз!
Мене така гіркота охопила, така досада. Не розумом, а дитячим серцем відчула щось погане. У хаті ще пахло мамою. Ми ще в вишиванках ходили, пошитих нею, а він нову маму вже знайшов. Тепер, через роки, я його розумію, а тоді возненавиділа – і його, і її. Що та жінка про нас подумала – не знаю, але ввійшла вона до хати, рука з батьком. Обоє трохи п’яні, а вона й каже:
– Коли мамою кликатимете – лишусь.
Я молодшій шепчу:
– Вона нам не мама. Мама наша померла. Не клич!
Сестричка заплакала, а я як старша виступила вперед.
– Ні, не будемо! Ти нам не мама. Ти чужа!
– Ой яка балакуча! Ну, тоді не залишуся.
Вчителька за двері, а батько вже хотів за нею йти, та раптом на порозі завмер. Постояв, похилив голову, потім повернувся, підійшов до нас, обійняв і – як у голос заридає! Ми теж заревли. Навіть Соломійка в колисці заплакала. Ми оплакували маму, батько – кохану дружину. Та в наших сльозах горя було більше. Сирітські сльози на всьому білому світі однакові. Я тоді вперше і востаннє бачила, як батько плаче.
Батько прожив з нами ще два тижні. Працював у лісгоспі, бригада в Карпати йшла. Що робити? Іншої роботи у селі Тисовець не було. Умовився батько з сусідкою, лишив їй грошей на їжу – гривні, Соломійку відніс до іншої – і подався в гори.
Ми лишилися самі. Сусідка прийде, зварить, піч розтопить – і пішла. Справ у неї багато. А ми цілими днями самі: холодно, голодно, страшно.
Село почало думати, як нам допомогти. Потрібна жінка, щоб родину врятувати. Не абияка, а особлива, що змогла б чужих дітей, як своїх, прийняти. Та де таку знайти?
З розмов дізналися, що далека родичка нашої землячки – молода жінка, яку чоловік покинув через безпліддя. Чи була у неї дитина, та померла, чи так і не дали дітей – не знали. Та все ж, знайшли адресу, лист написали, і через тітку Марію викликали нам Ганну.
Батько ще в горах був, коли Ганна прийшла до нас рано вранці. Увійшла в хату так тихо, що ми й не чули.
Прокинулась я – у хаті кроки. Хтось ходить, зовсім як мама, на кухні посудом дзеленькотить, а по хаті запах! Млинці печуться!
Ми з сестрою тихенько у щілину підглядаємо. Ганна тихесенько справлялась: мила посуд, вимивала підлогу
Нарешті вона повернулась, і з того дня ми усі знали – чужих дітей у хаті більше не було, бо прийшла справжня мати.