Вишукана жінка напередодні п’ятдесятиріччя ретельно обирає делікатес на ринку.

Валентина Олександрівна, гарна й доглянута жінка років п’ятдесяти, прогулювалась київським ринком, вибираючи шматок м’яса. За нею, немов пришита, слідувала зовсім незнайома дівчина. На відміну від Валентини Олександрівни, вона була молода, навіть занадто. Втім, у цій дівчині все було дещо “занадто”: надто довгі вії, занадто яскравий, майже вульгарний макіяж, надто коротка спідниця… Все це мало ефект на чоловіків навколо: половина з них оберталася услід дівчині під немислимими кутами, а друга половина, йдучи поруч з дружинами, могла лише крадькома кинути косий погляд на чарівну кокетку, ризикуючи нашкодити зору.

Дівчина кілька разів намагалася заговорити з Валентиною Олександрівною, але щоразу зупинялася. Нарешті вона наважилася:
– Валентино Олександрівно, мені треба з вами поговорити. Річ у тім, що ваш чоловік і я… словом, ми з ним бачимося…
– Як цікаво! – чемно й трохи розсіяно відповіла вона, розглядаючи м’ясо на прилавку. – Як ви сказали вас звати? Ах, Лариса… Ларочко, ви розумієтеся на м’ясі? Як вам здається, це свіжа вирізка? Не можу зрозуміти, це телятина чи яловичина?…
– Вибачте – розгубилася дівчина. – Мабуть, ви мене не зрозуміли чи не почули…
– Моя дорога, попри вік, я не страждаю склерозом і не маю проблем із слухом. Ви – коханка мого чоловіка, і вам потрібно зі мною поговорити. Але я, зі свого боку, не маю такої потреби. Ні, це напевно не телятина, занадто вже червоне… хоча… ладно, зважте мені цей шматок. Дякую, скільки з мене?

Розрахувавшись, Валентина побачила поруч з собою розгублену Ларису. Дівчина, збита з пантелику незвичайною поведінкою суперниці, стояла, ніяково переступаючи з ноги на ногу. Валентина Олександрівна глянула на годинник:
– Ну добре. Все одно збиралася зайти в кав’ярню, тут печуть чудові тістечка. Якщо хочете, там і поговоримо.

Зробивши ковток кави, Валентина Олександрівна подивилася на Ларису:
– Так про що ви хотіли зі мною поговорити?
Відпустіть Миколу, він нещасливий з вами! – випалила дівчина явно заготовлену фразу. Валентина округлила очі й голосно розсміялася:
– Це що, Микола вас сюди прислав? Ах, самі вирішили! Я так і подумала… Ну, так от, моя дорога, – мило усміхнулася вона, – Микола ніколи від мене не піде. Чому? Тому що я його не тримаю. Не вірите? Переконайтесь. Але застерігаю вас, як тільки ви спробуєте на нього тиснути, він одразу від вас втече, як не раз уже бувало.
– Т-тобто як… – Лариса захлинулася кавою і ледве прочистила горло. – Як це «не раз бувало»!?
– Ларочко, дитинко, ви ж, здається, розумна дівчина! Ви ж не думаєте, сподіваюся, що Микола жив зі мною тільки в очікуванні зустрічі з вами?

Лариса почервоніла: вона думала саме так. Валентина продовжувала, роблячи вигляд, що нічого не помітила:
– Ви… дай Бог пам’ять… ні то третя, ні то четверта… чи навіть п’ята так підходите до мене. Так не засмучуйтесь ви так! Звісно, він обіцяв вам золоті гори й казав, що ви найкраща, єдина, неповторна і багато чого ще в такому дусі… Казав? Ну ось бачите! Не вірте компліментам чоловіків, Лариса. Насолоджуйтесь ними, отримуйте від них задоволення, але ніколи не вірте.

Лариса була зовсім пригнічена.
– Валентино Олександрівно, а як ви… Невже вам ні трохи не прикро?
– Як вам сказати… з одного боку, звісно, прикро: зрада є зрадою. А з іншого – десь навіть приємно усвідомлювати, що мій чоловік ще ого-го! І плюс до цього я засвоїла одну істину: чоловіка треба тримати на достатньо довгому повідку, аби він не відчував себе на прив’язі. До речі, ви дарма не їсте тістечко, – зауважила вона, з насолодою відкушуючи від кремової трубочки. Дієта, чи не так? Дурниці, їй-Богу, дурниці. Ви позбавляєте себе такого задоволення! Вашій фігурі нічого не загрожує, а голодний блиск в очах жінки її не прикрашає, повірте досвіду. Ну, удачі я вам, звісно, не бажаю, оскільки ні на йоту в неї не вірю, – вона підвелася, допивши каву. – Зустрічатися я з вами теж більше не бажаю, тому – прощавайте.

Микола Юрійович повертався додому, терзаючись недобрими передчуттями. Після істерики, влаштованої Ларисою, хорошого прийому у дружини чекати не доводилося. Він знову згадав море сліз і з досадою поморщився. Якби жінки підозрювали, як вони від цього втрачають привабливість, ніколи б не плакали. При чоловіках. Червоні очі, розмазана туш, опухлий ніс… б-р-р-р!

Підійшовши до дверей своєї квартири, Микола Юрійович глибоко зітхнув, подумки перехрестився і зайшов, прикриваючи на всякий випадок голову дипломатами. Обережність виявилася не зайвою: синя чашка вдарилася в косяк поруч з його головою і розлетілася веселими друзками по всьому передпокою.
– Негідник! – волала дружина, кидаючи предмет за предметом із кавового сервізу на шість персон у бік чоловіка. – Підлець! Розпусник! Старий козел! Хто два місяці тому клявся мені, що це востаннє? – Валентина Олександрівна добросовісно бушувала, але чуйне вухо чоловіка вловило в цій бурі нещиру нотку, наче дружина тільки виконувала (втім, досить талановито) роль розгніваної дружини. Дочекавшись певного затишшя, Микола Юрійович виглянув з-за свого “щита”. Дружина стояла з останньою чашкою в руках і з певним жалем розглядала біло-сині осколки, що вкривали підлогу.

– Валечко, дорога… – почав чоловік, просуваючись (не надто втім різко) у бік дружини. – Ну, клянусь, це було най-найостаннє раз! Ну ти ж у мене розумниця, ти все розумієш! Проблеми з сивиною… Ну, пробач!
– Негідник! – Валентина кинула в чоловіка останню чашку, не влучила, але не витримала й розсміялася. – Ні, ти нестерпний! Старий ти кобель!
– Старий, та не немічний! – Микола вже сміливо обійняв дружину, цілувавши її в шийку.

Валентина звільнилася. – Ні, Микола, я серйозно говорю: припиняй! Або ти розберешся з сивиною у своїй бороді сам, або я дістануся до твоєї ребрової клітки і вижену всіх бісів, що там засіли, – і вона виразно кивнула на стіну кухні, прикрашену набором декоративних кухарських качалок.

Вранці повністю примирена пара збиралася на роботу. Те, що сталося напередодні, було для них своєрідною традицією, певним чином, що дозволяє освіжити трохи зачерствілі почуття.

Валентина Олександрівна фарбувалася перед дзеркалом. Микола Юрійович чистив черевики. Він кілька разів намагався про щось запитати, але ніяк не наважувався. Валентина чудово бачила все в дзеркало:
– Ну, що там хотів спитати? Я ж бачу, як тебе розпирає. Про свою Ларочку, я права? Ні, личко я їй не чіпала, як Вірочці, – вона усміхнулася, – а ось фігуру… Зроблю ставку, вона зараз наминає солоденьке. Я, коли йшла, бачила, як вона втрапила в тістечко, ніби тиждень не їла… Ну і само собою, розповніє твоя Лара жахливо, у неї серйозна схильність до повноти. А мені доведеться влаштувати позачерговий розвантажувальний день, – вона перейшла на серйозний тон. – Справді, Микола, припиняй! Мені набридло. Більше я терпіти не буду.
– А що буде наступного разу? Каструлі або миски для супу?
Валентина не підтримала його жартівливий тон і подивилася на нього більше ніж суворо:
– Ні те, ні інше. Око за око, зуб за зуб. Зрада за зраду…

– Валічка, не треба так жартувати, – Микола змінився на обличчі.

– Ніяких жартів. Я сказала – ти чув. Тобі погано тільки від однієї думки про це, уяви на хвильку, як мені?

Після під’їзду пара розійшлася цілком мирно, обмінявшись поцілунками, вони розбіглися в різні боки, кожен до себе на роботу. Валентина Олександрівна на ходу витягла мобільний і, озирнувшись на всякий випадок, набрала номер:
– Дімочка? Це я.