З болем у спині й мокрими руками до дверей.

Олена Андріївна витерла мокрі руки і, постогнуючи від болю в спині, пішла відчиняти двері. Дзвонили несміливо, але вже втретє. Вона мила вікно і не одразу вийшла до передпокою. За дверима стояла юна дівчина, дуже мила, але бліда і з втомленими очима.

– Олено Андріївно, кажуть, ви можете здати кімнату?

– Ох ці сусіди, постійно когось до мене направляють! Не здаю я кімнату, і ніколи не здавала.

– Але мені сказали, що у вас три кімнати.

– І що? Чому я повинна здавати?! Я звикла жити одна.

– Ну, вибачте. Мені сказали, ви віруюча, і я подумала…

Дівчина, ховаючи сльози, що закипіли в очах, повернулася і повільно пішла вниз по сходах. Її плечі здригалися.

– Дівчино, поверніться! Я ж вам не відмовила! Ось молодь, які ніжні стали, трохи що — відразу в сльози. Ходімо в квартиру, поговоримо. Як тебе звуть? Давай на “ти”?

– Галя.

– “Морська”, напевно. Батько, мабуть, моряк?

– Немає у мене батька. Я з дитячого будинку. І матері немає. У під’їзді мене знайшли добрі люди й у міліцію принесли. Мене навіть місяця ще не було.

– Ну, гаразд, не ображайся. Ходімо, за чаєм поговоримо. Зголодніла?

– Ні, пиріжок купила.

– Пиріжок вона купила! Ох, молодь, не дбаєте про себе, а до тридцяти вже виразка шлунка. Ось сідай, суп гороховий ще гарячий. І чай підогріємо. Варення у мене багато. Чоловік п’ять років як помер, а я за звичкою все на двох готую. Ось зараз поїмо, та допоможеш мені вікно домити.

– Олено Андріївно, а можна я якусь іншу роботу зроблю? Мене голова крутиться, боюся впасти з підвіконня — я вагітна.

– Ще краще! Мені тільки вагітної не вистачало. Я бо строгих правил. Ти його нагуляла?

– Ну, чого відразу так думати? Я заміжня. Діма з нашого ж дитячого будинку. Але його в армію забрали. Він нещодавно у відпустку приїжджав. А хазяйка як дізналася, що я дитину чекаю, так відразу мені відмовила. Тиждень дала на те, щоб квартиру знайти. Ми тут неподалік жили. Але самі бачите — обставини.

– Та-а-а… Обставини… Ну, а що мені з тобою робити? Хіба свою постіль у спальню Сашка перенести? Ладно, так і бути, займай мою кімнату. А грошей я з тебе брати не стану, про це навіть не говори — образюся. Іди краще за речами.

– Та мені недалеко йти. Усі наші з Дімою речі біля під’їзду в сумці. Тиждень минула, от я з речами зранку вже скільки будинків обійшла.

Так їх стало двоє… Галя доучувалася на модельєра легкого одягу. Олена Андріївна вже багато років була на інвалідності після великої залізничної катастрофи, тому сиділа вдома, в’язала мереживні серветки, комірці, дитячі пінетки і продавала на найближчому базарі. Товар її був з великою вигадкою: мереживні серветки, скатертини і комірці — наче морська піна, ніжні, ніби нематеріальні, а тому добре розкупалися. Гроші в домі водилися. Частина їх була ще від продажу овочів і фруктів з саду. У саду вони по суботах працювали з Галею. У неділю Олена Андріївна йшла до церкви, а Галя залишалася вдома, перечитувала листи від Дімочки та відповідала на них. До церкви вона рідко ходила, не звикла ще. Жалілася, що спина втомлюється і голова паморочиться.

Якось одна із субот вони працювали на дачі. Урожай вже був зібраний, готували землю до зими. Галя швидко втомлювалася, і тітка Олена відправляла її в будиночок полежати, послухати старі платівки, які вони колись купували з чоловіком. Ось і в цю суботу, попрацювавши граблями, майбутня мама прилягла відпочити. Олена Андріївна кидала у вогонь сухе бадилля, гілляк і задумливо дивилася на вогонь. І раптом почула Галини крики: “Мамо! Мамочко! Іди швидше!” Зі стукаючим серцем, забувши про хворі ноги і спину, Олена бігла до будиночка. Галя кричала, тримаючись за живіт. За короткий час Олена вмовила сусіда, і вони з такою швидкістю, яку міг собі дозволити старенький “Волга”, мчали до пологового будинку. Галя стогнала безперервно: “Мамочко, мені боляче! Але ж ще рано, рано! Мені тільки в середині січня народжувати. Мамо, помолися за мене, ти ж умієш!” Олена плакала. Сквозь сльози не переставала молити.

З приймального покою Галю на каталці забрали. А сусід по дачі відвіз заплакану жінку додому. Усю ніч вона молилася Богородиці про збереження дитини. Вранці зателефонувала в пологовий будинок.

– Все в порядку з вашою дочкою. Спочатку все вас звала і Діму, плакала, потім все ж заспокоїлася, заснула. Лікар каже, що загрози викидня вже немає, але пару тижнів доведеться їй полежати у нас. Та й гемоглобін у неї низький. Прослідкуйте, щоб добре харчувалася, більше відпочивала.

Коли Галю виписали, вони розмовляли довго, за північ. Галя все говорила про свого Діму.

– Він не підкидьок, як я. Він сирота. Ми всі роки разом були в одному дитячому будинку. Ще з шкільної парти дружили, а потім і полюбили один одного. Він мене жаліє. Це навіть більше, ніж любов. Я так розумію. Самі бачите, як часто пише. Хочете, його фото покажу? Ось він, другий справа. Усміхається…

– Красивий… — Олена Андріївна не хотіла ображати Галю. Давно треба було змінити окуляри. Крім того на фото солдатів було багато, і зображення дуже дрібне. Вона не бачила ні другого, ні третього, ні п’ятого. Так, контури… — Галя, я все хочу спитати, чому ти мене тоді в саду матір’ю назвала?

– Так, забулася зі страху. Дитбудинкова звичка. У нас там усі дорослі від директора до сантехніка – тати і мами. Ледве відвикла. Але ще буває: коли хвилююся або нервую, всі в мене мами. Ви вже вибачте.

– Зрозуміло… — Олена розчаровано зітхнула.

– Тітко Олено, а розкажіть про себе. Чому у вас ніде немає фотографій чоловіка, дітей? Дітей, мабуть, немає?

– Так, дітей немає. Був синок, та помер зовсім маленьким, року ще не було. А я після інвалідності вже не могла мати дітей. Мій чоловік мені був дитиною. Так я його балувала, душі в ньому не чаяла. Він у мене, як твій Діма для тебе, був єдиною людиною на світі. А як поховала його, відразу сховала усі фотографії. Хоч я й віруюча людина, розумію, що він до Господа відійшов, але дуже важко мені без нього було. Як на фото подивлюся, так і в сльози. От і заховала, щоб не спокушатися даремно. Йому тепер мої молитви потрібні, а не мої сльози. А ти б, Галя, попросила свого Діму крупніше сфотографуватися, ми б його фото в рамці поставили. У мене десь і рамки є.

У Різдвяний Святвечір Олена Андріївна та Галя готувалися до свята, прикрашали кімнати, говорили про Немовля Ісуса і чекали першої зірки. Галя постійно пересаджувалася з місця на місце, терла поперек.

– Щось ти, голубонько, не в собі. Всі мої слова повз вуха. Чого ти метушишся, як маленька?

– Тітко Олено, швидку викликайте. Народжуватиму.

– Що ти, люба? Тобі ж начебто через тиждень?

– Видно, помилилася. Дзвоніть швидше, я вже терпіти не можу.

За півгодини “швидка” вже під’їхала до пологового будинку. А сьомого січня, у день Різдва Христового, Галя народила дівчинку. У цей же день Олена Андріївна порадувала молодого батька телеграмою.

Січень був напруженим. Маленька радувала їх, але й клопоту завдавала немало. Галя згодою Діми назвала дівчинку Оленкою. Олена Андріївна була зворушена до сліз. І ось тепер маленька Оленка давала їм жару. То безсоння, то молочниця, то незрозумілі капризи, хникання. Але це були радісні турботи. Олена Андріївна навіть менше стала страждати від своїх численних недуг.

…День видався дуже теплим для зими. Олена Андріївна скористалася гарною погодою і поспішила до магазинів. На зворотному шляху зустріла біля під’їзду Галю з коляскою – молода мама вирішила прогуляти малечу.

– Ми ще погуляємо, добре, тітко Олено?

– Гуляйте з Богом, а я обід готувати почну.

Зайшовши в кімнату, Олена Андріївна мимоволі глянула на стіл і побачила фото свого чоловіка в рамці. Усміхнулася: “Знайшла все-таки. Та фото вибрала наймолодшого віку. Нецікаво молодим на старих дивитися”.

Борщ вже смачно клокотав на плиті, коли Галя занесла Оленку додому. Коляску слідом ніс сусідський хлопчик. Обидві жінки обережно розгорнули малечу. Носик-гудзик солодко-солодко пихтів. Вони на пальчиках вийшли в велику кімнату.

– Галя, – усміхнулася Олена Андріївна, – як ти здогадалася, де лежать Олександрові фотографії?

– Не розумію, про що це ви?

– А це що? – Олена Андріївна вказала на фото.

– Це? Ви ж самі просили Діму крупніше сфотографуватися. Він в ательє спеціально ходив. А рамку я на книжковій полиці знайшла.

Олена Андріївна тремтячими руками взяла фото. Тільки тепер вона розгледіла, що це не чоловік. Молодий сержант задорно усміхався фотографу. Жінка сіла на диван і, блідна, з відсутнім поглядом, сиділа, дивлячись кудись у далечінь. Коли вона повернулася в сторону Галі, та плакала навзрид, стоячи з ватою, що пахне нашатирем.

– Мамо, ну подивіться на мене! Подивіться мені в очі! Що з вами, мамочко? – ридала Галя.

– Галя, відкрий шафу, там на верхній полиці фотографії. Принеси всі.

Галя принесла кілька альбомів і кілька фотографій у рамках. З верхньої на неї дивився… Діма?!

– Боже мій! Хто це? Це Діма? Ні, фотографія стара. Хто це, мамо?

– Це мій чоловік, Олександр. Галиночко, мила, де народився Діма?

– Не знаю. Його привезли в наш дитбудинок з Києва. А туди він потрапив після якоїсь залізничної катастрофи. Йому після, коли підріс, казали, що його батьки загинули.

– Боже, яка страшна помилка! Мишко, синку мій, мені ж показали труп і я впізнала його. Адже сорочечка була, як на тобі. А личка зовсім не було. Синочку, рідний, Мишко! Ти живий! Твоя дружина і дочка живуть у мене, а я і не знаю. Господи, це ти привів Галинку до мене. Донечко, подай мені фото.

Галя, зовсім розгублена, не могла зрозуміти, що відбувається. Вона подала фото в рамці. Олена Андріївна цілувала його, обливаючи сльозами: “Мишко, сонце моє, дитинко моя!”

– Діма, – несміливо поправила Галя.

– Нехай буде Діма, але ж це син мій, Галиночко, – син! Ти на фотографії батька поглянь – одне обличчя!

Молода жінка все-таки була у сумніві.

– Галиночко, а родимка? Родимка вище правого ліктя є? На зірочку схожа. Я ж точно впізнала немовля у аварії за своє, лише через те, що вік підходив і сорочечка була, як у Мишка. А ручку у нього роздавило, тому родимку я не знайшла. Ну, що ж ти мовчиш?! Є родимка?

– Родимка є. На зірочку схожа. Мамочко, рідненька, є родимка!

Обидві жінки, обійнявшись, плакали, не звертаючи уваги, що в сусідній кімнаті попискує Оленка, вимагаючи мамину грудинку.