Connect with us

З життя

З пенсії жінка, окрім обов’язкових комунальних витрат і закупів продуктів, дозволяла собі невеликий подарунок – пакетик кави в зернах.

Published

on

З пенсії Дарія Іванівна, крім обов’язкових комунальних платежів і покупок продуктів на гуртових розпродажах, дозволяла собі невеликий подарунок – пакетик зернової кави.

Кавові зерна вже були обсмажені, і коли вона відкривала упаковку, відчувався неймовірний аромат. Вдихати цей запах потрібно було із заплющеними очима, відкинувши всі почуття, окрім нюха – і це було ніби чудо! Разом із чарівним ароматом в тіло вливалася сила, в пам’яті спливали дівочі мрії про далекі країни, уявлялося океанське прибій, шум тропічної зливи, таємничі шорохи в джунглях та крики мавп, що снують по ліанах…

Усього цього вона ніколи не бачила, але пам’ятала розповіді тата, який постійно зникав у дослідницьких експедиціях у Південну Америку. Коли він бував удома, розповідав Дарусі про свої пригоди в долині Амазонки, попиваючи міцну каву, і тепер її аромат завжди нагадував про нього – сухорлявого, загорілого мандрівника. Що батьки їй не рідні, вона знала завжди.

Вона пам’ятала, як на початку війни її, трирічну дівчинку, яка втратила рідних, підібрала жінка, що стала для неї мамою на все життя. Далі – як у всіх: школа, навчання, робота, заміжжя, народження сина, і ось – самотність. Син ще двадцять років тому, піддавшись на вмовляння дружини, обрав іншу країну для проживання і жив із сім’єю в місті Хайфа. За весь цей час лише раз відвідав рідне місто. Спілкувалися по телефону, син щомісяця висилав їй гроші, але вона їх не витрачала – відкладала на спеціальний рахунок. За двадцять років назбиралася чимала сума, яка, врешті-решт, повернеться синові. Потім…
Останнім часом її не полишала думка, що прожила вона гарне, повне турбот і любові життя, але – чуже. Якби не війна, у неї була б зовсім інша сім’я, інші батьки, інший рідний дім. Отже й доля була б іншою. Своїх рідних батьків вона майже не пам’ятала, але часто згадувала дівчинку-ровесницю, яка завжди була поруч у ті, майже дитячі роки. Її звали Маруся. Часом чула, як їх кликали: – «Марічко, Дарічко!» Хто вона їй була? Подружкою, сестрою?

Роздуми її перервав короткий сигнал мобільного телефону. Вона глянула на екран – пенсія прийшла на картку! Ось і добре, дуже вчасно! Можна прогулятися в магазин, купити кави – останню зварила вчора вранці. Обережно постукуючи палицею по тротуару, оминаючи осінні калюжі, вона підійшла до входу в магазин.

Біля дверей примостилася сіра смугаста кішка, насторожено озираючись на перехожих і двері магазину. Жалість прокинулася в серці: – «Мерзне, бідолашка, мабуть, ще й голодна. Забрала б додому, та кому ж ти потім потрібна будеш?.. Адже мені залишилося… Не сьогодні, так завтра». Але, шкодуючи її, прикупила недорогий пакетик корму.

Вона обережно видавлювала желейну масу в пластиковий піддон, а кішка терпляче чекала, з любов’ю дивлячись на свою добродійку. Раптом двері магазину розчахнулися, і на порозі з’явилася огрядна жінка з недобрим виразом обличчя. Не промовивши зайвого слова, вона відштовхнула ногою піддон із кормом так, що шматочки розлетілися по тротуару:
– Кажеш їм, кажеш – а толку ніякого! – гримнула вона. – Не треба їх тут годувати! – і, нервово розвернувшись, пішла.
Кішка озиранулась і почала збирати шматочки їжі з тротуару, а Дарія Іванівна, задихаючись від обурення, відчула перший приступ болю. Вона поспішила до автобусної зупинки – лише там були лавки. Сівши на одну з них, вона гарячково шарила по кишенях, сподіваючись знайти таблетки, але марно.

А біль нещадно наростала хвилями, наче голову стискали в лещатах, в очах темніло, з грудей виривався стогін. Хтось торкнувся її плеча. Вона важко розплющила очі – молоденька дівчина злякано дивилася на неї:
– Вам погано, бабусю? Як вам допомогти?
– Там, у пакеті. – Дарія Іванівна слабо ворухнула рукою. – Є упаковка кави. Візьми і відкрий.
Вона припала до упаковки, вдихнула аромат підсмажених зерен раз, удруге. Біль не минув, але ослаб.
– Дякую, дівчино. – Слабо промовила Дарія Іванівна.
– Мене Поліна звати, а дякуйте кішці. – Усміхнулася дівчина. – Вона була біля вас і так голосно нявчала!

– І тобі спасибі, моя хороша. – Дарія Іванівна погладила кішку, що сиділа поруч на лавці з нею. Та сама, смугаста.
– Що з вами трапилося? – співчутливо поцікавилася дівчина.
– Приступ, дівчино, мігрень. – Зізналася Дарія Іванівна. – Перенервувала, трапляється…
– Я проведу вас до дому, самій вам буде важко дійти…

– … У моєї бабусі – теж трапляються приступи мігрені. – Розповідала Поліна, коли вони пили легеньку каву з молоком і печивом у квартирі Дарії Іванівни. – Взагалі-то, вона мені прабабуся, але я її називаю «бабуся». Вона живе у селищі, разом із моєю бабусею, мамою і татом. А я вчуся тут, у медучилищі, на фельдшера. Бабуся, як і ви, мене дівчинонькою називає. І ще – ви так на неї схожі, що я спочатку подумала, що ви – це вона! А ви не пробували шукати своїх рідних, тих справжніх?

– Поліно, дівчинонько, як їх знайдеш? Адже я їх майже й не пам’ятаю. Ні прізвища свого, ні звідки я родом. – Розповідала Дарія Іванівна, погладжуючи кішку, що пригрілася на колінах. – Пам’ятаю – бомбардування, коли ми їхали на возі, потім танки… А я бігла, бігла, аж себе не пам’ятала! Жах! На все життя жах! Потім мене жінка підібрала, я її все життя мамою називала, і зараз вона для мене мама. Після війни прийшов її чоловік і став мені найкращим татом на світі! Залишилося у мене зі свого – лише ім’я. А моя справжня сім’я, мабуть, загинула там, під бомбами. І мама, і Марічка…
Вона не помітила, як після цих слів Поліна здригнулася і поглянула на неї великими, блакитними очима:

– Дарія Іванівна, а у вас на правому плечі є родимка, схожа на маленький листочок?
Від несподіванки господиня поперхнулася кавою, а кішка уважно подивилася на неї.
– Звідки тобі це відомо, дівчинонько?

– У бабусі точно така ж. – Тихо промовила Поліна. – Її звуть Марія. Вона досі не може стримати сліз, коли згадує свою сестричку-близнючку, Дарічку. Вона пропала під час бомбардування, під час евакуації. Коли фашисти дорогу перекрили, довелося повернутися додому, там і пережили окупацію. А Дарічка зникла. Її так і не знайшли, скільки б не шукали…
Зранку Дарія Іванівна не могла знайти собі місця. Вона ходила від вікна до дверей, очікуючи гостей. Сіра смугаста кішка не відходила від неї ні на крок, з тривогою вдивляючись у обличчя господині.

– Не хвилюйся, Маргошо, зі мною все гаразд, – заспокоювала господиня кішку. – Тільки серце стукає…
Нарешті пролунав дзвінок у двері. Дарія Іванівна, хвилюючись, відкрила двері.
Дві літні жінки, завмерши, мовчки дивилися одна на одну очима, повними надії. Наче у дзеркалі, бачили вони не втратутої синеви очі, сиві кучері волосся та скорботні зморшки в куточках губ.

Нарешті, гостя полегшено видихнула, усміхнулася, зробила крок назустріч і обійняла господиню:
– Здрастуй, Дарічко!
А на порозі, витираючи сльози щастя, стояли рідні люди.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

19 + дев'ятнадцять =

Також цікаво:

З життя58 хвилин ago

Приготуй, прибери та заробляй сам – я не твоя служниця!

— Хочешь ковбасок чи яєшню? — запитала Олеся. Андрій сидів за столом, гортаючи новини в телефоні. — Ковбаски. Тільки без...

З життя3 години ago

Краса квітів: Життя поруч з розкішшю

Жінка жила у гарному будиночку. Поруч, на квітнику, розцвітали гортензії й петунії. Фіолетове шаленство кольорів просто запаморочувало. Вона згортала ноги...

З життя6 години ago

«Вік не перешкода: несподіване відкриття»

Григорій зніяковів, коли дізнався, що дівчина молодша за нього аж на дванадцять років. Йому тридцять, їй — вісімнадцять. Так, вона...

З життя9 години ago

Дорога додому: втомлена, але сповнена сподівань.

Сон був мов із казки, але водночас дивний і тривожний. Оксана поспішала додому. Десята година вечора, а їй так хотілося...

З життя9 години ago

Вигнання з дому: жінка з поламаним чемоданом вирушає в невідомість!

Олені було 72 роки, коли власний син вигнав її з дому — і все через одну просту причину: вона втратила...

З життя11 години ago

СМАЧНІ ПРИГОДИ У РЕСТОРАНІ.

**ПОХІД У РЕСТОРАН.** — Вперед за пригодами! — сказали одна одній кращі подруги, закидаючи валізи у багажник. Поїзд рушив точно...

З життя13 години ago

Не втрачай своє щастя заради змін, — викрикувала мати

Мамо, я більше не можу так жити, — Оксана стояла біля вікна, дивлячись на сіре небо, затягнуте важкими хмарами. —...

З життя15 години ago

Коли буденність розриває стосунки: зважитися на зміни чи залишитися?

— Ти зовсім звичайнішала. Погладшала. Не хочу шукати іншу, й у мене нікого нема на стороні, клянусь. — Але й...