Забери мою дочку з притулку

Візьми мою доньку з дитбудинку

Марійка стояла збентежена і недовірливо вдивлялася вжінку, яка стояла перед нею.

Тільки-но вихователька пояснила їй, що приїхала її мама!

Що вона довго шукала Марійку, і мати виявляється зовсім не відмовлялася від неї, як думала Марійка. Це Марійка одного разу загубилася в іншому місті, і її знайшли та привели в дитбудинок. А мама весь час її шукала!

Марійка насторожено дивилася в обличчя незнайомої усміхненої жінки. Немов хотіла її впізнати, але ніяк не могла. Чиї це очі? А руки? Невже це і справді її мама, вона зовсім її не пам’ятала?

Марійка нахилила голову, і раптом в обличчі жінки, яка на неї дивилася, щось змінилося. Вона ще намагалася усміхатися, але по її щоках повільно покотилися сльози, які вона вже не могла стримати.

І маленьке сердечко Марійки затремтіло. Ну звісно, це мама, вона впізнала її тепер по блиску очей, по повороту голови. Так бог знає, по чому вона впізнала.

І, зробивши два невпевнених кроки, Марійка розкрила ручки і побігла їй назустріч з криком: “Мамо, мамуню, нарешті ти мене знайшла!”

Уже ввечері, вдома, вони сиділи обійнявшись на великому м’якому дивані. Юля гладила Марійку по волоссю, по худеньким плечам і цілувала в заплакані очі.

І в сотий раз намагалася їй відповісти на найголовніше запитання: “Мамусю, чому ти так довго не приходила? Я так чекала на тебе!”

— Моє сонечко! Пробач мені, я шукала тебе кожного дня. Але ти зникла, це було жахливо! Хтось бачив, як циганка бігла з дитиною на руках. Ми навіть до циган ходили, але тебе ніде не було! Я об’їздила всі сусідні міста. А потім мені підказали, що в одному дитячому будинку є дівчинка, яку підкинули. І я відразу подумала, що це ти, і приїхала!

— Так довго, мамуню! Добре, що ти мене знайшла! — Марійка міцно обіймала Юлю теплими маленькими ручками.

Але від здоби з молоком, від домашнього тепла і від маминих обіймів вона зовсім заснула. Ручками Марійка ще чіплялася за маму, але вони вже ослабли й обм’якли. Юля взяла на руки сонну малечу й понесла в ліжечко.

— Мене більше не вкрадуть, так, мамо? — сонно прошепотіла Марійка.

— Більше ніхто тебе у мене не відбере, я тобі обіцяю! — Юля притиснула до себе маленьке тільце й поцілувала шовковисте волосся. Потім поклала її в ліжечко.

— Не йди, — попросила Марійка, і Юля прилягла поряд на дитячу кушетку.

Марійка відразу ж засопіла солодко, хоч однією ручкою для вірності тримаючись за Юлин халат. Час від часу ніби перевіряючи, чи тут мама.

“Ось і виконала останнє прохання улюбленої сестри. Я знайшла Марійку і тепер вона зі мною. Діана просила нічого їй про неї не розповідати. Тепер я для Марійки мама”, — думала, лежачи без сну, Юля.

Вона поправила на малечі м’яку ковдру, і Марійка посміхнулася уві сні.

Хай усе погане залишиться позаду, хоча як же важко змиритися з втратою сестри й матері.

Їхня мама з Діаною була доброю, але якоюсь безпомічною. Народила їх з Діаною без батька. І скільки пам’ятала себе Юля, мати постійно плакала, як же важко їй одній тягнути двох дівчаток. Наче хтось у цьому був винен!

Діанка була старша за Юлю на п’ятнадцять хвилин і завжди за двох усе вирішувала.

І коли мати привела вже третього залицяльника, Діана сказала, що треба з дому тікати, а то не минеться!

Але Юлі було шкода маму, ну як можна кинути маму? Вона ж хоче, як краще, для доньок старається. Щоб чоловік у домі був.

— Юлько, я знайду гроші і ми втечемо, — умовляла її Діанка, — А то до добра не дійде! Нам уже сімнадцять, до училища вступимо, житимемо в гуртожитку, зрозуміла? А то цей мамин залицяльник останній мені проходу не дає!

Яка ж Юля тоді була наївна!

Діана щось їй наговорювала на вітчима, але Юлі здавалося, що Діана все це вигадала. Мама ходить щаслива, та й вітчим усміхається, цукерки та фрукти купує. Юлі якось підморгнув навіть, — Ну що, з татком-таки краще жити? Тримайся за мене, тоді все добре буде, зрозуміла, синьоока?

— Відчепись від малої, зрозумів? — тут же стала перед Юлею Діана. І Юлі тоді здалося дуже дивним, що Діана з ним так різко говорить.

Діана тоді взагалі дуже змінилася. За нею хлопець із їхнього будинку доглядав.

Антону Діана подобалася з п’ятого класу. Вони добре дружили, Юля навіть сестру піддразнювала, що Антон її заміж забере, а Юля без Діанки пропаде.

Але останнім часом Діана з Антоном зовсім посварилася, і Антон ходив похмуріше за хмари. Він навіть до Юлі підходив, але вона не знала причини, ну що вона йому скаже?

Невдовзі Діана десь дістала велику суму, Юля навіть злякалася, де вона стільки взяла?

— Де взяла, там уже немає! — сердито повідомила їй сестра, — Ти зі мною чи ні? Вічно ти як мала, хоч молодша лише на п’ятнадцять хвилин! Їдеш зі мною?

У Діани було таке обличчя, що Юля злякалася і … погодилася. І дійсно, вони ж хотіли вступати до училища.

Але вийшло зовсім по-іншому. Діана винайняла кімнату і вступати відмовилася. А потім виявилося, що Діанка… вагітна!

— Так може треба Антону сказати, га, Діана? — намагалася підбадьорити Юля сестру, але та лише огризалася, ніби її підмінили, — До чого тут Антон? Відчепися від мене, зрозуміла?

Потім Діанка плакала й у Юлі прощення просила. Юля сестру втішала, що вона їй допоможе з малюком. Піде працювати, а потім усе владнається. Але від цих втішань Діана знову лише сердилася.

Дівчинка народилася раніше, недоношена. Юля зустріла сестру з малечою з пологового будинку. Вона в магазин влаштувалася продавщицею. Придане купила маленькій племінниці. І дуже старалася Діані у всьому допомагати.

Але чого бути, того не минути. Мама від когось дізналася, як її доньки “навчаються”. Та ще й вітчим скандал влаштував, що це у нього гроші зникли, це мовляв ваші дівки їх вкрали! Слово за слово, вітчим і каже, що це від нього Діанка понесла, о так!

Ну мама його і відштовхнула від себе, вона ж не чекала таких зізнань. Штовхнула вітчима, а той головою об гострий кут тумби і приклався. Мама в істериці їм зателефонувала: “Дівчата, я щось накоїла, що робити?”

Мамі дали строк, але вона у них слабенька, не перенесла, так уже й не повернулася.

Діана від усього цього зовсім до життя інтерес втратила. А одного разу повернулася з роботи Юля, а вдома нікого немає.

І записка на столі: “Не шукай мене, і Марійку не шукай, я її в інше місто відвезла в дім малюка. У тебе своє життя, а в мене — своє. Прощавай, сестра!”

Юля тоді всю ніч плакала. Як же так? Мами в неї немає і сестра старша її покинула!

Наплакалася Юля на сто років уперед. А вранці умылася і твердо вирішила знайти Марійку. Більше в неї схоже жодної рідної душі немає.

Але пошуки ні до чого не привели, скільки Юля не старалася.

Через два роки дзвінок, голос Діани, та тілький грубий, дивний і відчайдушний: “Юля, виконай моє прохання, забери Марійку з дитбудинку. Той дитбудинок у місті ***. А про мене забудь!” — і телефон вимкнувся. Отак от…

***********

Марійка уві сні заскиглила, і Юля поправила ковдру, – Шшшш, спи, спи… донечко.

Донечко.

Ну так, донечка.

Скоро її Павло повернеться з відрядження. Вони з ним вже давно все обговорили. Оформлять всиновлення і Марійці поки що нічого не розповідатимуть. Та й навіщо малечі все це знати?

А далі доля розстановить все на свої місця.

Може, раптом Діана повернеться?

Адже життя таке непередбачуване.
Марійчина мати знайшлася

А поки будемо просто жити. Вони з Пашею хочуть ще дітей і щоб просто все було добре, і все!

Бо звичайне сімейне щастя — це саме те, про що Юля завжди мріяла.

А мрії збуваються, якщо дуже сильно захотіти…