Заборона мами: як окрик зупинив дівчинку на пустощах

Василина схопила руку, коли почула різкий мамин голос:
– Не можна! Не чіпай його, відійди! Подивися – який він негарний!

Кіт, якого щойно гладила дівчинка, ображено глянув на маму, зітхнув і відійшов убік. Він неодноразово чув схожі слова від інших людей і вже розумів, що вони значать.

І справді, кіт мав непоказний вигляд: під рудою шерстю випирали кісточки, було видно худенькі ребра, хвіст, що більше нагадував тонку паличку із вузлами. На фоні худорлявості вирізнялася голова з обмороженими колись вушками, занадто широким носом і далеко посадженими очима, в яких заховалася печаль.

Микола обернувся, почувши вигук жінки, і намагався зрозуміти, кому він стосувався. Побачив кота під лавкою, що дивився у порожнечу. Негарний… Він знав, що його теж вважають таким, і сьогодні почув, як одногрупниці шепотілися про нього:

– Коля – хлопець хороший, веселий, та як він добре розуміє математику! Але, дівчата, уявіть – як можна від нього мати дітей? Вони ж теж будуть такими ж негарними!?

Серед них була і Марічка. Вона щось сказала дівчатам, і ті зареготали. Микола почервонів, розвернувся і вийшов з аудиторії. Здається, вони його не помітили.

Молодь часто дивиться на себе у дзеркало, намагаючись помітити та підкреслити приємні риси: осяйливу посмішку, ямочку на підборідді чи щоках. А що підкреслити Миколі? Відстовбурчені вуха? Чи безліч великих веснянок на всьому обличчі? Широкі скули чи гостре підборіддя? Очі незрозумілого кольору під важкими віками, що здаються ще меншими через окуляри з товстими скельцями? Нічого видатного в його зовнішності не було, тому він не любив дивитися в дзеркало.

З ним все зрозуміло, а ось за кота – прикро. Так, він зовсім не схожий на домашніх мурчиків, які лише своїм виглядом створюють затишок у домі. Але чи це його вина? Йому й так не щастило від народження – ні даху над головою, ні ситної їжі. А тут ще й зовнішність…

– Виходить, що мені пощастило більше, – подумав Микола, – у мене є житло і бабуся, яка тільки й мріє смачно нагодувати. У мене є майбутнє, нехай не таке, про яке я мрію, але воно є! А що є у тебе?

Він присів на лавку, під якою сидів кіт. Той звично хотів було втекти, але раптом почув:
– Що, блукаче? Тобі теж сумно? Сідай поруч, тут тепло на лапках буде. Поділимо наш смуток на двох.

Кіт недовірливо слухав Миколая, вуха його здригалися:
– «Що йому від мене треба? Чого він хоче? Хоче поговорити зі мною, таким негарним? Чи просто хоче приспати мою пильність, щоб потім образити? Але нехай говорить, адже це він говорить саме до мене!»

І кіт не чинив опору, коли його підняли теплі руки хлопця і посадили на лаву поруч.

– Ми з тобою чимось схожі, коте, – тихо сказав Микола. – Не лише зовнішністю, хоча так, зовнішність у нас обох дивна, кожен по-своєму. Ми схожі ще й внутрішньо. Нас не зустрічають радісними усмішками, з нами неохоче спілкуються, дивно було б, якби тебе чи мене запросили до компанії для веселощів. Тому ми звикли бути наодинці. І знаєш, що найбільше лякає – здається, самотність триватиме все життя!

Кіт уважно слухав Миколу, пильно вдивлявся йому в очі й обережно нявкнув:
– Але ж ти запросив мене до своєї компанії! Тепер нас двоє, ми розмовляємо. Не знаю, чому тобі це потрібно, але повір – для мене це було несподівано, але дуже приємно! За кілька хвилин розмови з тобою я готовий навіть пожертвувати шкіркою ковбаси, яку сховав серед цегли біля входу в підвал. Ох, даремно це зробив – її з’їдять інші коти!

– Ти, напевно, голодний, коте? – здогадався Микола. – Звичайно, голодний! Якщо погодишся почекати мене кілька хвилин, я повернуся з їжею для тебе. Посидиш тут до мого повернення?
– Ні! – нявкнув кіт. – Краще я піду з тобою і зачекаю тебе біля дверей магазину!

Микола уважно подивився на касирку – жінку середнього віку, приємної зовнішності. Можливо, вона добра та уважна мати…
Кіт, дочекавшись Миколу на ґанку, супроводив його до лавки, де із задоволенням з’їв обидва пакети корму. Хай і дешевого, але йому здавалося, що нічого смачнішого він ніколи не куштував. Нашвидкоруч умившись, він знову скочив на лаву і вмостився поруч із новим знайомим. Випадкова трапеза стерла стіну недовіри, і тепер заговорив кіт, неголосно муркочучи Миколі.

Микола чув муркіт кота, і на серці ставало легше. Зникли темні думки, на душі ставало тепло від простої, але щирої вдячності кота. Піддавшись почуттю, він поклав долоню на велику котячу голову і обережно погладив її. Кіт завмер, не вірячи своєму щастю, а коли Микола ласкаво почухав за вушком, витягнувся на лаві і притулився до нього спиною;
– Ось воно – щастя! – промовляв його вигляд, і мордочка його була тепер зовсім не потворною, а милою і лагідною.

– Я бачу, тобі теж знайомий цей біль у серці, коли тебе відкидають, – сумно усміхнувся Микола. – Тому я тебе не зраджу. Посидимо ще трохи і підемо до мене додому. Бабуся, думаю, не заперечуватиме, вона зовсім не така, як ця касирка з магазину. Підеш зі мною?

– Хоч на плаху, хоч на вогнище! – щиро нявкнув кіт і віддано дивився в очі єдиній дорогій людині.

– Лізь під куртку, дощ починається. – Микола розкрив куртку, і кіт, не чекаючи повторного запрошення, пірнув у тепло. – Ось і моя душа тепліє, – усміхався Микола, – думав, ніколи не зігріється після того, як почув, як вона сміється з мене разом із подругами…

Дощинки з мокрим снігом чомусь не падали на двох друзів – над ними розкрилася парасолька, яскрава, жіноча. Микола обернувся – за спинкою лавки стояла Марина і тримала парасольку, прикриваючи їх від негоди.
– Дурненький ти, Коля. – усміхнулася вона.

Микола насупився і знайшов у собі сили м’яко відсторонити парасольку:
– Не треба, Марина. Я чув, як твої подруги сміялися з мене, а потім і з твоїх слів.
– Шкода, що ти не чув ті мої слова. – усміхнулася дівчина. – Я сказала їм, що хотіла б мати купу дітей, і щоб ти був їхнім татом! Як мінімум – трьох, двох хлопчиків і дівчинку. Чомусь їм це здалося смішним.

– І кота! – висунув голову з-під куртки кіт.

– І обов’язково кота! – засміялася Марина.