– Забирайся з моєї квартири, тепер це моє місце!

Вийди з моєї квартири, ти, шмаркаче, мамки твоєї більше нема. Тепер квартира моя!

Я виріс у чудовій родині. Батьки жили у злагоді і любові. Я був щасливою дитиною, але коли мені виповнилося сім років, тато загинув в аварії. Він вертався з відрядження, коли нетверезий водій врізався в його авто. В один день наше життя з мамою перевернулося.

Ми жили добре, батько завжди дбав про нас. Коли заощадження закінчилися, мама влаштувалася працювати до магазину, щоб хоч якось мене забезпечити. Через два роки на роботі мама познайомилася з дядьком Тарасом. Вона так його полюбила, що запросила жити до нас. Спочатку дядько Тарас був добрим другом. Він попросив мене називати його татом, і мені це подобалось, бо я відразу до нього прив’язався. Здавалося, що життя налагодилося, мама знову стала щасливою. До нас повернувся спокій. Тарас з мамою побралися. Але через два роки вітчим все частіше почав заглядати до чарки.

Через горілку у нас почалися постійні сварки. Мама віднімала у нього пляшку, за що отримувала стусани. Одного вечора я теж вирвав у нього пляшку, за що він перекинув мене на підлогу. Я вдарився головою об кут шафи. Мама прикладала холодний рушник до моєї рани і казала, що скоро все загоїться.

– Синку, янголе мій, потерпи…

Я випив води і знесилений заснув. Вранці мама готувала сніданок, дядько Тарас сидів за столом п’яний, схилившись і щось бурмотів. Я поїв, і мама відправила мене на вулицю гратися.

Після прогулянки я повернувся додому. Мами вдома не було. Дядько Тарас сидів, як і раніше, за столом і наливав собі чарку.

– Де моя мама? – спитав я…

– У лікарні твоя мама. Менше вертись буде і чоловіка відволікати! А ти йди і посуд помий, бо матір недомила!

Я розплакався і побіг до сусідів. Там жили бабуся Тамара і дідусь Семен. Від них я дізнався, що сталося. Я дуже непокоївся за маму. Сусіди розповіли, що їй стало зле, і вона викликала швидку. Бабуся Тамара запропонувала залишитися в них на ніч, а на ранок пообіцяла піти зі мною до лікарні, щоб навідати маму.

Наступного ранку бабуся взяла мене за руку і повела до мами. У лікарні нас зустрів головний лікар:

– Мені шкода, але цієї ночі серце твоєї мами не витримало. Вона мала травми, несумісні з життям, і не пережила операцію.

У мене полилися сльози… серце розривалося і дихати стало важче… Я побіг по коридору, зазираючи в кожну палату в надії побачити маму…

– Мамо, рідненька, як я без тебе у цьому світі? Не залишай мене. Я хочу з тобою. Повернись і забери мене.

Бабуся Тамара плакала і казала: “Не плач, синочку… Матуся тепер буде твоїм ангелом… стане оберігати тебе!”

Я вернувся додому, впав на ліжко і ридав, доки не заснув. Дядько Тарас спав у вітальні. Вранці, коли я прокинувся, він увійшов у мою кімнату і, схопивши мене за руку, підняв з ліжка:

– Вийди з моєї квартири, ти, шмаркаче, мамки твоєї більше нема. Тепер квартира моя!

Я взяв найнеобхідніші речі і вибіг з квартири. Сльози заливали очі. Я не знав, куди бігти. Мене прихистили сусіди. Бабуся Тамара подала заяву на дядька Тараса, його заарештували. А вони оформили наді мною опікунство. За законом, квартира дісталася мені. Бабуся здавала її в оренду, і на ці гроші та їхню пенсію ми жили. Я закінчив школу та вступив на бюджет до університету. Отримав гарну спеціальність.

Моїх рятівників-сусідів вже нема на цьому світі п’ять років, але я завжди їх згадую. Вони дали мені шанс на щасливе майбутнє. Якби не вони, я не знаю, що було б зі мною…

Зараз я одружений, маю чудову дружину, двох дітей і сімейний затишок. Але мені так бракує МАТУСІ…