Загублена в самотності між роботою чоловіка та його матір’ю

Чоловік зникає між роботою та мамою, а я тону в самотності…

Уже більше року я ніби живу сама. Так, формально я заміжня, є дитина, будинок, але мій чоловік… його просто немає поруч. Він або на роботі до ночі, або десь у квартирі своєї матері. І найгірше — він не бачить у цьому жодної проблеми. Жодного співчуття, ані натяку на розуміння. Для нього все ок: працює, допомагає мамі, а додому заходить, наче в готель.

Знайомі твердять: «Потерпи, от вийдеш з декрету — все налагодиться». А я думаю — та справа ж не в декреті. Просто я, нарешті, перестала заплющувати очі. Прозріла. Раніше виправдовувала його, захищала, мовляв, втомлюється, у нього ж складна робота, а тепер… тепер я бачу, як повільно, але невблаганно розвалюється моя сім’я.

Живемо ми у Львові, у звичайній двокімнатній хрущовці. Зараз я у декреті з маленькою донечкою. Чоловік, Тарас, працює у великій транспортній компанії — нещодавно отримав підвищення. І з того часу він наче зник із нашого дому. Повертається опівночі, вранці схоплюється — і знову його нема. А якщо не робота — то його «друга прописка», квартира його матері.

Галина Степанівна, його мати, після моїх пологів почала регулярно «затягувати» його до себе під благовидними приводами: то розетку треба поправити, то трубу підкрутити, то двері скриплять. Ну й добре, якби це було раз на місяць, але це стало системою. А пару місяців тому вона раптом вирішила робити ремонт. Причому саме зараз, коли син отримав нову посаду і засипаний справами. І, як не дивно, на ремонт гроші виділяє мій чоловік. А ми? Сидимо на рештках від зарплати. Дитячі — смішно, не вистачить навіть на пачку підгузників.

Коли в Тараса була відпустка, він пропонував їй зробити ремонт тоді. Але вона відмовилася: «Мені і так нормально, не треба нічого міняти». А тепер — терміново! Треба, терміново, все розвалюється, шпалери відлізають, стеля крива… І ось мій чоловік по вихідних тепер у неї. Кожного разу одне й те саме: «Я тільки заскочу на хвилинку». А повертається вже за північ. Я навіть не знаю, хто тепер головна жінка у його житті — я чи мама?

Про онучку Галина Степанівна цікавиться… через сина. Жодного разу не запитала в мене, не запропонувала допомогти, не прийшла, щоб посидіти з дитиною, поки я хоча б трохи відпочину. Зате командує: «Тарасику, не забудь завітати, треба допомогти з шафою, а потім ще з кахлем».

Я втомилася. Втомилася бути самітною при живому чоловікові. Втомилася бачити, як дитина тябонькається до тата, а той, не взуваючись, йде у душ, мовчки вечеряє і падає спати. Я намагалася поговорити, пояснити, що нам потрібна сім’я, а не вічні гонки за схваленням матері. А він тільки махає рукою:

— Та я ж не по бабах, я в будинку гроші залишаю, тобі ще чого? Роботу кинути?

Так, він приносить гроші. Тільки ось гроші я можу і сама заробити. А от тата своїй дитині дати не можу, якщо той постійно «у справах» у бабусі. Мені не потрібен банкомат. Мені потрібен чоловік. Партнер. Друг. Батько для доньки.

А поки що я сиджу у цій квартирі, з іграшками, з підгузниками, з вічною втомою. І почуваюся покинутою. Забутою. Самотньою. Хоча на пальці — обручка…