З життя
Зайва дитина
Лишня донька
– Я ж не просила вас його народжувати, – обурювалася Оксана, – чому через вашу дитину я маю страждати?
Спочатку ви у мене кімнату забрали, потім безкоштовною нянею зробили, а тепер виявляється, що я маю віддати в хороші руки свого єдиного друга? Який зі мною 9 років живе?!
Ні вже! Я до бабусі піду і там із Рексом житиму! А ви самі свого Васька виховуйте!
Шістнадцятирічна Оксана останній рік постійно сварилася з батьками.
Справді, на це у неї були свої причини – мати й батько після народження сина забули про існування старшої доньки.
З дев’яти років Оксана змушена була дбати про себе сама. Коли дівчинка була молодшою, вона не розуміла справжню причину такого до неї ставлення, байдужість мами й тата її дуже засмучувала.
Оксана потайки плакала і жалілася бабусі:
– Вони весь час із Ваською! Прошу пограти зі мною, мама каже, що їй ніколи, а тато взагалі відвертається! Бабусю, вони що, мене не люблять?
– Ну що ти, сонечко, – відвела очі й заспокоювала онучку Надія Петрівна, – звісно, люблять! Просто зараз їм важко.
Вася маленький, вимагає уваги й постійного догляду. Ти ж розумієш, що він головку ще не тримає і ніжками не ходить.
Ось підросте трохи, тоді буде легше. А ти прояви ініціативу, допоможи мамі з братом, гуляти з ним ходи, грай. Тоді, можливо, й часу у мами з татом буде більше.
Надія Петрівна, даючи поради онучці, прекрасно знала, що навіть активна участь Оксани у вихованні свого молодшого брата ситуацію суттєво не змінить.
Справа в тому, що старша дитина для Ольги та Ярослава була нелюбою. По-перше, одружилися вони, як зараз кажуть, «по залёту» – Ярослав знав Ольгу всього кілька місяців.
Коли він почав зустрічатися з дівчиною, то і не підозрював, що вона йому бреше – Ольга навмисне додала собі два роки, щоб здаватися дорослішою.
Вагітність шістнадцятирічної школярки загрожувала Ярославу величезними проблемами, тому хлопець вирішив узяти Ольгу за дружину.
Оксану ніхто не чекав, до її появи на світ батьки не готувалися. Ольга хотіла повеселитися, і відсутність можливості жити звичним життям роздратувала її.
Ярослав також особливої любові до доньки не відчував з тієї ж причини. І взагалі, він завжди мріяв про сина.
Вася для батьків став світлом у вікні, його хотіли і планували. До його народження готувалися ретельно. Із заздалегідь.
– Мамо, може купимо мені ляльку? – попросила Оксана матір, – он ту, з хвостом, як у русалки.
Ольга, розглядаючи маленькі шапочки і пінетки, байдужно відповіла:
– У мене зайвих грошей немає. Оксано, перестань мене ганьбити! Чесно слово, з тобою хоч магазинами не водись – постійно щось випрошуєш!
Адже прекрасно знаєш, що у тебе скоро народиться братик, для нього потрібно встигнути купити одяг, ліжко, коляску.
Чому ти така егоїстка? Про себе лише й думаєш!
Дівчинка, слухаючи постійні докори матері, почала відчувати себе винною. І справді, до чого ж вона? Ну й що, що у неї майже немає іграшок, братові ж потрібніше.
***
Вася ні в чому не знав відмови. Хлопчику дісталася вся любов батьків, Ольга і Ярослав практично кожен день купували улюбленому синові щось нове.
Для нього навіть окрему кімнату ще до народження підготували – Оксану переселили в гостьову, в її спальні зробили ремонт.
Коли дівчинка намагалася обуритися, батько їй строго пояснив:
– Ти вже доросла, можеш поспати й на дивані! Ребёнку потрібен особистий простір. У нас з матір’ю кімната маленька, якщо поставимо там ліжко, то зовсім місця не залишиться.
– Не бісись, – підтримала батька мати, – я б на твоєму місці раділа. У мене, наприклад, ні братів, ні сестер немає, я одна в сім’ї.
А тобі зовсім скоро буде з ким грати. Давай, Оксано, не триндюй, книжки і іграшки розбирай.
До речі, половину тобі доведеться викинути – зберігати це барахло ніде.
***
Коли Василь народився, Оксана позбулася всіх своїх дитячих радощів. Ольга і Ярослав вирішили, що дочка у них вже достатньо доросла, щоб доглядати за братом.
Коли немовля починало плакати вночі, батько чи мати виходили з спальні й будили Оксану:
– Невже ти не чуєш, що дитина кричить? Іди, сунь йому пляшечку, перевір підгузок. Може, переодягнути потрібно.
Оксана вставала вночі до дитини, а вдень, повертаючись зі школи, доглядала за молодшим братом.
Ольга у декретній відпустці відпочивала, у неї на себе, кохану, завжди був час.
Надія Петрівна, приходячи в гості до сина і невістки, постійно обурювалася:
– Ольга, ну що це таке? Невже можна кидати обов’язки про двомісячне немовля на десятирічну дівчинку? Мало вона там догляне?
– Нічого страшного в цьому не бачу, – безтурботно відповідала свекрусі Ольга, – хай звикає.
Рано чи пізно вона стане матір’ю, все це їй ще належить пережити. Зато який досвід!
Надія Петрівна, я впевнена, що Оксана мені років через 10 ще й дякую скаже! Я, між іншим, теж втомлююся. Як ви думаєте, чи легко мені одній справлятися з двома дітьми?
З Ярослава мало користі, він постійно на роботі, мені практично не допомагає. Вечері повозиться з Васильком півгодини і все, на диван перед телевізором.
– Ольго, так не можна! Ти дитинство позбавляєш. Невже ти не розумієш, що у Оксанки зараз такий ніжний вік, їй би з подругами в ляльки грати, а не за дитиною ходити.
У мене, окрім Ярослава, ще троє було. І всі погодки! Я ж якось справлялася, ні у кого допомоги не просила.
– Тоді час був інший, Надія Петрівна, – заперечувала свекрусі Ольга, – ще раз повторюю: я нічого нечемного в цій допомозі не бачу!
Зрештою, Вася – її рідний брат, вона повинна допомагати його виховувати. Вона ж старша!
***
Років у тринадцять Оксана брата стала ненавидіти. Василько ріс розумним і напрочуд пустотливим хлопчиком.
Хлопець швидко зрозумів, що будь-яку свою пустощ можна списати на старшу сестру – Оксані діставалося за все:
– Я не розумію, чим ти тут займаєшся, поки нас немає? – майже кожного вечора лаяла дочку Ольга, – я уламки в сміттєвому відрі знайшла. Ти кухоль розбила?
– Не я, – відповідала Оксана, – Васька її навмисно скинув зі стола, бо я йому дозволила цукерки їсти.
– А ти чому командуєш? – зразу ж захищав сина Ярослав, – ти, що, ці цукерки купуєш? Теж мені, знайшлася господиня! Нехай їсть!
– Мама веліла Ваську солодким не годувати. На обід він спочатку повинен з’їсти суп, а вже потім чай з цукерками.
А Васька супа відмовився, став одразу десерт вимагати. Я йому вазочку не дала, а він стукнув кухоль об підлогу.
– Роззява, – розсердилася Ольга, – а якби дитина поранилася? Доросла ж, а за дитиною дивитися не можеш!
Сьогодні ти покарана, ніяких прогулянок! Сидітимеш вдома і вчитимеш літери з Василем.
Мені вихователька нещодавно сказала, що він у нас найвідстаючий в групі!
Всі діти вже склади складають, а наш навіть до 5 рахувати не вміє. Це твоя вина, між іншим!
Ситуація досягла піку, коли Оксані виповнилося шістнадцять. Батьки, не питаючи у неї дозволу, вирішили віддати в добрі руки Рекса – старого пса Оксани, якого вона багато років тому знайшла цуценям на вулиці і виростила.
– Щоб завтра і духу його тут не було! Василько почав чхати без причини, я підозрюю, що це алергія на собачу шерсть.
Оксана обурилася:
– Рекса я віддавати не буду, не змусите! Це єдина істота, яка мене щиро любить. Не віддам!
– Хто тебе запитувати буде? – філософськи помітив Ярослав, – ми і так дуже довго твою блоховозку терпіли.
Я б його і раніше вигнав, просто приводу якось не було. Розумний, паршивець! Жодного разу вдома не нагадив. Хоча я зручного випадку чекав.
Оксана вперлася:
– Рекс залишиться зі мною, нікому його не віддам! Він мені дорогий! Невже ви не розумієте, що я його люблю врешті-решт!
– А брата ти не любиш? – примружилася Ольга, – ти готова ризикувати його здоров’ям заради цього дворняги? Я тебе правильно зрозуміла?
Оксана розсердилася:
– Так, саме так! Як же ви мені набридли разом зі своїм Васильком! Ви навіть не уявляєте, як я від вас втомилася! Чому я на догоду йому повинна відмовлятися від єдиного друга?
Так він мені все життя зламав, ваш Василько! У мене через нього дитинства не було! Поки мої подруги бігали на подвір’ї, я парками ходила з візком, а ти в цей час, мамо, спала!
Коли мої однокласники ходили до репетитора і готувалися до іспитів, я розривалася між школою, дитсадком і домом. Бо ти, мамо, вийшла на роботу.
Досить, мені набридло! Я йду жити до бабусі!
***
Надія Петрівна прийняла онучку, проти Рекса пенсіонерка нічого не мала.
У бабусі в квартирі Оксана почувалася як вдома – ніхто її не дорікав, ніхто не змушував проводити час з нелюбим братом. У бабусі вона могла робити все, що захоче.
Ольга дозволила старшій дочці пожити окремо всього місяць – через 4 тижні жінка зателефонувала Оксані й наказовим тоном веліла:
– Негайно повертайся! Відпочила? З тебе досить! Ми тут самі не справляємося.
– Чому це? – хмикнула Оксана, – хто вам взагалі сказав, що я повернусь?
Мені у бабусі прекрасно живеться, до вас переїжджати я не збираюся!
– Я про твої плани не запитую, – заявила Ольга Оксані, – я тобі кажу негайно зібрати речі й приїхати додому.
Василька нікому забрати зі школи! Мені доводиться обідів відмовлятися, щоб дитину після уроків додому відвезти.
– А я тут при чому? – справедливо обурилася Оксана, – твій син, ось ти за ним і дивись.
У мене, знаєш, мамо, і своїх справ вдосталь. Якщо ти забула, я в інституті навчаюсь, освіту отримую.
Тут, у бабусі, у мене є можливість нормально домашні завдання робити. Я всі предмети профільні підтягнула! Тому вибачте, я залишуся тут.
– Ну зачекай, – злобно сказала Ольга, – батько з роботи прийде, я його за тобою відправлю. Під пинками тебе додому приведе! Що, доросла стала? Самостійна?
Надія Петрівна, присутня при розмові, жестом попросила онучку дати їй трубку:
– Ти, Ольго, багато на себе не бери, – вступилася бабуся за Оксану, – дівчину зовсім затюкали, не даєте їй і зітхнути!
Василька вже дорослий, шостий рік йому йде. Що, він не в змозі сам посидіти?
Боїшся одного залишати – винайми няню! А Оксану залиште в спокої, до вас я її не відпущу. Нехай дитина вчиться спокійно!
І Ярославові мої слова передай!
***
Оксану залишили в спокої. Від бабусі дівчина дізналася, що проблему з молодшим братом батьки все ж вирішили – грошей не пожалкували і найняли для улюбленого Василька няню.
За свій вчинок Оксана не відчуває сорому. В кінці кінців, Василь їй брат, а не син. Відповідальність за нього несе не вона.
I Will Always Be With You, Mum: A Heartfelt Story You Can Believe Grandma Valerie couldn’t wait for evening to come. Her neighbour Natalie, a single woman approaching fifty, had just confided something so astonishing that Valerie’s head was spinning. To prove her point, Natalie had even invited her round later to show her something remarkable. The story began quite simply. That morning, Natalie had dropped by as she was on her way to the shop: “Is there anything you need, Valerie? I’m popping to the corner shop to pick up bits for a pie and a few other things.” Valerie smiled. “You’ve always been so good and caring, Natalie. I remember you as a little girl. It’s a shame things haven’t worked out for you—but you never seem sad or complain, not like some.” Natalie laughed. “What’s there to complain about? I do have a man I love, it’s just we can’t be together for now. Would you like to hear the reason? I’ve never told anyone else, but I want to tell you. Well, partly because you probably wouldn’t be believed if you repeated it!” She grinned. “Just let me know if you need anything from the shop. I’ll pop in on my way back, and over a cup of tea, I’ll tell you all about my life. Maybe then you’ll be happy for me and stop worrying.” Valerie didn’t really need anything, but asked Natalie to fetch a loaf of bread and some sweets for tea, her curiosity well and truly piqued. Later, as they sat together over tea and cake, Natalie began: “Valerie, you remember that thing that happened to me twenty years ago? I was nearly thirty. Met a bloke—nice enough, so I thought I’d marry him even if I didn’t love him. At least I’d have a family. He moved in and I got pregnant. When the baby came, a little girl, she lived just two days and passed away. I thought I’d go mad with grief. My husband and I split up soon after. A couple of months later, once I’d stopped crying, something happened. It’s hard to explain, Valerie. I’d got everything ready for my daughter—the cot, bedding, toys, the lot. They say it’s bad luck to buy these things early, but I didn’t believe that. Then one night I was woken by the sound of a baby crying. I thought I was imagining it, but the crying came again. I went to the cot—and there she was. My little girl. I picked her up, my heart nearly bursting with happiness. She looked up at me and then drifted peacefully to sleep. And from then on, almost every night, she would come to me. I even bought formula and a bottle, but she hardly ever fed—just smiled, closed her eyes and slept in my arms. Is that even possible?” Valerie leaned forward, utterly enthralled. “I know it sounds mad, but it’s true,” Natalie insisted. “It just went on—we got used to those nightly visits. I knew my little girl was living in another world, with her own mum and dad, but she never forgot me. She would visit, and one night she said to me: ‘I will always be with you, Mum. We are bound by an invisible thread, and nothing can ever break it.’ Sometimes I wonder if it’s a dream, but she even brings me gifts from her world. They don’t last long here though—they fade away like snow in spring.” That evening, Valerie finally visited Natalie’s flat. No one else was home—just the two of them. Suddenly, a gentle light shimmered in the air and a sweet young woman appeared: “Hello, Mummy! I’ve had such a good day, I want to share it with you. And here’s a present for you.” She placed a small bouquet on the table. Turning to see Valerie, she smiled again. “Oh, hello! Mum said you wanted to meet me. I’m Marianne.” After chatting a while, Marianne faded away like morning mist. Valerie sat silent, absolutely stunned. “Well, I never… that really happens!” she whispered. “Your daughter’s a beauty, Natalie, just like you. I’m so happy for you. You really are a lucky woman—maybe luckier than anyone I know. I would never have believed it if I hadn’t seen it myself. Thank you for opening my eyes. The world is so much bigger than I thought; life goes on everywhere. I’m not afraid anymore.” The flowers on the table became paler and then vanished altogether. But Natalie smiled, full of hope. Tomorrow would be a wonderful new day. She was going to meet Arkady, the man she loved and who loved her back—she just knew it. And someday soon, she’d introduce him to the two people she loved most in the world: Marianne and Arkady.
Ill always be with you, Mum. A story you might believe Granny Margaret waited for evening with restless curiosity. Her...
The Friend I Sold: Grandpa’s Tale of Loyal Companionship, Hard Times, and a Hard Lesson Learned
A Sold Friend. Granddads Story And he understood me! It wasn’t fun, and I realised it was a foolish idea....
The Closest of Kin: A Heartwarming Family Story of Grandparents Anna and Paul, Their Three Wonderful Grandchildren, Home-Baked Treats, Maths Lessons, and the Unbreakable Bonds That Sustain Them Through Joys and Sorrows
Family Ties. A Story Funny, how life turns out. It could have all been so different. The neighbour, Mrs. Dawson,...
I Did a DNA Test and Instantly Regretted It I Had to Marry My Girlfriend After Finding Out She Was Pregnant. After Our Wedding, We Moved in With My Parents Because We Couldn’t Afford Our Own Place. Time Went By and I Became the Dad of a Wonderful Little Boy. Soon After, We Decided to Get a Mortgage and Start Our Own Family Home. After a While, My Wife Told Me She Was Pregnant Again, and That’s How Our Princess Anna Was Born. The Kids Grew Up Quickly, and Each Year I Noticed They Didn’t Look Like Me at All—not even a little. In Fact, Neither My Son nor My Daughter Looked Like Their Mum Either. Both Were Ginger with Freckles—Where Did That Come From in Our Family? The Thought Crossed My Mind to Take a Paternity Test. Maybe It Wasn’t the Brightest Idea, But I Needed to Be Sure the Kids Were Mine. I Took the Test. I Had to Wait Two Weeks for the Results. As Soon As They Called, I Rushed to the Lab. Thank God—It Turned Out I Was Their Dad. I Went Home and Hid the Documents So My Wife Wouldn’t Find Them. But Why Didn’t I Just Throw Them Away? I Paid for That Mistake. Just a Few Days Later, My Wife Threw Those Papers in My Face. She Caused Such an Uproar the Whole House Trembled. I Understand Why, But Surely There Was a More Peaceful Way to Handle It. She Couldn’t Forgive Me, and Now I’m Alone. Five Years Have Passed Since That Day, and She Still Won’t Let Me See the Kids. That’s How Simple Curiosity Stole the Most Precious Thing I Had—My Family. I Hope One Day She Can Forgive Me…
I remember those days as if they happened in another life. Back then, when I learned my sweetheart was expecting,...
Don’t Leave, Mum: An English Family Story
Common wisdom says you cant judge a book by its cover. But Barbara Smith thought that was nonsenseshe was sure...
A Grandson’s Request: An Uplifting Story of Trust, Family, and a Grandmother’s Unwavering Support
Request from my Grandson Gran, I need a favour. I really need some money. A lot. He came to me...
She Was Never Truly Alone: An Ordinary London Morning with Grandma Violet, Filly the Cat, and Loyal Gav the Dog
She Was Never Alone. A Simple Story A slow winter morning dawned over London. Out in the communal courtyard, caretakers...
No One Left to Talk To: A Story “Mum, what are you saying? How can you say you’ve got no one to talk to? I call you twice a day,” her daughter asked wearily. “No, sweetheart, that’s not what I meant,” Nina Anderson sighed sadly. “I just don’t have any friends or acquaintances left who are my age. From my time.” “Mum, don’t talk nonsense. You still have your school friend Irene. And honestly, you’re so modern and you look much younger than you are. Oh, Mum, what’s wrong?” her daughter fretted. “You know Irene has asthma; when she talks on the phone she starts coughing. And she lives all the way on the other side of the city. There were three of us friends, remember I told you? But Mary’s been gone for a long time. Yesterday, Tanya from the flat next door popped in. I made her a cuppa—she’s a lovely woman, often drops by. She even brought over some buns she’d baked for her family. She told me about her children and grandchildren. She’s got grandchildren, even though she’s about fifteen years younger than me. But her childhood, her memories—they’re so different from mine. I just long for a chat with peers, people like me,” Nina Anderson explained, though she realised perfectly well that her daughter wouldn’t understand. She was still young. Her time wasn’t gone—it was just outside the window. She didn’t yet yearn for memories. Sveta was wonderful and caring; it wasn’t about her. “Mum, I got us tickets for a night of classic ballads on Tuesday. Remember you wanted to go? No more sulking—put on your burgundy dress, you look stunning in it!” “All right, darling, everything’s fine. I don’t know what came over me, good night, we’ll speak tomorrow. Go to bed early—you hardly get any sleep,” Nina changed the subject. “Yes, Mum, goodnight. Bye,” and Svetlana hung up. Nina Anderson gazed silently at the glittering evening lights outside… Year Eleven, also spring. So many plans. It seemed so recent. Her friend Irene fancied Simon Mallory from their class. But Simon liked Nina. He’d call her every evening, invite her out. But Nina thought of him as just a friend—why raise his hopes? Later Simon left for the army. He came back, married, lived in Irene’s old house. Back then everyone had a landline. The number… Nina Anderson dialled the number from memory. The tone didn’t come at once—then someone picked up, there was rustling and then a quiet man’s voice: “Hello, I’m listening.” Maybe it’s too late? Why did I call? Maybe Simon doesn’t even remember me, or maybe it’s not him at all! “Good evening,” Nina’s voice rasped a little with nerves. There was more static on the line, then suddenly she heard an astonished voice: “Nina? Is that really you? Of course it is. I’d know your voice anywhere. How did you find me? I’m only here by chance….” “Simon, you recognised me!” A wave of joyful memories swept over Nina Anderson. No one had called her by her name for ages—just “mum”, “granny”, or “Mrs Anderson”. Well, except Irene. But just “Nina” sounded so wonderful, so fresh—as if the years hadn’t passed at all. “Nina, how are you? I’m so glad to hear from you.” Those words made her ridiculously happy. She’d feared he wouldn’t recognise her, or her call would be out of place. “Do you remember Year Eleven? When Simon and Victor took you and Irene out in that rowing boat? He’d blistered his hands on the oars and tried to hide it. Then we ate ice cream on the riverside while the music played,” Simon’s voice was soft and wistful. “Of course I remember!” Nina laughed joyfully, “And that class camping trip? We couldn’t get the tins open, we were so hungry!” “Oh yes,” Simon chuckled, “Then Victor opened them and we sang songs by the campfire. Do you remember? After that, I decided to learn the guitar.” “And did you?” Nina’s voice rang with youthful delight at all these shared memories. It was like Simon was reviving their happy past, recalling detail after detail. “So, how are things now?” Simon asked, but immediately answered himself, “Actually, I can tell from your voice you’re happy. Children, grandchildren? You still writing poems? I remember: ‘To dissolve into the night and be reborn by morning!’ So full of hope! You always were like sunshine, Nina! You bring warmth to everyone, no one could be cold around you. Your family’s so lucky—to have a mum and granny like you is pure gold.” “Oh, come off it, Simon, I’m long past that. My time’s over, I—” He interrupted. “Come on, you give out so much energy I think my phone’s about to melt! Just kidding. I don’t believe you’ve lost your zest for life—not a bit. That means your time isn’t over yet, Nina. So live—and be happy. The sun shines for you. And the breeze chases clouds across the sky for you. And the birds sing for you!” “Simon, you’re still such a romantic. What about you? I’m going on and on about myself…” But suddenly there was a crackle and the call cut out. Nina sat there, phone in hand. She wanted to ring back, but it was late—better not. Another time. What a wonderful chat they’d had—so many memories! The sudden ringtone made Nina jump. Her granddaughter. “Yes, Daisy, hello, I’m still up. What did Mum say? No, my mood’s fine. I’m going to a concert with Mum. Are you coming over tomorrow? Wonderful, see you then. Bye.” In an unexpectedly good mood, Nina Anderson went to bed, head full of plans. As she drifted off, she found herself composing lines for a new poem… In the morning, Nina decided to visit Irene. Just a few stops on the tram—she wasn’t a creaky old nag yet. Irene was delighted: “At last! You’ve been promising for ages. Ooh, is that an apricot tart? My favourite! Well, spill, what’s brought this on?” Irene coughed, pressing her hand to her chest, then waved Nina’s concern away. “It’s all right, new inhaler—I’m better. Come on, let’s have tea. Nina, you look younger somehow—come on, tell me!” “I don’t know—my fifth youth!” Nina laughed as she sliced the tart. “Yesterday I rang Simon Mallory by accident… remember your crush in Year Eleven? We got to reminiscing—I’d forgotten half of it. What’s up, Irene? Not another asthma attack?” Irene sat pale and silent, then whispered: “Nina, you didn’t know? Simon passed away a year ago. He lived in another part of town—he moved from that old place ages ago.” “You must be joking! How? Who was I talking to? He remembered everything about our school days. My mood was terrible before talking to him. But after we spoke, I felt life was carrying on—that I still had strength, and joy for living… How could it be?” Nina couldn’t believe Simon was gone. “But I heard his voice. He said such beautiful things: ‘The sun shines for you. And the breeze chases clouds across the sky for you. And the birds sing for you!’” Irene shook her head, sceptical of her friend’s story. Then she surprised Nina by saying: “Nina, I don’t know how, but it really does sound like it was him. His words, his style. Simon loved you. I think he wanted to support you… from the other side. And it looks like he did. I haven’t seen you so happy and full of energy for ages. One day, someone will piece your tattered heart back together. And you’ll finally remember—what it feels like to be… simply happy.”
No one to even have a chat with. A Reminiscence “Mother, honestly, what are you talking about? How can you...