Замок на Печерську

— Я вже все вирішив. Оксана чекає дитину, їй зараз потрібен спокій і нормальні умови.

— То з'їжджати маю саме я?

— А хто ще? Не Оксані ж шукати житло.

Марко зупинився посеред кухні й упевнено подивився на дружину згори вниз. Розправив плечі, наче керівник, що тільки щойно ухвалив остаточне рішення. До цього майже десять хвилин безцільно ходив квартирою, відчиняв шафи, заглядав на полиці, ніби проводив ревізію власного майна.

Соломія кинула вологу губку в мийку і сполоснула руки під холодною водою. Не відповіла одразу. Почуте вдарило сильно, але ні сліз, ні істерики не сталося. Замість цього прийшло спокійне й важке усвідомлення: ось до чого все поступово котилося останні місяці. Його нескінченні затримки після роботи в автосервісі на Автозаводській, телефон із новим паролем, несподівані поїздки до матері на вихідні — все склалося в одну картину.

— Соломіє, давай без сцен. Прошу по-людськи.

— По-людськи?

— Саме так. Я п'ять років прожив у цій квартирі. Робив ремонт власними руками. Шпалери в спальні сам клеїв. Тож маю повне право тут залишитися. А тобі краще поки перебратися до сестри. У неї ж двокімнатна на Оболоні, якось розміститеся.

Соломія прихилилася спиною до кухонного гарнітура. Бажання спорити не виникло. Обурення теж кудись зникло. Самовпевненість Марка була настільки звичною, що навіть дивуватися вже не хотілося.

П'ять років спільного життя пролетіли як один нескінченний день, що повторювався. Марко любив комфорт і щиро вважав, що він має з'являтися сам собою. Коли приходив час купувати продукти, у його старенького "Фольксвагена" раптом спускало колесо. Коли наставав термін платити за комуналку, саме йому чомусь затримували зарплату в автосервісі. А той самий ремонт, яким він тепер так пишався, звівся до одного купленого рулону шпалер. Марко клеїв їх майже три доби, витратив цілу каністру клею, зіпсував плінтус, а потім ще довго розповідав знайомим, як власноруч перетворив родинну квартиру. Поки він відновлювався після цього "подвигу" на рибалці під Вишгородом, Соломія спокійно найняла майстрів, які переробили все як слід.

І тепер цей чоловік планував привести сюди нову жінку і далі жити так, наче нічого не сталося.

— Добре, Марку. Твої речі будуть готові.

Він навіть розгубився. Очевидно, чекав зовсім іншого — сліз, криків, звинувачень, розбитого посуду. На обличчі промайнуло розчарування: заздалегідь підготовлену вистава скасували.

— Ну… от і чудово, — невпевнено промовив він. — Молодець, що спокійно все сприйняла. Без цих… жіночих емоцій.

Переступив з ноги на ногу, наче все ще сподівався, що дружина зараз розплачеться і почне вмовляти його залишитися. Але Соломія лише уважно дивилась на нього, наче перед нею стояла зовсім незнайома людина.

— Тоді я піду до спальні, — він зевнув. — Трохи полежу. День важкий був. Усі ці розмови… Оксана переживає, я теж весь на нервах.

— Звісно. Йди відпочивай. Сили тобі ще знадобляться.

Марко нічого не підозрював. Розвернувся і пішов у кімнату. Вже за кілька хвилин звідти почувся тихий звук телевізора. Будь-яку вихідну він звик проводити лежачи на дивані, і навіть розлучення не стало причиною змінювати звички.

Соломія вийшла в коридор і зняла з верхньої полиці три великі картаті господарські сумки. Ті самі міцні баули, в яких зручно перевозити все підряд. Діяла без поспіху. Відчинила шафу і почала складати чоловічі речі. Светри, джинси, сорочки, футболки — все летіло в першу сумку разом із носками й білизною. Потім туди ж полетіли зимові черевики, коробки з рибальськими приманками, старий моток дротів, який Марко чомусь роками зберігав "на всякий випадок", та решта риболовецьких снастей.

Після цього Соломія пішла у ванну. У сумку полетіли бритва, пінка для гоління, гель для душу й три флакони дорогого парфуму, які вона колись сама дарувала йому на свята.

Коли всі баули виявилися набиті до відмови, Соломія повернулася на кухню. Налила собі повний стакан води, випила його невеликими ковтками, потім узяла телефон і набрала знайомий номер.

— Галино Степанівно, добрий день, — сказала вона.

— Чого тобі? — незадоволено озвалася свекруха. На задньому плані голосно працював телевізор. — Що там знову сталося? У мене з самого ранку тиск скаче, тож кажи швидше.

— Сьогодні Марко переїжджає до вас. Можете готуватися зустрічати сина.

На іншому кінці лінії зависла тиша. Навіть телевізор несподівано замовк — видно, Галина Степанівна притишила звук.

— Це ще що значить — до мене?! — обурено вигукнула вона. — Ви там зовсім побилися? Я завтра на дачу під Бровари збиралася, розсаду висаджувати! І взагалі, чому це він має їхати саме до мене?

— Думаю, Марко сам усе вам детально пояснить, — відповіла Соломія. — Про Оксану, яка чекає дитину. Про те, що їй необхідні тиша і спокій. І про нове щасливе життя, яке він збирається будувати. Тож зустрічайте, скоро син приїде з речами.

— Яка ще Оксана?! Соломіє, ти що таке кажеш? Я не можу його до себе взяти! У мене диван розвалюється!

— Постеліть йому на підлозі, — запропонувала Соломія. — Він же не вередливий. Аби лиш телевізор показував і на столі щодня було перше, друге й третє. Ви ж постійно твердили, що я його погано годую. Тепер зможете самі довести протилежне.

Не дослухавши подальших обурень, Соломія завершила розмову.

Сумки вийшли важкими. Три величезні картаті баули перегородили весь прохід біля вхідних дверей. Соломія по черзі винесла їх на майданчик, намагаючись не зачіпати дверну коробку. Повернулась у квартиру, подивилась у дзеркало й пригладила волосся.

— Марку! — голосно покликала вона.

За кілька хвилин він вийшов зі спальні. Потягувався, широко зевав, ліниво чухаючи живіт. Домашні штани висіли мішком, обличчя було сонним і цілком задоволеним.

— Уже зібралася? — спитав він, прямуючи до холодильника. — Швидко впоралась. Я думав, до вечора будеш копатися.

— Зібралась.

— Тоді ключі поклади на полицю біля дзеркала.

— Вже поклала, — Соломія показала в бік передпокою. — Он лежать. Твої.

Марко задоволено хмикнув, дістав пакет соку й випив прямо з горлечка. Потім підійшов до дверей, глянув на майданчик і здивовано присвиснув.

— От це ти добра напхала! Цілих три баули. І як ти їх потягнеш? Викликай носіїв. Я собі спину рвати не буду. Мені ще по Оксану їхати, у неї теж речей багато.

— Це не мені нести, Марку.

— А кому тоді?

— Тобі.

Він застиг на порозі з пакетом соку в руці. Кілька секунд просто дивився на неї, не розуміючи сенсу сказаного.

— Це ще як розуміти? Куди я маю йти?

— Дуже просто. У першому баулі твій одяг. У другому — снасті, інструменти й усілякий хлам. У третьому — взуття і все з ванної. Навіть улюблені кружки поклала. Завгорнула в светри, щоб не розбилися.

— Ти зовсім з глузду з'їхала?! — заревів Марко, розливши сік на підлогу. — Я ж сказав: з'їжджаєш ти! Це мій дім! Ми тут жили разом! Ми сім'я!

— Чому це раптом твій?

— Бо ми п'ять років були одружені! Все спільне!

Соломія склала руки на грудях.

— Забув? Квартиру мені віддала бабуся по дарчій. Це сталося задовго до того, як ти з'явився в моєму житті зі своїми вудками. За документами ти тут ніхто. І жити тут з цієї хвилини теж більше не будеш.

Марко розгублено заблимав очима. Схоже, за роки безтурботного життя він настільки звик вважати квартиру своєю, що геть забув, кому вона насправді належить.

— Але я ж ремонт тут робив! Шпалери клеїв! Змішувач у ванній міняв!

— Шпалери справді клеїв, — Соломія кивнула. — Якщо хочеш, можеш зараз їх зняти зі стін, акуратно згорнути й покласти в четверту сумку. І змішувач теж забирай. Завтра викличу сантехніка, поставлю новий.

— Ти… ти не можеш так чинити! Я твій чоловік!

— Майже колишній чоловік. До речі, Галина Степанівна вже знає, що ти сьогодні до неї переїжджаєш.

— Навіщо ти матері дзвонила?! — він роздратовано кинув пакет із соком на тумбу. — Вона завтра на дачу збиралася! Їй зараз не до мене!

— От і чудово. Заразом їй допоможеш. Розсада сама себе не висадить. І диван полагодиш — вона саме скаржилась, що розвалюється.

Марко відкрив рота, але слів не знайшов. Уся його колишня впевненість зникла за одну секунду. Тепер він нарешті зрозумів, що баули за дверима — це не демонстрація характеру. Це його найближче майбутнє.

— Соло… ну чого ти… — він обережно ступив крок уперед. — Погарячкував я. З тією Оксаною… помилився. Буває ж. Заплутався. Давай спокійно поговоримо. Я ж ще нікуди не пішов.

— Такі розмови треба було вести раніше, — Соломія навіть не дала йому закінчити. — Тепер уже пізно. Забирай речі і звільняй квартиру.

— Мені йти нікуди! До матері не поїду. Вона мене своїми нотаціями живцем з'їсть!

— Тоді їдь до своєї вагітної Оксани. Ти ж казав, їй необхідний спокій. От і забезпечиш. Знімете квартиру більшу. Ти ж тепер головний здобувач.

— Вона… вона кімнату знімає… разом із подругою… — Марко випалив це й одразу затнувся.

Соломія тихо посміхнулась.

— От воно як… Усього лише кімната. Звісно, навіщо жити там, якщо є готова квартира з ремонтом, оплаченою комуналкою і колишньою дружиною, яку, як тобі здавалося, можна без зусиль виставити за двері. Замахнувся ти широко, Марику.

Він нервово засмикався біля виходу. Дістав телефон із кишені домашніх штанів і швидко набрав номер.

— Оксан… привіт. Тут проблема. Соломія вперлася. Каже, квартира належить їй. Уявляєш? Виявляється, бабуся ще тоді оформила дарчу…

Соломія мовчки спостерігала за тим, що відбувається. Їй уже не було болісно. Тільки неприємно.

— Що значить "сам розбирайся"? — майже закричав Марко. — Оксан, а мені з речами куди? Можна до тебе? Ви ж зі Світою якось потиснетеся хоч ненадовго…

З телефону долинув високий роздратований жіночий голос. Розібрати слова було неможливо, але сенс був очевидний: ніхто звільняти місце для Марка не збирався.

— Як це — куди хочу?! Ти ж дитину чекаєш! Нам жити десь треба! Ми ж сім'ю будувати збиралися! — тепер він уже майже благав. — До чого тут мама? Я до неї не поїду! Вона мене постійно пиляє! Оксан… Алло! Оксан!

Він опустив телефон. Екран згас.

— Вона… мене заблокувала.

— Як усе передбачувано, — сказала Соломія. — Варто зникнути безкоштовній квартирі, як разом із нею зникло й велике кохання. Дивовижна дівчина. Коли дитина народиться, порадь зробити тест на батьківство.

— Соло… — він знову ступив до неї. — Прости мене. Чесне слово, зглупив. Сам не розумію, що на мене знайшло. Чоловіки іноді роблять помилки…

— Помилка була тільки одна — ти вирішив, що можеш розпоряджатися чужою квартирою.

Вона носком домашньої пантофлі виштовхнула за поріг його старі капці — ті самі, в яких він щодня ходив маршрутом диван — холодильник.

— Гадюка, — процідив він, остаточно зрозумівши, що жалість не допоможе. Каяття зникло миттєво. — Совісті в тебе немає! Я тобі найкращі роки життя присвятив!

— Щасливо дістатися. Передавай привіт мамі.

Соломія закрила двері й двічі повернула ключ. Щиголь замка пролунав для неї дивовижно приємно.

Ще майже двадцять хвилин із підʼїзду долинали важкі кроки, роздратовані вигуки й шум сумок, що тягнулися по сходах. Марко дзвонив матері, вимагав скасувати поїздку й приготувати вечерю. Потім обдзвонював служби такси, спорив із диспетчерами через вартість поїздки і просив автомобіль із великим багажником.

Нарешті внизу гучно хлопнули підʼїзні двері.

Соломія повернулася на кухню. Взяла ганчірку і витерла розлитий сік. У квартирі стояла незвична тиша. Не працював телевізор, ніхто не просив приготувати вечерю і не розповідав про грандіозні плани, які чомусь завжди мали здійснюватися за чужий рахунок.

Вона повісила ганчірку на край мийки, дістала з шафки турку й насипала в неї кави — рівно стільки, скільки пила завжди, коли варила тільки для себе. Поставила турку на плиту, викрутила вогонь на мінімум і сіла за стіл чекати, поки кава почне підійматися пінкою.

У передпокої на полиці біля дзеркала лежала в'язка нових ключів — завтра зранку вона викличе майстра, щоб поставив новий замок. А поки що старий тримав двері надійно: щиголь, яким вона замкнула його кілька хвилин тому, усе ще відлунював десь під ребрами, і це було добре.