З життя
Занадто досконала
Віта одна
— Розумієш, мене дратує те, що ти маєш гроші!
— Дратує?!
— Так!
Зоя нічого не відповіла, мовчки повернулася на підборах і пішла геть від цього місця. Вона була надзвичайно розчарована, але не могла нічого вдіяти. Та й навіщо?
Зоя звикла все в житті досягати сама. У школі завжди намагалася здобути лише п’ятірки, чим іноді дивувала і вчителів, і однокласників. Вона належала до тих, хто плаче через четвірки. Однолітки крутили пальцем біля скроні та нишком заздрили Зоїним найгіршим оцінкам. Вони б і їм раділи. Вчителі зітхали та казали, що не варто так зациклюватися і що іноді трапляються помилки, нічого страшного, і п’ятірку можна отримати наступного разу. Але Зої потрібно було отримати її негайно. Тепер.
Повертаючись додому зі школи, вона одразу сідала за уроки. Мама і бабуся дивувалися, дивлячись на неї.
— Йди прогуляйся, Зойка! Погода ж яка хороша, — казала бабуся.
— Завтра контрольна. Треба готуватися, — відповідала дівчина.
І, відкидаючи за спину свою розкішну косу, вона бралася за книжки. Ще вона дуже любила читати.
— Зір зіпсуєш! Казала ж тобі, не можна так багато сидіти за книжками! — нарікала мама.
— Ну, ще трішки! Ну, дуже цікаво, — просилася Зоя, пригортаючи до себе книгу, яку щойно читала з захопленням.
Мама похитає головою та йде на кухню. Там вони з бабусею обговорюють, яке блискуче майбутнє чекає на їхню дівчинку.
— Але тільки б не на шкоду здоров’ю! — неминуче додає бабуся. — Дай, Боже…
Звичайно, Зоя закінчила школу із золотою медаллю. Вступила до гарного вишу, подолавши високий конкурс. І там навчалася відмінно.
Шукати роботу дівчині не довелося. Її одразу запросили працювати, як тільки вона захистила диплом. Зоє мала вибір із двох місць. Обрала те, що було ближче до дому.
З її працелюбністю і наполегливістю справи на роботі теж пішли чудово. Її зусилля помічали, заохочували, зарплата зростала. Незабаром Зоя купила собі квартиру та переїхала від мами й бабусі.
— Ох, внучко, — зітхала бабуся, — Ти давно доросла, хочеш жити одна, я розумію… Але ми так будемо за тобою сумувати!
— Не переживай, бабусю! Я буду часто приїжджати, ми ж в одному місті житимемо, а не за сто кілометрів, — з посмішкою казала Зоя, обіймаючи бабусю.
— Тільки якщо який наречений з’явиться, приводь його до нас у гості, — посміхаючись і водночас витираючи сльози, казала бабуся. — Бо ти дівка видна, при грошах, швидко заплутають. А в мене око — алмаз, я їх за версту чую, шахраїв-то.
— Ну що ти, бабусю, я ж теж не дурепа. Я сама їх розпізнаю.
— Дивись, що вийшло, розгледіла одного, — хмуриться бабуся і багатозначно дивиться на маму Зої Ольгу, а та обурюється:
— Мамо, ну що ти, насправді! Все життя мені згадуватимеш?!
Мама Зої не дуже любить говорити про свого колишнього. Того самого, від кого вона колись втратила голову, і від кого народилася Зоя. Вона приховала від матері факт знайомства і спілкування з ним, а він обманув дівчину та виявився не тим, за кого себе видавав. А потім і зовсім опинився у тюрмі. Звідти він надіслав листа Ользі, думаючи, що вона все ще його любить і пробачить, але вона не пробачила. А вирішила народити Зою, що, як жодного разу не пожалкувала. У дівчинки було все, адже Ользі допомагала мама…
Всупереч порадам бабусі, Івана Зоя з родиною знайомити не поспішала. Він їй сподобався. Просто сподобався. Їй нічого від нього не було потрібно, що навпаки, підкупило Івана. Розумна красива дівчина, впевнена в собі, знає, чого хоче і як, сама за себе платить і взагалі повністю незалежна. Крім того, Іван нещодавно розлучився з дівчиною — повною протилежністю Зої. Зірки зійшлися.
Іван — вільний художник, з тих, хто поки що «не знайшов себе». Практичній і прагматичній Зої саме не вистачало такої романтики в житті. А Іван був дуже романтичний. Дарував квіти, купував подарунки, часто на останні гроші, бо у нього завжди їх було замало. Замовлень, то були, то не було. Але одне було зрозуміло цілком — Іван талановитий. А Зоя стала його музою. Він малював її портрети, і вони дуже добре продавалися, а іноді він втрачав натхнення і впадав у депресію, тоді зовсім нічого не писав. Зоя часто казала йому, щоб він не лінувався. Для успіху в житті йому не вистачало лише наполегливості, адже талант у нього був. А він завжди жартував і казав, що для щастя йому не вистачає її, Зої. І вони йшли в спальню…
Іван часто залишався у Зої на ніч. В його однокімнатній квартирі облаштована майстерня. Там все було заповнене полотнами і фарбами, а маленький старенький диванчик, на якому іноді спав Іван, стояв на кухні.
Жити разом Зоя не пропонувала, і він не наполягав. Івана вона не контролювала, заміж не вимагала, про сім’ю і дітей не мріяла, дорогі подарунки не випрошувала, як його попередня дівчина, та й навіщо? Вона сама могла собі купити все, що захоче.
Зоя часто платила не тільки за себе, але й за нього: романтична вечеря в ресторані, поїздки та інші розваги, прощаючи йому черговий «період безгрошів’я», проте завжди пропонуючи рішення. Вона намагалася допомогти Івану покращити продажі картин і збільшити замовлення, іноді вона пропонувала йому місце роботи, де він міг би заробляти, не кидаючи писати картини. Але Івану нововведення не подобалися, а щодо роботи його, як правило, щось не влаштовувало. Або заробіток, або графік. Він сумно посміхався і казав, що він вільний птах і, очевидно, так тому й бути. Зоя не погоджувалася і намагалася допомогти своєму коханому.
Проте, незважаючи на все це, хлопець підходив їй повністю, жодних претензій вона не висувала. І їй було добре з ним. Тільки з ним вона відпочивала і душею, і тілом.
Але одного разу, під час чергової прогулянки після нічого незначущих розмов про погоду та події у світі культури, які зазвичай цікавили Івана, він раптом заявив про те, що їм краще розійтися. Зоя була шокована. Вони зупинилися і сіли на лавочку. Зоя вже подумки планувала сьогоднішню вечерю, навіть заздалегідь приготувала їжу та напої. Після прогулянки вони мали піти до неї. Нічого не передбачало такого розвитку подій…
Іван почав плутано пояснювати, що вона занадто хороша для нього, а він у житті поки нічого значного не досяг, фінансове положення в нього нестабільне, йому нічого їй запропонувати. А Зоя така вся крута і самодостатня. Сама вирішує свої проблеми, нічого ні в кого не просить, тримається впевнено та незалежно, і в неї є гроші.
— А мене це дратує! Розумієш, дратує! — заявив Іван. — Ти сама вирішуєш, як і на що їх витратити, ні в чому собі не відмовляєш. Ти можеш купити собі все, що захочеш, а я рахую копійки. Я ж бачу твоє вираження обличчя, коли ти отримуєш мої подарунки. Ти ввічлива дівчина, кажеш дякую і інші милості, але те, на що я збирав два місяці, ти можеш купити прямо зараз, одним рухом руки, просто діставши з сумочки картку. І так, у тебе все таке круте! Сумочка ця одна твоя скільки коштує! Щоби її купити, мені три місяці працювати треба.
— Тобто тебе дратує мій достаток?! — Зоя була здивована. — Як ти можеш так говорити? Адже кому, як не тобі відомо, як мені ці гроші даються! Я дуже багато працюю для цього. І дорікати мене моїм же достатком? Я ж тебе ні словом, ні ділом не упрікнула. Нічого не змушувала, не висміювала…
Іван мовчав і сидів, повернувшись від неї.
Зоя просто підвелася і пішла геть. Навіщо розмови, до чого? Замість того щоб спробувати дотягнутися до її рівня, чоловік просто сховався, зійшов з дистанції. Він би міг поділитися з нею своїми переживаннями, і вони б обов’язково придумали, як бути. Але ні. Він вирішив розійтися. Гроші його дратують! Та хто тобі заважає заробити? Мозок є, талант, руки золоті, працюй, твори! Ні! Ну, добре. Хай живе сам по собі. Адже він вільний птах…
Зоя була неймовірно зла на Івана. Права була тоді бабуся, всюди повно любителів поживитися за чужий рахунок. А потім ще й претензії висунути.
***
— А чому ж ти досі не познайомила нас зі своїм нареченим? — запитала бабуся під час чергового візиту Зої.
— А нема його, нареченого, бабусю… — сумно відповіла онука.
— Як нема, дитино? Не може бути.
— Може. Залишиться мені, мабуть, одній жити. Як там кажуть, із сорока котами, — усміхнулася Зоя.
— Не сумуй, дочка, які твої роки! — сказала мама. — Треба просто шукати собі рівню.
— Може й треба. Тільки мені, чомусь не хочеться. Я зрозуміла, що можу робити все сама, навіщо мені зайвий тягар? Нерви псувати?
Незважаючи на песимізм, Зоя через деякий час все ж змогла зустріти свою любов. Такий самий цілеспрямований молодий чоловік закохався в дівчину, і вона полюбила його.
Вони розуміли одне одного з півслова, бо були дуже схожі. Наполегливою працею вони планомірно досягали своїх цілей. Разом, спільно. Вони обговорювали свої плани та ділилися досягненнями.
А Івана Зоя одного разу бачила на вулиці. Він малював якусь дівчину, сидячи перед мольбертом на булварі. Поруч із ним сиділи й інші художники, які малювали з натури. Зоя не відразу впізнала його. Іван виглядав якимось утомленим і трохи схуд. А її він упізнав одразу, і швидко відвів погляд, немов незнайомець.
Зоя, проходячи повз у своїх нових туфлях, які коштували, як колись казав Іван, дві його зарплати, подумала про те, що кожному своє. Очевидно, йому було комфортно на його рівні. І вище він не збирався. Як кажуть, краще синиця в руках, ніж журавель у небі…
I Will Always Be With You, Mum: A Heartfelt Story You Can Believe Grandma Valerie couldn’t wait for evening to come. Her neighbour Natalie, a single woman approaching fifty, had just confided something so astonishing that Valerie’s head was spinning. To prove her point, Natalie had even invited her round later to show her something remarkable. The story began quite simply. That morning, Natalie had dropped by as she was on her way to the shop: “Is there anything you need, Valerie? I’m popping to the corner shop to pick up bits for a pie and a few other things.” Valerie smiled. “You’ve always been so good and caring, Natalie. I remember you as a little girl. It’s a shame things haven’t worked out for you—but you never seem sad or complain, not like some.” Natalie laughed. “What’s there to complain about? I do have a man I love, it’s just we can’t be together for now. Would you like to hear the reason? I’ve never told anyone else, but I want to tell you. Well, partly because you probably wouldn’t be believed if you repeated it!” She grinned. “Just let me know if you need anything from the shop. I’ll pop in on my way back, and over a cup of tea, I’ll tell you all about my life. Maybe then you’ll be happy for me and stop worrying.” Valerie didn’t really need anything, but asked Natalie to fetch a loaf of bread and some sweets for tea, her curiosity well and truly piqued. Later, as they sat together over tea and cake, Natalie began: “Valerie, you remember that thing that happened to me twenty years ago? I was nearly thirty. Met a bloke—nice enough, so I thought I’d marry him even if I didn’t love him. At least I’d have a family. He moved in and I got pregnant. When the baby came, a little girl, she lived just two days and passed away. I thought I’d go mad with grief. My husband and I split up soon after. A couple of months later, once I’d stopped crying, something happened. It’s hard to explain, Valerie. I’d got everything ready for my daughter—the cot, bedding, toys, the lot. They say it’s bad luck to buy these things early, but I didn’t believe that. Then one night I was woken by the sound of a baby crying. I thought I was imagining it, but the crying came again. I went to the cot—and there she was. My little girl. I picked her up, my heart nearly bursting with happiness. She looked up at me and then drifted peacefully to sleep. And from then on, almost every night, she would come to me. I even bought formula and a bottle, but she hardly ever fed—just smiled, closed her eyes and slept in my arms. Is that even possible?” Valerie leaned forward, utterly enthralled. “I know it sounds mad, but it’s true,” Natalie insisted. “It just went on—we got used to those nightly visits. I knew my little girl was living in another world, with her own mum and dad, but she never forgot me. She would visit, and one night she said to me: ‘I will always be with you, Mum. We are bound by an invisible thread, and nothing can ever break it.’ Sometimes I wonder if it’s a dream, but she even brings me gifts from her world. They don’t last long here though—they fade away like snow in spring.” That evening, Valerie finally visited Natalie’s flat. No one else was home—just the two of them. Suddenly, a gentle light shimmered in the air and a sweet young woman appeared: “Hello, Mummy! I’ve had such a good day, I want to share it with you. And here’s a present for you.” She placed a small bouquet on the table. Turning to see Valerie, she smiled again. “Oh, hello! Mum said you wanted to meet me. I’m Marianne.” After chatting a while, Marianne faded away like morning mist. Valerie sat silent, absolutely stunned. “Well, I never… that really happens!” she whispered. “Your daughter’s a beauty, Natalie, just like you. I’m so happy for you. You really are a lucky woman—maybe luckier than anyone I know. I would never have believed it if I hadn’t seen it myself. Thank you for opening my eyes. The world is so much bigger than I thought; life goes on everywhere. I’m not afraid anymore.” The flowers on the table became paler and then vanished altogether. But Natalie smiled, full of hope. Tomorrow would be a wonderful new day. She was going to meet Arkady, the man she loved and who loved her back—she just knew it. And someday soon, she’d introduce him to the two people she loved most in the world: Marianne and Arkady.
Ill always be with you, Mum. A story you might believe Granny Margaret waited for evening with restless curiosity. Her...
The Friend I Sold: Grandpa’s Tale of Loyal Companionship, Hard Times, and a Hard Lesson Learned
A Sold Friend. Granddads Story And he understood me! It wasn’t fun, and I realised it was a foolish idea....
The Closest of Kin: A Heartwarming Family Story of Grandparents Anna and Paul, Their Three Wonderful Grandchildren, Home-Baked Treats, Maths Lessons, and the Unbreakable Bonds That Sustain Them Through Joys and Sorrows
Family Ties. A Story Funny, how life turns out. It could have all been so different. The neighbour, Mrs. Dawson,...
I Did a DNA Test and Instantly Regretted It I Had to Marry My Girlfriend After Finding Out She Was Pregnant. After Our Wedding, We Moved in With My Parents Because We Couldn’t Afford Our Own Place. Time Went By and I Became the Dad of a Wonderful Little Boy. Soon After, We Decided to Get a Mortgage and Start Our Own Family Home. After a While, My Wife Told Me She Was Pregnant Again, and That’s How Our Princess Anna Was Born. The Kids Grew Up Quickly, and Each Year I Noticed They Didn’t Look Like Me at All—not even a little. In Fact, Neither My Son nor My Daughter Looked Like Their Mum Either. Both Were Ginger with Freckles—Where Did That Come From in Our Family? The Thought Crossed My Mind to Take a Paternity Test. Maybe It Wasn’t the Brightest Idea, But I Needed to Be Sure the Kids Were Mine. I Took the Test. I Had to Wait Two Weeks for the Results. As Soon As They Called, I Rushed to the Lab. Thank God—It Turned Out I Was Their Dad. I Went Home and Hid the Documents So My Wife Wouldn’t Find Them. But Why Didn’t I Just Throw Them Away? I Paid for That Mistake. Just a Few Days Later, My Wife Threw Those Papers in My Face. She Caused Such an Uproar the Whole House Trembled. I Understand Why, But Surely There Was a More Peaceful Way to Handle It. She Couldn’t Forgive Me, and Now I’m Alone. Five Years Have Passed Since That Day, and She Still Won’t Let Me See the Kids. That’s How Simple Curiosity Stole the Most Precious Thing I Had—My Family. I Hope One Day She Can Forgive Me…
I remember those days as if they happened in another life. Back then, when I learned my sweetheart was expecting,...
Don’t Leave, Mum: An English Family Story
Common wisdom says you cant judge a book by its cover. But Barbara Smith thought that was nonsenseshe was sure...
A Grandson’s Request: An Uplifting Story of Trust, Family, and a Grandmother’s Unwavering Support
Request from my Grandson Gran, I need a favour. I really need some money. A lot. He came to me...
She Was Never Truly Alone: An Ordinary London Morning with Grandma Violet, Filly the Cat, and Loyal Gav the Dog
She Was Never Alone. A Simple Story A slow winter morning dawned over London. Out in the communal courtyard, caretakers...
No One Left to Talk To: A Story “Mum, what are you saying? How can you say you’ve got no one to talk to? I call you twice a day,” her daughter asked wearily. “No, sweetheart, that’s not what I meant,” Nina Anderson sighed sadly. “I just don’t have any friends or acquaintances left who are my age. From my time.” “Mum, don’t talk nonsense. You still have your school friend Irene. And honestly, you’re so modern and you look much younger than you are. Oh, Mum, what’s wrong?” her daughter fretted. “You know Irene has asthma; when she talks on the phone she starts coughing. And she lives all the way on the other side of the city. There were three of us friends, remember I told you? But Mary’s been gone for a long time. Yesterday, Tanya from the flat next door popped in. I made her a cuppa—she’s a lovely woman, often drops by. She even brought over some buns she’d baked for her family. She told me about her children and grandchildren. She’s got grandchildren, even though she’s about fifteen years younger than me. But her childhood, her memories—they’re so different from mine. I just long for a chat with peers, people like me,” Nina Anderson explained, though she realised perfectly well that her daughter wouldn’t understand. She was still young. Her time wasn’t gone—it was just outside the window. She didn’t yet yearn for memories. Sveta was wonderful and caring; it wasn’t about her. “Mum, I got us tickets for a night of classic ballads on Tuesday. Remember you wanted to go? No more sulking—put on your burgundy dress, you look stunning in it!” “All right, darling, everything’s fine. I don’t know what came over me, good night, we’ll speak tomorrow. Go to bed early—you hardly get any sleep,” Nina changed the subject. “Yes, Mum, goodnight. Bye,” and Svetlana hung up. Nina Anderson gazed silently at the glittering evening lights outside… Year Eleven, also spring. So many plans. It seemed so recent. Her friend Irene fancied Simon Mallory from their class. But Simon liked Nina. He’d call her every evening, invite her out. But Nina thought of him as just a friend—why raise his hopes? Later Simon left for the army. He came back, married, lived in Irene’s old house. Back then everyone had a landline. The number… Nina Anderson dialled the number from memory. The tone didn’t come at once—then someone picked up, there was rustling and then a quiet man’s voice: “Hello, I’m listening.” Maybe it’s too late? Why did I call? Maybe Simon doesn’t even remember me, or maybe it’s not him at all! “Good evening,” Nina’s voice rasped a little with nerves. There was more static on the line, then suddenly she heard an astonished voice: “Nina? Is that really you? Of course it is. I’d know your voice anywhere. How did you find me? I’m only here by chance….” “Simon, you recognised me!” A wave of joyful memories swept over Nina Anderson. No one had called her by her name for ages—just “mum”, “granny”, or “Mrs Anderson”. Well, except Irene. But just “Nina” sounded so wonderful, so fresh—as if the years hadn’t passed at all. “Nina, how are you? I’m so glad to hear from you.” Those words made her ridiculously happy. She’d feared he wouldn’t recognise her, or her call would be out of place. “Do you remember Year Eleven? When Simon and Victor took you and Irene out in that rowing boat? He’d blistered his hands on the oars and tried to hide it. Then we ate ice cream on the riverside while the music played,” Simon’s voice was soft and wistful. “Of course I remember!” Nina laughed joyfully, “And that class camping trip? We couldn’t get the tins open, we were so hungry!” “Oh yes,” Simon chuckled, “Then Victor opened them and we sang songs by the campfire. Do you remember? After that, I decided to learn the guitar.” “And did you?” Nina’s voice rang with youthful delight at all these shared memories. It was like Simon was reviving their happy past, recalling detail after detail. “So, how are things now?” Simon asked, but immediately answered himself, “Actually, I can tell from your voice you’re happy. Children, grandchildren? You still writing poems? I remember: ‘To dissolve into the night and be reborn by morning!’ So full of hope! You always were like sunshine, Nina! You bring warmth to everyone, no one could be cold around you. Your family’s so lucky—to have a mum and granny like you is pure gold.” “Oh, come off it, Simon, I’m long past that. My time’s over, I—” He interrupted. “Come on, you give out so much energy I think my phone’s about to melt! Just kidding. I don’t believe you’ve lost your zest for life—not a bit. That means your time isn’t over yet, Nina. So live—and be happy. The sun shines for you. And the breeze chases clouds across the sky for you. And the birds sing for you!” “Simon, you’re still such a romantic. What about you? I’m going on and on about myself…” But suddenly there was a crackle and the call cut out. Nina sat there, phone in hand. She wanted to ring back, but it was late—better not. Another time. What a wonderful chat they’d had—so many memories! The sudden ringtone made Nina jump. Her granddaughter. “Yes, Daisy, hello, I’m still up. What did Mum say? No, my mood’s fine. I’m going to a concert with Mum. Are you coming over tomorrow? Wonderful, see you then. Bye.” In an unexpectedly good mood, Nina Anderson went to bed, head full of plans. As she drifted off, she found herself composing lines for a new poem… In the morning, Nina decided to visit Irene. Just a few stops on the tram—she wasn’t a creaky old nag yet. Irene was delighted: “At last! You’ve been promising for ages. Ooh, is that an apricot tart? My favourite! Well, spill, what’s brought this on?” Irene coughed, pressing her hand to her chest, then waved Nina’s concern away. “It’s all right, new inhaler—I’m better. Come on, let’s have tea. Nina, you look younger somehow—come on, tell me!” “I don’t know—my fifth youth!” Nina laughed as she sliced the tart. “Yesterday I rang Simon Mallory by accident… remember your crush in Year Eleven? We got to reminiscing—I’d forgotten half of it. What’s up, Irene? Not another asthma attack?” Irene sat pale and silent, then whispered: “Nina, you didn’t know? Simon passed away a year ago. He lived in another part of town—he moved from that old place ages ago.” “You must be joking! How? Who was I talking to? He remembered everything about our school days. My mood was terrible before talking to him. But after we spoke, I felt life was carrying on—that I still had strength, and joy for living… How could it be?” Nina couldn’t believe Simon was gone. “But I heard his voice. He said such beautiful things: ‘The sun shines for you. And the breeze chases clouds across the sky for you. And the birds sing for you!’” Irene shook her head, sceptical of her friend’s story. Then she surprised Nina by saying: “Nina, I don’t know how, but it really does sound like it was him. His words, his style. Simon loved you. I think he wanted to support you… from the other side. And it looks like he did. I haven’t seen you so happy and full of energy for ages. One day, someone will piece your tattered heart back together. And you’ll finally remember—what it feels like to be… simply happy.”
No one to even have a chat with. A Reminiscence “Mother, honestly, what are you talking about? How can you...