Занадто досконала

Віта одна

— Розумієш, мене дратує те, що ти маєш гроші!

— Дратує?!

— Так!

Зоя нічого не відповіла, мовчки повернулася на підборах і пішла геть від цього місця. Вона була надзвичайно розчарована, але не могла нічого вдіяти. Та й навіщо?

Зоя звикла все в житті досягати сама. У школі завжди намагалася здобути лише п’ятірки, чим іноді дивувала і вчителів, і однокласників. Вона належала до тих, хто плаче через четвірки. Однолітки крутили пальцем біля скроні та нишком заздрили Зоїним найгіршим оцінкам. Вони б і їм раділи. Вчителі зітхали та казали, що не варто так зациклюватися і що іноді трапляються помилки, нічого страшного, і п’ятірку можна отримати наступного разу. Але Зої потрібно було отримати її негайно. Тепер.

Повертаючись додому зі школи, вона одразу сідала за уроки. Мама і бабуся дивувалися, дивлячись на неї.

— Йди прогуляйся, Зойка! Погода ж яка хороша, — казала бабуся.

— Завтра контрольна. Треба готуватися, — відповідала дівчина.

І, відкидаючи за спину свою розкішну косу, вона бралася за книжки. Ще вона дуже любила читати.

— Зір зіпсуєш! Казала ж тобі, не можна так багато сидіти за книжками! — нарікала мама.

— Ну, ще трішки! Ну, дуже цікаво, — просилася Зоя, пригортаючи до себе книгу, яку щойно читала з захопленням.

Мама похитає головою та йде на кухню. Там вони з бабусею обговорюють, яке блискуче майбутнє чекає на їхню дівчинку.

— Але тільки б не на шкоду здоров’ю! — неминуче додає бабуся. — Дай, Боже…

Звичайно, Зоя закінчила школу із золотою медаллю. Вступила до гарного вишу, подолавши високий конкурс. І там навчалася відмінно.

Шукати роботу дівчині не довелося. Її одразу запросили працювати, як тільки вона захистила диплом. Зоє мала вибір із двох місць. Обрала те, що було ближче до дому.

З її працелюбністю і наполегливістю справи на роботі теж пішли чудово. Її зусилля помічали, заохочували, зарплата зростала. Незабаром Зоя купила собі квартиру та переїхала від мами й бабусі.

— Ох, внучко, — зітхала бабуся, — Ти давно доросла, хочеш жити одна, я розумію… Але ми так будемо за тобою сумувати!

— Не переживай, бабусю! Я буду часто приїжджати, ми ж в одному місті житимемо, а не за сто кілометрів, — з посмішкою казала Зоя, обіймаючи бабусю.

— Тільки якщо який наречений з’явиться, приводь його до нас у гості, — посміхаючись і водночас витираючи сльози, казала бабуся. — Бо ти дівка видна, при грошах, швидко заплутають. А в мене око — алмаз, я їх за версту чую, шахраїв-то.

— Ну що ти, бабусю, я ж теж не дурепа. Я сама їх розпізнаю.

— Дивись, що вийшло, розгледіла одного, — хмуриться бабуся і багатозначно дивиться на маму Зої Ольгу, а та обурюється:

— Мамо, ну що ти, насправді! Все життя мені згадуватимеш?!

Мама Зої не дуже любить говорити про свого колишнього. Того самого, від кого вона колись втратила голову, і від кого народилася Зоя. Вона приховала від матері факт знайомства і спілкування з ним, а він обманув дівчину та виявився не тим, за кого себе видавав. А потім і зовсім опинився у тюрмі. Звідти він надіслав листа Ользі, думаючи, що вона все ще його любить і пробачить, але вона не пробачила. А вирішила народити Зою, що, як жодного разу не пожалкувала. У дівчинки було все, адже Ользі допомагала мама…

Всупереч порадам бабусі, Івана Зоя з родиною знайомити не поспішала. Він їй сподобався. Просто сподобався. Їй нічого від нього не було потрібно, що навпаки, підкупило Івана. Розумна красива дівчина, впевнена в собі, знає, чого хоче і як, сама за себе платить і взагалі повністю незалежна. Крім того, Іван нещодавно розлучився з дівчиною — повною протилежністю Зої. Зірки зійшлися.

Іван — вільний художник, з тих, хто поки що «не знайшов себе». Практичній і прагматичній Зої саме не вистачало такої романтики в житті. А Іван був дуже романтичний. Дарував квіти, купував подарунки, часто на останні гроші, бо у нього завжди їх було замало. Замовлень, то були, то не було. Але одне було зрозуміло цілком — Іван талановитий. А Зоя стала його музою. Він малював її портрети, і вони дуже добре продавалися, а іноді він втрачав натхнення і впадав у депресію, тоді зовсім нічого не писав. Зоя часто казала йому, щоб він не лінувався. Для успіху в житті йому не вистачало лише наполегливості, адже талант у нього був. А він завжди жартував і казав, що для щастя йому не вистачає її, Зої. І вони йшли в спальню…

Іван часто залишався у Зої на ніч. В його однокімнатній квартирі облаштована майстерня. Там все було заповнене полотнами і фарбами, а маленький старенький диванчик, на якому іноді спав Іван, стояв на кухні.

Жити разом Зоя не пропонувала, і він не наполягав. Івана вона не контролювала, заміж не вимагала, про сім’ю і дітей не мріяла, дорогі подарунки не випрошувала, як його попередня дівчина, та й навіщо? Вона сама могла собі купити все, що захоче.

Зоя часто платила не тільки за себе, але й за нього: романтична вечеря в ресторані, поїздки та інші розваги, прощаючи йому черговий «період безгрошів’я», проте завжди пропонуючи рішення. Вона намагалася допомогти Івану покращити продажі картин і збільшити замовлення, іноді вона пропонувала йому місце роботи, де він міг би заробляти, не кидаючи писати картини. Але Івану нововведення не подобалися, а щодо роботи його, як правило, щось не влаштовувало. Або заробіток, або графік. Він сумно посміхався і казав, що він вільний птах і, очевидно, так тому й бути. Зоя не погоджувалася і намагалася допомогти своєму коханому.

Проте, незважаючи на все це, хлопець підходив їй повністю, жодних претензій вона не висувала. І їй було добре з ним. Тільки з ним вона відпочивала і душею, і тілом.

Але одного разу, під час чергової прогулянки після нічого незначущих розмов про погоду та події у світі культури, які зазвичай цікавили Івана, він раптом заявив про те, що їм краще розійтися. Зоя була шокована. Вони зупинилися і сіли на лавочку. Зоя вже подумки планувала сьогоднішню вечерю, навіть заздалегідь приготувала їжу та напої. Після прогулянки вони мали піти до неї. Нічого не передбачало такого розвитку подій…

Іван почав плутано пояснювати, що вона занадто хороша для нього, а він у житті поки нічого значного не досяг, фінансове положення в нього нестабільне, йому нічого їй запропонувати. А Зоя така вся крута і самодостатня. Сама вирішує свої проблеми, нічого ні в кого не просить, тримається впевнено та незалежно, і в неї є гроші.

— А мене це дратує! Розумієш, дратує! — заявив Іван. — Ти сама вирішуєш, як і на що їх витратити, ні в чому собі не відмовляєш. Ти можеш купити собі все, що захочеш, а я рахую копійки. Я ж бачу твоє вираження обличчя, коли ти отримуєш мої подарунки. Ти ввічлива дівчина, кажеш дякую і інші милості, але те, на що я збирав два місяці, ти можеш купити прямо зараз, одним рухом руки, просто діставши з сумочки картку. І так, у тебе все таке круте! Сумочка ця одна твоя скільки коштує! Щоби її купити, мені три місяці працювати треба.

— Тобто тебе дратує мій достаток?! — Зоя була здивована. — Як ти можеш так говорити? Адже кому, як не тобі відомо, як мені ці гроші даються! Я дуже багато працюю для цього. І дорікати мене моїм же достатком? Я ж тебе ні словом, ні ділом не упрікнула. Нічого не змушувала, не висміювала…

Іван мовчав і сидів, повернувшись від неї.

Зоя просто підвелася і пішла геть. Навіщо розмови, до чого? Замість того щоб спробувати дотягнутися до її рівня, чоловік просто сховався, зійшов з дистанції. Він би міг поділитися з нею своїми переживаннями, і вони б обов’язково придумали, як бути. Але ні. Він вирішив розійтися. Гроші його дратують! Та хто тобі заважає заробити? Мозок є, талант, руки золоті, працюй, твори! Ні! Ну, добре. Хай живе сам по собі. Адже він вільний птах…

Зоя була неймовірно зла на Івана. Права була тоді бабуся, всюди повно любителів поживитися за чужий рахунок. А потім ще й претензії висунути.

***

— А чому ж ти досі не познайомила нас зі своїм нареченим? — запитала бабуся під час чергового візиту Зої.

— А нема його, нареченого, бабусю… — сумно відповіла онука.

— Як нема, дитино? Не може бути.

— Може. Залишиться мені, мабуть, одній жити. Як там кажуть, із сорока котами, — усміхнулася Зоя.

— Не сумуй, дочка, які твої роки! — сказала мама. — Треба просто шукати собі рівню.

— Може й треба. Тільки мені, чомусь не хочеться. Я зрозуміла, що можу робити все сама, навіщо мені зайвий тягар? Нерви псувати?

Незважаючи на песимізм, Зоя через деякий час все ж змогла зустріти свою любов. Такий самий цілеспрямований молодий чоловік закохався в дівчину, і вона полюбила його.

Вони розуміли одне одного з півслова, бо були дуже схожі. Наполегливою працею вони планомірно досягали своїх цілей. Разом, спільно. Вони обговорювали свої плани та ділилися досягненнями.

А Івана Зоя одного разу бачила на вулиці. Він малював якусь дівчину, сидячи перед мольбертом на булварі. Поруч із ним сиділи й інші художники, які малювали з натури. Зоя не відразу впізнала його. Іван виглядав якимось утомленим і трохи схуд. А її він упізнав одразу, і швидко відвів погляд, немов незнайомець.

Зоя, проходячи повз у своїх нових туфлях, які коштували, як колись казав Іван, дві його зарплати, подумала про те, що кожному своє. Очевидно, йому було комфортно на його рівні. І вище він не збирався. Як кажуть, краще синиця в руках, ніж журавель у небі…